Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 19

У коридорі мимохідь, наче між іншим, запитав:

– А Петра нема вдома?.

– Ви його знаєте? – здивувалася жінка.

– Трохи.

– Чула, як зранку бряжчав відрами. Десь тиняється, ледащо, – осудливо мовила. – А Клим казав, що ви майже однолітки. Завжди він щось наплутає.

– Ну як там? – нетерпляче запитав Бунчук.

– Натрапили на слід, – відповів я. – Ти знаєш, де гаражі по Заводській, під гаєм?

– Знаю.

У нас було кілька хвилин на оцінку отриманих відомостей. Закрався сумнів щодо причетності Савлука до вбивства Ричка. Тетяна Михайлівна не схожа на дружину злочинця. Хоча зовнішність іноді оманлива.

Ми вже мчали по Заводській. Ліворуч тяглися залізничні колії і вагони без тепловозів. Тут, майже на околиці міста, розташована сортувальна станція. На другому боці вулиці стояли п'ятиповерхові будинки. Далі виднівся дубовий гай, а за ним здіймалися корпуси якогось заводу. Стривай! То ж машинобудівний, на якому працювали батьки Руслана Табурчака.

Он і металеві гаражі – руді, зелені, сині, що вишикувались вздовж гаю. У деяких відчинені ворота, навпроти – «Победы», «Москвичи», «Волги», навіть одна чорна трофейна легковушка – чи «опель», чи «мерседес». П'ятий гараж теж відкритий.

– Зупинись, Миколо, скраю, – сказав сержантові Махов. – Щоб не муляти очей.

Перший і другий гаражі зачинені, у третьому з оглядової ями витикались голова в зеленому старому капелюсі і брудні руки, що порядкували під бежевою «Победою». Четвертий – на замку. П'ятий – біла «Волга М-21». Зовні машина мала пристойний вигляд. З-за правих дверцят визирали старі коричневі туфлі. Я здогадався, що Савлук лежав на передньому сидінні. Що він там робив? Спав?

Постукав пальцем по капоту. Туфлі заворушились, і в кабіні закректало, за склом з'явилося плече в картатій сорочці, потім чорний берет і нарешті повне обличчя з носом-картоплиною і великими сірими очима за скельцями окулярів. Спершу я подумав, що то брат Тетяни Михайлівни, до того вони були схожі.

– Клим Захарович? – для певності запитав Махов.

– Я.

– Нам треба з вами поговорити.

– Зачекайте, – Савлук завовтузився, вибираючись із машини.

Він ледь вищий за «Волгу», і такий же натоптуватий, як його дружина. Підсмикнув старі, замащені штани, витер ганчіркою куцопалі руки й підійшов до нас без всякого знічення й настороги. Махов простяг йому посвідчення.

– Вв… ви не помилилися? – розгублено дивився на нас. – Слідчий прокуратури…

– А це інспектор карного розшуку, – кивнув на мене Гліб.

Чи справді ні в чому не винен, чи вдало грав простачка?

– Напевне, ні, товаришу Савлук, не помилились, – я оглянувся, де б сісти.

Савлук запобігливо метнувся в глиб гаража й виніс три похідні розкладні стільчики. Ми сіли напроти нього. Власник дістав цигарки, закурив. Гліб дав час йому оговтатись.

– Справа надто серйозна, Климе Захаровичу, – попередив його. – Отож надіємось на вашу відвертість і допомогу. Зважте, що нам дещо відомо.

– Але ж я… Я нічого не знаю, – затремтів його голос.

– Кого ви сьогодні чекали?

– Покупця з Казанівки. Домовилися ще у неділю, проте він…

– О котрій годині повинні були зустрітись? – перебив його Гліб. – Де?

– На автобусній о 12.30.

– Чому не зустріли?

– Щось сталося з машиною: ніяк не заводиться, – знічено відповів.

– На скількох тисячах зійшлися?

Савлук завагався, втупився у кінчик «Шахтарської»…

– За п'ятдесят вісім тисяч, – тихо вимовив.

– З ким мав приїхати покупець?

– У неділю був сам. Не казав, – Клим Захарович потер спітнілий лоб, і на ньому залишилися масні чорні риски від брудних пальців.

Ми підійшли до головного. Щоб Савлук трохи заспокоївся, слідчий поміняв тему розмови.

– Ви зараз на пенсії?

– Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.

– А навіщо продаєте хату?

– Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, – Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: – Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.

Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.

Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?

Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.

– Чому? – і гостро подивився на Савлука. – Ричка пограбували і вбили на вокзалі.

– Вбили Терентія?! – скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.

– Вбили після дванадцятої години, – говорив далі Гліб. – Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.

Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.

– Ось чого ви приїхали, – гірко сказав. – Але ж я нічого…

– Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?

Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…

– Ніби ніхто з чужих, – спроквола мовив. – Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.

Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.

– А цього ви ніде не бачили?

Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.

– Ні, не бачив, – повернув мені фото.

– Гаразд, – Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: – Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?

– А потім… – Пенсіонер знову закурив. – Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.

– Втрьох?! – Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. – Хто ж третій?

– Авжеж: я, Ричко і Петро, – буденно уточнив.

– Який Петро?

– Ну, наш сусід.

– Цибух?

– Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.

Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?

– Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? – схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.

– Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… – Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. – І давно ви з ним товаришуєте?

– Як тільки побудувались. Усе ж сусіди, а Петро іноді допомагає мені в городі, біля машини, – пояснив. – Хлопець він непоганий. Правда, любить хильнути і поклеїти дурня..

– Виходить, він чув вашу розмову з Ричком у машині?

– Звичайно. Ні, не вірю, щоб він Терентія… Хай навіть і судимий, а не вірю.

– Ну, не він, а можливо… – Я замовк від застережливого погляду Махова.

– А що сталося з «Волгою»? – запитав Гліб. – Коли вона зіпсувалася?

– Сьогодні.

– Хм… А вчора Цибух до вас не навідувався?

– Під вечір. Я саме чистив свіч… – Савлук затнувся й злякано вилупив очі. – Ні, ні, не Петро… І коли він встиг щось у ній зіпсувати?

– Це, Климе Захаровичу, встановить експертиза, – зауважив Гліб. – Ви більше нічого не робіть коло машини.

Несподівано перед гаражем з'явився кучматий, середнього зросту, хлопець у тільнику з рукавами, в штанях невизначеного кольору і сандалях на босу ногу. Він тримав у руці пляшку вина, білого міцного, або у просторіччі – «біоміцину». Його каштанові очі весело блищали. Наче знайомий, ніби десь… Чмих! Він!

– Захаровичу, чого засумували? – бадьоро заговорив Цибух і поплескав по пляшці. – Давайте штакани. Зараз хильнемо по грамульці – і закучерявиться світ.

Савлук мовчав. Петро зайшов до гаража, зиркнув на Махова, потім на мене.

– Слухай, кореш, де я тебе бачив? – дивився на мене, почухав кудлату голову, почмихав носом. – А, ти сидів у Іллюшки. Теж у нього на гачку? Ну, то дрібниця. Давайте роздушимо банку за знайомство.