Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 134

— 7 —

— Чарлі! — вигукнув я. — Його ім’я Чарлі.

Новін заґерґотала схвальним сміхом.

Я вихопив інший альбом з торби — буквально вирвав його звідти — і так різко відслонив обкладинку, що розірвав її навпіл. Намацав серед олівців Ліббіт огризок чорного. Я міг його утримати тільки кінчиками великого й вказівного пальців, але для цього, побічного, рисунку мені потрібен був саме чорний.

— Едгаре, мені на мить там привиділося... воно схоже на...

— Ущухни! — гаркнула Новін. — Моджо-руці не можна заважати! Заспорим, вам цікаво буде увидіти, шо буде!

Я черкав квапливо і постать жокея проявлялася на білому аркуші, мов виринаючи з густого туману. Незважаючи на поспішливі, недбайливі штрихи, образ було схоплено: хитрі очі і товсті губи, що усміхаються чи то весело, чи то злобно. Не було часу на офарблення його бриджів і курточки, але я намацав олівець, на одній грані якого було написано «простий червоний» (з моїх запасів) і домалював ідіотський картуз. І щойно на нім з’явився картуз, як тут же стало ясно, що насправді означає його усмішка: кошмар.

— Покажи мені! — заволала Новін. — Я хочу побачити, чи правду ти нарисував!

Я простягнув аркуш ляльці, котра тепер сиділа, випрямившись, на коліні в Джека, тоді як він відкинувся спиною на стіну біля сходів і дивився у вітальню.

— Ага! — заявила Новін. — Це підар, котрий лякав Мельдиних дівчаток. Викапаний він.

— Га..? — почав Ваєрмен, трусячи головою. — Я щось не втямлю.

— Мельда бачила також і жабу, — сказала Новін. — Дітки її ще називали Одороблом. Оту, шо в неї зууби. Отож опісля того Мельда й замкнулася з Ліббіт у кухні. Присилувала її все розказувати.

— Мельда спочатку думала, що Чарлі — це така вигадка, якою діти лякають одне одного, чи не так?

Новін знову ґерґотнула, але в її очицях-ґудзиках тепер було щось більш схоже на жах. Хоча, звісно, в таких очах ви можете уздріти будь-який вираз, за власним бажанням.

— Отож-бо й воно, золотко. Але коли вона сама побачила отого Одоробла, як воно з моріжка поскакало через під’їзну алею в парк...

Джекова рука ворухнулася. Голова Новін повільно хитнулася назад, потім уперед, показуючи, що Няня Мельда здала оборону.

Я засунув альбом з жокеєм Чарлі під низ і повернувся до сцени в кухні: Няня Мельда дивиться вниз, мала дівчинка — вгору, показуючи пальцем — Шшшшш! — а лялька сидить на хлібниці, дивлячись на це безмовним свідком.

— Тибачиш? — спитав я Ваєрмена. — Ти розумієш?

— Не дуже...

— Коли її дістали, цукерка виявилася ледь не до кінця обсмоктаною, — сказала Новін. — Отак ми всьо й з’ясували.

— А може, Мельда спочатку вважала, що то Шенінгтон так жартує — переставляє жокея з місця на місце, знаючи, що дівчатка його бояться.

— На якого дідька йому було б цим займатися? — здивувався Ваєрмен.

Новін нічого на це не сказала, тож я повів своєю відсутньою рукою над намальованою Новін — Новін, що сиділа на хлібниці, — і тоді заговорила та, що сиділа на коліні в Джека. Так, ніби я знав, що ефект буде саме таким.

— Няня не хотіла зробити погано. Вона знала, що вони бояться Чарлі — вони його лякалися ще задовго до того, як почалася вся та дурня — отож вона розказала їм казочку на ніч, хотіла яккраще. А вийшло на гірше, як буває з малими дитинчатами. А вже опісля прийшла погана біла жінка, погана біла жінка прийшла з моря, і от ця курва все перевернула іще на найгірше. Вона примусила Ліббіт нарисувати живого Чарлі, заради жарту. Вона ще й інших всяких жартів понапридумувала.

Я перегорнув той аркуш, де Ліббіт показує Шшшшш, і вихопив з гамана олівець «палена умбра» — здавалося, тепер вже не грає ролі, чиїми олівцями я користуюся — і знову почав малювати кухню. Тепер Новін лежала боком на столі з піднятою над головою рукою, мов благаючи пощади. Тут же з’явилася Ліббіт, у сарафані, щоб зобразити переляк на її обличчі, вистачило півдесятка різких штрихів. А ось і Няня Мельда, вона з криком відскакує від хлібниці, бо там...

— Це пацюк? — спитав Ваєрмен.

— Великий сліпий бабак, — виправила його Новін. — Насправді така ж потвора, як Чарлі. Це вона під’юдила Ліббіт намалювати його у хлібниці. І маєте, він у хлібниці. Вроді, жарт. Ліббіт дуже совістилася, а шо паскудна жінка? Аніж-бо. Вона ніколи не совістилася.

— А Елізабет — Ліббіт — мусила малювати? — спитав я. — Відмовитися не могла?

— А ти сам не знаєш, — відповіла Новін. — Ти міг відмовитися? Не міг. Бо талант голодний.

— 8 —

Якось так трапилося, що впала маленька дівчинка та й влучно розбила собі голову. А відтак щось — щось у подобі жінки — звіддаля намацало дівчинку і налагодило з нею зв’язок. Чудові малюнки, які з’явилися в результаті цього контакту, були лише приманкою, морквиною на кінці палиці. Були усміхнені коники і загони жабок веселкових кольорів. Але тільки-но Персе дістали з води — як там казала Новін? — цукерка виявилася вже обсмоктаною. Талант Ліббіт перекрутився в її руці, мов ніж. От тільки то була вже не зовсім її рука. Батько нічого не помічав. Аді втекла. Марія й Ганна вчилися у Брейденській школі. Близнючки не могли зрозуміти. Але у Няні Мельди з’явилися підозри, тож...

Я знов перегорнув аркуш назад і подивився на дівчинку з притиснутим до губ пальцем.

Вона підслуховує, тому шшшшш. Вона чує всі розмови, тому шшшшш. Можуть трапитися злі речі, а гірші ще попереду. Жахливі речі в Затоці, вони чигають, щоб тебе втопити і затягнути на корабель, де ти житимеш життям, не схожим на життя. А якщо я наважуся розповісти? Тоді може статися щось жахливе з усіма нами разом.

Ваєрмен застиг поряд зі мною. Рухалися тільки його очі, поглядаючи то на Новій, то на мертвотну бліду руку, що раз у раз то на мить проявлялася, то зникала з виду в мене при правому боці.

— Але ж було якесь безпечне місце, правда? — запитав я. — Місце, де вона могла розповідати. Де воно було?

— Сам знаєш, — відповіла Новін.

— Ні, я не...

— Овва. Знаєш, пречудово знаєш. Ти просто трохи забувся. Рисуй і сам побачиш.

Авжеж, вона мала рацію. Рисуванням я відновив себе. В цьому сенсі Ліббіт

(де наша сестра?)

... була мені мов родичка. Через малювання ми обоє повернули собі пам’ять про пам’ять.

Я націлився на чистий аркуш.

— Мені треба взяти її олівець? — спитав я у Новін.

— Тепер без різниці. В тебе вийде абияким.

Тож я порився у поясній торбі, знайшов улюблений індиго і почав рисувати. Не замислюючись, я намалював плавальний басейн Істлейків — усеробилося навмання, це як дати волю м’язовій пам’яті, щоб натискала телефонні кнопки. Басейн я намалював таким, яким він виглядав, коли був новеньким, яскравим, повним свіжої води. Басейн, де з якоїсь причини хватка Персе слабшала, а її слух пропадав.

Няню Мельду я намалював по литки, а Ліббіт — з Новін під пахвою — по пояс, надолок її сарафану розплився навкруги. З-під мого олівця попливли літери.

Де зараз твоя нова лялька?

В моїй особливі коробці. У коробці сердечком.

Отже, вона була там якийсь час.

А як її звуть?

Її звуть Персе.

Персі — це хлопчаче ім’я.

А Ліббіт вперто наголошує: Нічого не знаю. Її звуть Персе.

Ну то й хай. Так ти кажеш, що тут вона нас не чує? Гадаю, що ні...

Це добре. Значить, ти кажеш, що можеш утілювати речі. Але послухай-но сюди, дитинко...

— 9 —

— Ох ти ж, Господи, — вигукнув я. — Так це придумала не Елізабет. Зовсім не Елізабет до цього додумалася. Ми могли б і раніше здогадатися.

Відірвавши погляд від малюнка, де Няня Мельда й Елізабет стояли в басейні, я, ніби десь здалеку, відчув, що дуже зголоднів.

— Про що це ти говориш, Едгаре? — спитав Ваєрмен.

— Це Няня Мельда придумала позбутися Персе. — Я обернувся до Новін, котра все ще сиділа на коліні в Джека. — Правильно я кажу?