Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 11

Я роззирнувся доокруж. Ми вже далеко за містом. Мчали в'юнкою асфальтівкою серед поля, зачепленого палким південним сонцем, – воно жовтіло і брижилось, наче лиман, од подуву вітерцю. Обабіч мигтіли дерева лісосмуги. Траплялися агітбесідки з криницями й плакучими вербами. На обрії у тремтливому мареві розпливалися сірі контури елеватора. До кабіни залітав п'янкий, солодкий запах квіту акації. Не знати чого мене охопило щемливе почуттю самотності, чогось втраченого. І так завжди весною воно зненацька находило на мене, викликаючи жалість і тугу, нидіючу печаль, яка на хвилю полонила серце…

– Н-да… – міцно заплющився і відкрив очі, одганяючи журбу. – Скільки до Малинівки?

– Сто вісімдесят з гаком, – жваво відповів Бунчук. – Підвечір повернемось.

Я почав згадувати перебіг вчорашніх подій, факти і деталі, свідчення опитуваних, нараду з начальника відділу Ольхового і розмову зі Скоричем. І від моїх недавніх переживань не залишилося й гадки. Я поринув у справу. Найдужче непокоїли нещирість Шалапухи і підозріле зникнення його друзяки Зубовського.

– Вчора моя мати ходила на базар, – ніби між іншим сказав сержант. – Купила свіжої молодої цибулі, редьки. Ви любите цибулю і редьку в сметані?

– Полуниці в сметані, – посміхнувся я, зрозумівши, що наш хитрий водій мав на увазі щось інше. – Давай без вступу, Миколо.

– Хм, розгадали, – покрутив головою Бунчук. – Балакають жінки – магазин обчистили два хлопці, одного зловили. Називають суму: мовляв, поцупили на двісті тисяч карбованців.

А воно непогано – поширення подібних чуток. Вони або присплять пильність, або стривожать решту крадіїв – і ті почнуть діяти. В обох випадках нам на руку. Страх, що Бог їх викаже, примусить робити необачні вчинки. А ще Яків Митутя…

– Слухай, Миколо, ти думав про вчорашню подію?

– Сказати? – Бунчук недовірливо зиркнув на мене.

– Авжеж.

– Не жевжики копали підкоп, – впевнено мовив. – Тим довелося добряче повколювати, і не одну ніч, а фертики й лопати не вміють до пуття тримати в руках. – І додав по часі: – Не кажучи про пилку.

Висновки сержанта співпадали з моїми…

У райцентрі спершу заскочив у відділ міліції, де зустрівся з колегами. Вони подзвонили в Малинівську сільраду й попередили про мій приїзд. На Молостова й Митутю у товаришів не було ніяких справ. І в місцевому ДАІ не значився серед порушників шофер із колгоспу «Комуніст». Отож пташниця Колосюк ніби казала правду: Валентин – порядна людина.

Залишилося подолати п'ятдесят кілометрів.

Сонце вже підбилося височенько й добряче пряжило землю. Навколо лежав степ, засіяний хлібами, соняшником і цукровими буряками. Обабіч дороги, понад кюветами тягнувся нескінченний ряд черешень, абрикосів і горіхів, дбайливо підбілених, мов одягнутих у шкарпетки. Деінде виднілися зелені купки дерев, наче в степу присіли відпочити смарагдові хмарки.

Я думав про загадкового Митутю і чи затримали Зубовського, як скоро надійдуть відповіді з областей на запит про відбитки пальців… Майор Скорич слушно зауважив, якщо серед крадіїв був чоловік із сивиною – варто підняти старі нерозкриті справи. З якого року розпочати? Стривай, а чому тим справам бути саме у нашому місті? Адже можливо… Он де Фастів – і подібна рана у Молостова…

За дороговказом «с. Малинівка – 2 км» Бунчук звернув праворуч, на брукований шлях, і нас дрібно затрусило, мов на решеті у млині. Попереду біліли довгі приміщення тваринницьких ферм, стриміла руда силосна башта, вікна хат спалахували сонячними зайчиками.

Вулиця вивела нас на площу, оточену будинками. Я розгледів серед них приміщення сільської Ради – на фронтоні майорів прапор. Микола поставив «уазик» під липою. В коридорі підлога волога, мабуть, недавно скроплена водою для погамування задухи. Я відшукав двері з написом «Секретар» і увійшов до приймальні. Біля вікна, заставленого вазонами, стояв немолодий чоловік із засмаглим обличчям, у сірому капроновому брилі й смалив цигарку, випускаючи дим у кватирку.

– Є голова сільради? – запитав у нього.

– Готується до виконкому. А ви звідки?

– З міліції.

– Ага, дзвонили, заходьте, – закивав головою.

У кабінеті за довгим полірованим столом з приставкою схилена тендітна постать. Я бачив русяву голову, що лежала на руках, на розсунутому стосі паперів, і чув тихе схлипування. Ледь здригалися худенькі дівочі плечі. Я кахикнув, і дівчина звела голову, втупилась у мене волошковими заплаканими очима.

– А де товариш Фаренюк?

– І ви теж?.. – осудливо, жалібно мовила вона, витираючи сльози пучками пальців. Потім заходилася складати аркуші. – А чи я винна? Люди ж мене обрали, довірили…

– Які люди? – не зрозумів її.

– От ви ж не повірили, а я голова сільради. Не повірили, – ображено нахмурила брови. – І щодня хтось не вірить.

Он воно що! Справді, я навіть не уявляв собі голову сільради двадцятилітньою. Мені зробилося незручно, мов дарма образив добру людину, і я поспішно представився:

– Капітан Загайгора, з міліції.

– Капітан?! – вона здивованим, недовірливим поглядом зміряла мене з ніг до голови. – Але ж ви… ви…

– Еге, ось ви теж… – я красномовно розвів руками.

– Фаранюк Оксана Петрівна. – Молода голова сільради раптом заусміхалася, від чого її кирпатий носик задерикувато заворушився.

Я розповів їй про Молостова. Нічого поганого про шофера вона не сказала. Поспівчувала його біді. Нарешті поцікавився Яковом Митутею.

– Яків Митутя? – чомусь лукаво перепитала Оксана Петрівна. – Не Яків, а Дмитро, Дмитро Танасович Бурбела, а по-вуличному – Митутя. Наш пасічник.

Пасічник. Мені відлягло на серці – не доведеться шукати його хтозна-де. Розпитав про нього. І нічого підозрілого не почув. Дивно. Чому тоді назвав його прізвисько Молостов?

– Де він зараз?

– В саду… – І Фаренюк розповіла, як туди потрапити.

Вона провела мене на ґанок. Попрощався з нею і сів у машину.

– Це що за школярка? – запитав Бунчук.

– Гм, школярка… Голова сільради, Миколо!

– Ти ба! – сержант вражено видивився на Фаренюк.

Ми хвилин п'ятнадцять кривуляли вулицями Малинівки, затим вибрались на околицю, до саду, що підступав просто до ставка. Перед нашим зором постало білопінне марево, зіткане з квіту. Воно зливалося з чистим небом, і було незрозуміло, де починався і кінчався колгоспний сад. На воді, мов дивна ряска, плавали пелюстки, занесені вітром. Мені не хотілося їхати далі машиною, і я залишив «уазик». Дихав на повні груди духмяним повітрям, яке наче бриніло від дзижчання бджіл.

Скинув піджак. Ох, як приємно! Всі турботи, хвилювання, нагальні справи здалися мізерними й далекими, наче зовсім не стосувалися мене. І взагалі, у тій красі не вірилось, що десь справляли учту горе й розпука, вершилися чорні діла.

Неподалік вигулькнув темно-сірий вулик. Ген іще один, іще… Я ступив поміж гудучих хаток, і навколо густо літали бджоли. Ледь розгледів серед суцільної білості білостінний омшаник. Коло нього стіл з лавками, на пеньку бачок з водою. Поблизу порався у вулику чоловік увесь в білому, навіть обличчя обтушковане марлею, тільки жовтів, наче німб, старий бриль на голові, його постать скидалася на одного з апостолів, яких бачив намальованих на стіні старого собору в нашому місті. Круг нього клубочився дим, висотуючись із бляшанки. Він, Бурбела.

Розтривожених бджіл побільшало, і я поводився обережно, без різких рухів.

– Дмитре Танасовичу! – окликнув пасічника.

Він повернувся, але за марлею не видно рис його обличчя. Неквапливо попрошкував до мене. Я сів за стіл. Пасічник спинився поряд – запахло медом і вощинами. По його одязі повзали бджоли. Він підняв намітку – заклав її на криси бриля, і мені відкрилося його лице – рудобороде, смагляве, з кущуватими бровами, з-під яких дивилися ясні, приязні очі.

– Ви не з редакції? – запитав Бурбела.

– Ні, я з міліції. Ви, напевне, вже чули про випадок з Молостовим?

– Чув, аякже. – Пасічник теж присів на лавку й поклав на стіл великі, важкі руки. – Валентина я знаю з маленства. Жаль хлопця.