Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 10

Ох, Єва!.. Невже хотів сам себе обманути? Після якого ж вечора по відвідинах перукарні мені знову закортіло до неї? Не пам'ятав. Але інколи, боюсь признатися собі, вабило туди. Я перейшов на другий бік вулиці, споглядаючи Єву. У приталеному халаті, що підкреслював її стрункість і звабливість фігури, дівчина на тлі білих стін ніби не торкалася підлоги, а легко ширяла, наче птах, помахуючи крильми-руками.

Незчувся, як опинився перед скляними дверима й переступив поріг. Три майстри-чоловіки, сивочолі, натоптувані й круглолиці, схожі між собою, наче брати, зиркнули на мене, і в одного спурхнув усміх. У Євиних каштанових очах майнув легкий подив, натомість вони заяскріли радістю і на хвилю ніби оповили мене літеплом. Я привітався й сів за журнальний столик. Узяв пошарпаний журнал «Перець» і заходився читати, приховуючи знічення.

Клацали ножиці, джмеліла машинка, запшикав пульверизатор. – у залі гостріше запахло парфумами. Один з клієнтів звівся, оглянув себе у дзеркалі, стріпав із вух волосся.

– Арсене, я скоро, – поспішно похопилася Єва, явно боячись, щоб я не сів у звільнене крісло.

Від того її запобігання я дужче зніяковів. Майстри, безперечно, зрозуміли все, але не подали виду. Крадькома кидав позирки у трюмо перед Євою і щоразу зустрічався з її настороженими, запитливими очима. Що їй сказати? Люблю? Ні, цього не відчував. Просто кортіло її бачити. Мабуть, вона нагадувала чимось Олю, мою давню, першу любов, яка зотліла, коли її вітчим виявився вбивцею мого батька.

У Єви таке ж волосся й овал лиця, губи свіжі, припухлі, з причаєним усміхом у кутиках, ніс рівний, невеликий, лише брови, вії і очі каштанові. Вони створювали дивний контраст, і мені ніяк не добрати, чи вона фарбувала волосся, чи його колір природний. Ми вже з нею тричі ходили в кіно, не домовляючись – випадково, з ініціативи Єви: я забігав до неї поголитись, а вона кінчала роботу й запрошувала, ніби жартома, на новий фільм, мовляв, самій боязко вертатися пізно додому..

– Прошу, Арсене. – Голос Єви примусив мене відірватись од журналу.

Всі місця порожні, й жодного відвідувача. Троє майстрів упівголоса розмовляли, не зважаючи на мене. Я опустився у м'яке крісло. Перукарка обгорнула мене шарудливим простирадлом, ледь торкаючись прохолодними пальцями шиї. Вкотре прочитав на стіні під смужкою скла гарно написане на папірці тушшю: «Вас обслуговує майстер Галафута Єва Гнатівна». Дівчина провела долонею по моїх щоках.

– У-у, які деркі, мов щітка, – весело мовила. – Зараз я знищу ці колючки. Давненько ти не з'являвся, їздив у відрядження?

Я справді зо два тижні обминав перукарню. Не хотілося звикати до дівчини і подавати їй надію на майбутнє. Щось мене відлякувало од неї. Не міг розібратись. Чи не її погано приховане бажання зустрічатися зі мною, яке здавалося нещирим? Вірніше, відчував нещирим, награним, ніби з примусу. Напевне, тому, що вважав себе негарним, а Єва – видна дівчина.

– Еге, колесував по області, – підтвердив.

Єва чомусь вважала, що я працював в обласній організації товариства «Знання», чиє приміщення було поруч з будинком нашого відділу. Я не заперечував. Так навіть цікавіше. Поклав голову на підставку, і перукарка ретельно намилила мої щоки, підборіддя й шию. В її каштанових очах помітив чи стривоженість, чи іскорки зухвалості. Мо', помилявся?. Я заплющився й наче поринув у солодке марення…

– У тебе дуже стомлений вигляд, – сказала Єва.

– Угу, – я не розкрив рота, щоб не врізала.

– І ти ніби схуд, – зазначила, майже нечутно водячи бритвою, стинаючи щетину. Грайливо попередила: – Гляди, не засни, а то до ранку доведеться просидіти коло тебе.

Я посміхнувся, і Єва на мить притулила пальця до моїх губ, мовила пошепки, пристрасно, глибоко зітхнувши:

– Ох, Арсене…

Потім вона приклала гарячий компрес, втирала крем і масажувала лице і нарешті обприскала його одеколоном. Я почувався наче новонароджений. Відкрив очі – переді мною сидів плечистий русоволосий молодик – сіроокий, бровастий, трохи вилицюватий, повногубий, із сонливим обличчям. М'яке крісло і затишок розморили мене, оповили дрімотою, і донедавні турботи відлетіли кудись далеко. Єва стояла збоку й милувалася своєю роботою. У залі залишився тільки один перукар із трійці. Він із заздрою замрією поглядав на нас.

– Ходи, Єво, додому. Я вже тут сам… – тепло сказав старий майстер.

– Ти мене проведеш? – запитала Єва.

Я кивнув. Вона швидко зібрала свій струмент у валізку, зайшла до підсобки і через кілька хвилин з'явилась уже перевбраною в бузкове плаття й босоніжки на високому каблуку. Її шию прикрашав золотий ланцюжок з кулоном у вигляді розпуклого бутона ружі, у вухах довгасті сережки з рожевими камінчиками, на середульшому пальці лівої руки ажурний перстень. Всі прикраси підібрані зі смаком, якраз до сукні. Поряд з ошатною дівчиною я, одягнутий у сірий недорогий костюм, мав прісний вигляд.

На вулиці взяв у Єви чемоданчик, а вона мене по-підруч і довірливо притислася плечем, зацокала поруч підборами. Я мовчав – не знав про що говорити. Та Єва не звикла до німування й почала розповідати про клієнтів, які трапляються вередливі й прискіпливі, достоту деякі покупці. Особливо намучилась з ними, коли працювала в жіночому залі…

Єва сокоріла безугавно, і я багато дечого дізнався про її професію, колективи перукарень, їхню специфіку. Мені було приємно чути її голос, вкрадливий і таємничий, що немов проникав у всі куточки єства, полонив усього, кликав до якихось незвіданих, солодких спокус.

Не зогледівсь, як опинилися біля п'ятиповерхового будинку, в якому жила Єва. За столиком у дворі чоловіки заповзято «забивали козла». Може, між ними її батько, подумав я, сповільнюючи ходу. А дівчина щебетала, не забираючи руки, і вела мене до свого під'їзду. Мені стало незручно, і я трохи загаявся.

– Ти чого?! – здивувалася Єва, нарешті збагнувши – зі мною щось негаразд.

– Ні… нічого, – зніяковіло видушив з себе.

– А… – вона посміхнулась і дужче притислася до мене. – Злякався моїх предків. Дарма. Я живу сама. Це кооперативний будинок. А мої батьки далеко – на околиці міста.

Я жодного разу не поцікавився її батьками, а вона моїми. Її заможні – придбали доньці квартиру, прикраси… В двадцять років власний дах над головою – неабияка розкіш. Я їй позаздрив.

– Вигадала. Нікого я не боюсь, – полегшено заперечив.

– Справді? – лукаво зиркнула на мене. – То ходімо до мене. Зайдеш? – недовірливо запитала.

– Звичайно, – безтурботно відповів, наче щодня гостював у квартирах самотніх дівчат.

– А ти живеш у гуртожитку, – зауважила.

Як вона здогадалась? У мене ж не написано на лобі.

– Еге, – ствердила. – Я відразу розпізнаю хлопців з гуртожитку.

Я вражено втупився в неї. Ніяк не сподівався на таке пильне око у перукарки. І чим виказав свою бездомність? Що у моїй зовнішності чи у виразі обличчя свідчило про неї? Дивина. Я оглянув себе і здвигнув плечима – звичайний вигляд, навіть кращий, ніж у деяких сиднів на батьківській шиї, доглянутих матерями й бабусями.

Ми підіймалися сходами. Я милувався її стрункими ногами.

– Слухай, як ти?..

– Ха! – Єва хвацько підбила волосся – воно розпушилось, захвилювалося, мов довга, пожухла на сонці трава від вітру. – По твоїх очах. Ти якось заздрісно задивився у вікно кімнати, де круг столу сиділа сім'я.

Спостережлива дівчина, нічого не скажеш. Я справді іноді з причаєною заздрістю поглядав на вікна будинків. Хотілося хатнього затишку і тепла, люблячих рук і очей, які скучили, чекали з нетерпінням, виглядали мене… Ми спинилися на третьому поверсі. Єва відімкнула двері, оббиті коричневим дерматином.

– Заходь, Арсене, – запросила тихим, зміненим голосом.

11.

О 8.00 ми з Бунчуком відправились у Малинівку. Мене з'їдав кепський настрій. Не міг позбутися гірких роздумів і невдоволення собою. Знічев'я поставало перед зором темне вікно на третьому поверсі і за ним біла, безпорадна постать Єви з піднятою рукою. Вона мов не наважувалася прощально помахати мені…