Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 132

Ваєрмен ввімкнув ліхтар і я помітив на дальньому краєчку сходини золотавий зблиск завіс.

— О’кей, — сказав він, віддаючи ліхтар назад. — Тримай промінь на краю сходини.

Джек зробив, як було наказано. Ваєрмен взявся за край віка, яке мало б відтулитися на крихітних завісах.

— Ваєрмене, зачекай-но хвильку, — зупинив його я.

Він обернувся до мене.

— Спершу понюхай, — порадив я.

— Повтори, що ти сказав?

— Понюхай. І скажи мені, чи тхне там сирістю.

Він обнюхав сходинку з завісами і знову обернувся до мене.

— Трохи пахне сирістю, але ж тут геть усе так смердить. Чи ти маєш на увазі якийсь особливий запах?

— Та ні, просто відчиняй дуже обережно, гаразд? Джеку, світи прямо всередину. І ви, обоє, дивіться, чи нема там слідів води.

— А в чому сенс, Едгаре?

— В тім, що стіл тече, так вона казала. Якщо побачиш якусь керамічну посудину — пляшку, баняк, джбаник — це вона. Вона майже напевне буде тріснута або й геть розвалена.

Ваєрмен набрав повні груди повітря, відтак видихнув:

— О’кей. Як сказав математик, поділивши на нуль: тут нічого нема.

Він спробував підважити сходинку, проте безрезультатно.

— Вона замкнена. Я бачу вузеньку замкову щілину, крихітний же до неї мусить бути ключик...

— У мене є швейцарський армійський ніж, — запропонував Джек.

— Хвилиночку, — відгукнувся Ваєрмен, і я побачив, як міцно він стулив губи, намагаючись кінчиками пальців підважити віко схованки. На лобі в нього напружилася жила.

— Ваєрмене, — почав я, — обережніше...

Перш ніж я доказав, замок — старий, маленький, напевне наскрізь проіржавілий — крекнув. Сходинка злетіла вгору, одірвавшись і від завіс. Ваєрмен завалився назад. Його підхопив Джек, а відтак я перейняв Джека, незграбно, однією рукою. Великий ліхтар гепнувся на підлогу, але вцілів, тільки крутнувся променем, висвітивши бридку купу мертвих ос.

— Святі мощі, — вилаявся Ваєрмен, відновивши рівновагу. — Ларрі, Керлі й Мо[382].

Джек вхопив ліхтар і посвітив у отвір на сходах.

— Що? — запитав я. — Є там щось? Чи нічого? Кажи!

— Щось є, але це не керамічна посудина, — відповів він. — Тут металічна коробка. На вигляд, як з-під цукерок, тільки більша. — Він нахилився.

— Зачекай, не чіпай, — порадив Ваєрмен.

Але вже було пізно. Джек засунув туди руку вже по лікоть, на секунду я повірив, що ще мить і його обличчя засудомиться криком, щось вхопить і засмикне його у ящик аж по плече. Та він випростався, тримаючи в руці жерстяну коробку у формі серця. Показав нам. На кришці, ледь видний під іржею, посміхався рожевощокий ангел. Під ним старомодною в’яззю були намальовані слова:

Джек запитально подивився на нас.

— Давай далі, — сказав я, відчуваючи одночасно розчарування й полегшення, бо вже був певен, Персе там нема. — Ти знайшов, ти й відчиняй.

— У коробці, либонь, малюнки, — здогадався Ваєрмен.

Я теж так думав. Але там не було малюнків. Зі старої іржавої жерстянки Джек дістав ляльку Ліббіт, я уздрів Новін, мов щось рідне.

— Ууууу, — здавалося промовляли її чорні очка й малиновий усміхнений рот, — Уууууу, я пролежала тут так довго, ти, бридкий дядько.

— 4 —

Вона явилася з коробки, як ексгумований труп зі склепу, і мене охопив безпорадний жах, котрий зародився в серці і розпросторився на всі боки, загрожуючи спершу послабити мені м’язи, а відтак і геть їх розпатрати.

— Едгаре, — смикнув мене Ваєрмен, — ти в порядку?

Я намагався триматися скільки було сили. Найгірше — беззуба посмішка ляльки. Посмішка, як і картуз на жокеї, була червоною. І, які у випадку з жокейським картузом, я відчував, що, якщо задивлюся на неї довго, вона мене зведе з розуму. Ця посмішка ніби проголошувала, що все, що відбулося в моєму новому житті, — це сон, який наснився мені у шпитальному відділку інтенсивної терапії, поки машинерія підтримувала моє життя на останній межі... і це гарно, це навіть на краще, бо в такому разі нічого поганого не трапилося з Ілсою.

— Едгаре? — Джек підступив до мене, і лялька у нього в руці кивнула, немов пародіюючи співчуття. — Ви ж не збираєтеся втрачати свідомість, правда?

— Ні, — відповів я. — Дай-но мені глянути, — а коли він простягнув мені ляльку, заперечив: — Я не візьму її в руки, просто покажи ближче.

Він так і зробив, і я зрозумів, чому мене вразило моментальне впізнавання, відчуття повернення до себе. Не тому, що вона була навіть схожою на Ребу чи на її новішу компаньйонку, хоча всі три були однотипними ганчір’яними ляльками. Ні. Це тому, що я бачив її раніше, на кількох малюнках Елізабет. Спершу я вважав, що то портрети Няні Мельди. Хибно вважав, але...

— Це подарунок Няні Мельди, — сказав я.

— Атож, — погодився Ваєрмен. — Напевне, це була її улюблена лялька, бо вона єдина, яку малювала Ліббіт. Питання тільки в тім, чому вона полишила її тут, коли родина покидала це Гніздо Чаплі? Чому вона її замкнула на ключ?

— Ляльки іноді випадають з фавору, — промовив я, дивлячись на її усміхнений червоний рот. Скільки років минуло, а він такий червоний. Червоний, мов те місце, куди ховаються спогади, коли ти поранений і неспроможний мислити. — Іноді ляльки починають лякати.

— Едгаре, її малюнки тобі багато розповіли, — почав Ваєрмен, помахуючи лялькою, та знову повернув її Джекові. — Що ти знаєш про неї? Ця лялька розповість тобі про те, що ми хочемо взнати?

— Новін, — промовив я. — Її звати Новін. Радий був би відповісти на твоє питання ствердно, але до мене говорять тільки малюнки й олівці Елізабет.

— Звідки ти знаєш?

— Гарне питання. Звідки я знаю? Просто знаю. Але я певен, що вона могла б щось розповісти тобі, Ваєрмене. До того, як я полагодив тобі голову. Коли в ній ще мерехтів отой вогник.

— Що було, того нема, — відповів Ваєрмен. Він порився в рюкзаку, дістав пакетик різаних огірків і трохи з’їв. — То що нам робити? Вертатися? Бо я маю думку, ‘чачо, якщо ми зараз повернемося, нам більше ніколи не стачить духу з’явитися тут знову.

Я гадав, він має рацію. А тим часом наш день потроху посувався в бік надвечір’я.

Джек сидів на сходах, примостившись на пару щаблів вище зламаного сховку. Ляльку він посадовив собі на коліно. Згори, крізь провалля, обсипаючи їх обох золотим пилком, світило сонце. Я чудувався їхній виразності, яка цікава могла б намалюватися картина «Юнак з лялькою». Те, як він тримав Новін, щось мені нагадало, але я не міг ухопити кінчик нитки, щоб розплести клубок пам’яті. Здавалося, чорні очка-ґудзики Новін поглядають на мене зухвало. «Ти, бридкий дядько, я багато бачила. Я бачила все. Я знаю все. Правда ж, ти жалкуєш, що я не картинка, якої ти міг би торкнутися своєю фантомною рукою?»

Авжеж, так воно й було.

— Були часи, коли і я міг би примусити її говорити, — промовив Джек.

У Ваєрмена на обличчі відбилося здивування, натомість я у себе в голові почув оте «клац», що звучить, коли довгоочікуваний зв’язок нарешті встановлюється. Я зрозумів, чому такою знайомою мені видається його поза з лялькою на коліні.

— Ти колись займався черевомовленням? — я сподівався промовити це байдуже, але серце знову ледь не вискочило мені з грудей. Тут, на південному кінці острова Дума, можливі різні дивні речі, гадав я. Навіть серед білого дня.

— Так, — відповів Джек посміхаючись зніяковіло й водночас замріяно. — Мені було вісім років, коли я купив книжку про це діло, а оскільки батько сказав, що я викинув гроші на вітер, то я й зайнявся ним так вперто. — Він знизав плечима і Новін ворухнулася в нього на коліні, ніби теж намагаючись повести плечима. — Я так і не опанував до пуття це мистецтво, але навчився достатньо, щоб у шостому класі перемогти на конкурсі юних талантів. Тато повісив мою медаль на стіну у себе в офісі. Для мене це багато важило.