Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 12

Я пильно розглядав його і думав: що мав на увазі шофер? Невже один з крадіїв схожий на Бурбелу? Мабуть, раз шофер сказав «як Митутя». Проте очі у нападника, по всьому, не такі. Лише зовні, і в першу чергу… борода. Еге, саме борода. Бурбела знітився від мого вивчаючого погляду і покахикав. На кілька хвилин запало неприємне мовчання.

– Дмитре Танасовичу, нам потрібна ваша фотокартка.

– Моя? Навіщо? – Пасічник запустив руку в бороду й легенько вибрав з неї бджолу, потримав її на долоні, поки не злетіла.

– Розумієте… – я зам'явся, підшукуючи слова. – Молостова поранив хтось, схожий на вас.

– На мене? Чому на мене? – ображено запитав. – Якась нісенітниця, їй-бо. На мене… – Він оглянув себе, провів рукою по лиці й здвигнув плечима. – І це вам сказав Валентин?

– Він.

– Хм. А як?.. Як він сказав? – все ще не вірив Бурбела.

Мені не хотілося називати його прізвисько, але іншого виходу не мав.

– Коли його запитав, він мовив: «Як Митутя».

– Ах, шибеник! – незлобиво вигукнув пасічник. – І ви мене розшукали! Ну й ну… Фотокартку я вам дам. Недавно знімався на Дошку пошани.

Ми сіли в «уазик» – поїхали в село…

Повернулися до міста близько шостої вечора. За той час у слідстві й розшуку не сталося ніяких змін. Фотокартку з Бурбели розмножили й роздали працівникам міліції. Ніхто не знав, скільки у місті на чотириста тисяч мешканців було бородатих чоловіків.

Між іншим, Зубовського не знайшли і він не з'явився додому.

Йдучи після роботи в гуртожиток, я зненацька відчув тривожне передчуття наближення нових подій.

12.

Наступного ранку я відправився у Будинок колгоспника.

Трамвай котився вулицею Шолом-Алейхема, наближаючись до ринку. Я поглядав у вікно й думав: що на мене чекало в готелі? Які досі невідомі факти? Чи знайду їх? Позаздрив перехожим. У них, безперечно, зовсім інші проблеми. Он хлопці викидали з одноповерхового будинку, через вікно на тротуар, згнилі дошки. Мабуть, ремонтували підлогу й більше нічим не забивали собі голову. Ніяких заковик – все ясно і просто.

Втім, я не міг передбачити, що через кілька годин випадок приведе мене саме на цю вулицю і в той будинок.

Невдовзі зійшов на зупинці «Ринок». Відразу за ворітьми потрапив у гамірливий людський натовп-вир. Біля м'ясного павільйону працював пересувний атракціон «Політ до зірок»: відчайдушні мотоциклісти демонстрували карколомні віражі на вертикально замкнутій стіні, мов у велетенській бочці. Вона ходила ходором, а з-під шатра-даху виривалася назовні гучна тріскотня двигунів.

Спочатку попрошкував до недавнього місця події. Промтоварний магазин на переобліку. У торговельному залі кілька продавців перекладали товари. Я навіть бачив відчинені двері до підсобки й рудий бік сейфа.

Ген мурований паркан, за ним – Будинок колгоспника. Заспішив туди. На подвір'ї – жодної машини, напевне, виїхали на базар. Зайшов з чорного ходу. У фойє лише адміністраторка за перегородкою – із густо насурмленими бровами, бистроока, з копицею пістрявого волосся.

– Товариш Дзюняк у себе? – звернувся до неї.

– Вже сидить, – відповіла знехотя.

В коридорі, перш ніж зайти до кабінету Дзюняка, спинився перед стендом «Вони захищали Батьківщину». У мене майнула думка: а чи не поговорити передовсім із ветеранами? Адже люди, які воювали, уважніші, доскіпливіші. Із Дзюняком я вже розмовляв. Залишилися Сивак – директор ринку, Палига – контролер і Котов – бригадир рубачів м'ясного павільйону.

Я рішуче взявся за ручку дверей. Завідуючий сидів за столом і читав газету. Він одразу поклав її, звівся, подав мені руку.

– Звик щоранку переглядати обласну пресу, – зніяковіло сказав, наче я його начальник і застав підлеглого за байдикуванням. – Потім спокійніше себе почуваю. Нас часто критикують, – зізнався шумно опускаючись на стілець. – Але ж базар – це стихія.

Хоч поводився він доброзичливо й невимушено, проте його сірі маленькі очі запитливо дивилися на мене.

– Я знову до вас, Тарасе Свиридовичу, – вибачливо мовив.

– Еге, кожний займається своїм ділом, – зауважив Дзюняк.

– Ви не знаєте, є директор ринку?

– Викликали у міськраду. Вважайте, до обіду не прийде.

– Хм… – Я задивився у вікно, потім запитав: – Як мені зустрітися з Палигою?

– З Настею Вакулівною чи її чоловіком? – уточнив завідуючий.

– З її чоловіком.

– Дуже просто, – він здійняв телефонну трубку. – Зв'яжусь із нашим радіовузлом, і оголосять по базару, щоб сюди завітав Гнат Федотович.

Дзюняк подзвонив і попросив якогось Сєву направити Палигу в Будинок колгоспника. У мене був час про дещо дізнатись у завідуючого.

– В останні роки ви нікого не звільняли з роботи?

– Ні. – Тарас Свиридович аж звів брови. – Наші люди тримаються місця. Деякі трудяться з дня відкриття готелю.

– А кого прийняли?

– Кого?.. – Дзюняк замислився, потарабанив пальцями по столі. – Здається, Ганну… Еге, Ганну Шаповал, прибиральницю.

– Коли?

– Років… сім-вісім тому.

Я розчаровано стис губи. Знав – промтоварний магазин працював лише другий рік. Саме за цей час у когось визрів злочинний задум його обікрасти. І коли б не сарай, не достеменне знаття, що туди майже ніхто не ходить, крадіжки не сталося б. Про те могли розповісти працівники Будинку колгоспника. Хто і кому?

– Скажіть, може, котрийсь із ваших підлеглих має сумнівні знайомства? – поцікавився машинально.

– Не чув і не помічав. Усі порядні люди, – впевнено мовив Дзюняк.

Він очікувально, співчутливо дивився на мене. Авжеж, здогадувався: ми не натрапили на слід і я теж нічого не домігся. Мені було гірко це усвідомлювати. Тут постукали у двері, й до кабінету зайшов немолодий чоловік, одягнутий у чорний приношений костюм з червоною пов'язкою на рукаві, ряба сорочка розстебнута, на голові – брудно-сірий кашкет. Обличчя худорляве, видовжене, вузькогубе, з рідкими, із сивиною, бровами. З-під них збайдужіло зирили блідо-голубі, наче розмиті, очі. Контролер Палига, чоловік чергової другого поверху.

– Сідай, Гнате, – лагідно запросив його завідуючий і кивнув на мене. – Ось із тобою хоче поговорити товариш з міліції.

Подивувався чуйності Дзюняка. Проте за мить зрозумів причину: Палига ж невиліковно хворий. Тому й вигляд у нього неохайний, пригнічений. І я теж пройнявся до нього доброзичливістю. Почекав, поки завідуючий залишив нас наодинці.

– Ви чули, цю на ринку обікрали магазин? – звернувся до Палиги.

Він кивнув, згорблено сидячи, тримаючи руки між коліньми, наче школяр, який чимось завинив. Не скинув кашкета, напевне, забув про нього, й зиркав на мене стомлено з-під довгого, замацаного козирка.

– Гнате Федоровичу, ви щодня серед базарувальників. Чи не помітили в останні місяці когось або щось підозріле? Може, біля магазину?

– Ніби нічого такого… – глухо, розважливо почав. – Та на базарі всякий вештається люд. Багатьох знаю в обличчя вже не один рік. Особливо перекупок.

– І Бога і Зуба знаєте?

– Угу, молоді, а пустилися берега, – сумно зазначив.

– Того дня ви когось із них бачили?

– Ні. От напередодні обоє стовбичили на розі павільйону прокату вагівниць, – важко, мов над силу, сказав.

– О котрій годині? – скинувся я на те повідомлення.

– Десь… близько четвертої. Еге.

Оце факт! Саме в кінці робочого дня до магазину завезли товар. Напевне, Шалапуха і Зубовський стежили за розвантаженням. Попросив Палигу викласти, на папері своє свідчення. Гнат Федотович, зітхнувши, присунувся до столу й заходився писати. Йому було незручно, сидячи збоку, ще й навіщось тримав ліву руку в кишені. Я став біля вікна, щоб контролер почувався вільніше, й споглядав перехожих на вулиці…

– Уже, – мовив Палига.

Перечитав його свідчення, подякував. Гнат Федотович неквапно, човгаючи стертими підборами, вийшов. За ним і я. У фойє з адміністраторкою розмовляв Дзюняк. Забачивши мене, підійшов і тихо, опечалено сказав: