Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 18

– Ти помітив? – запитав я Пазова.

– Авжеж, – відповів Яків.

Біля поста ДАІ ми побачили трьох інспекторів, і я швидко домовився з лейтенантом: хлопці спинять якусь легковушку і підкинуть Марину з Юрієм до міста.

– А коли ви їх покажете нам? – запитав Юрій, виходячи з машини.

– На очній ставці, потім – на суді, – відповів я.

Ми рушили.

– То куди тепер, Арсене Федоровичу? – спитав Бунчук.

– На Продольну.

– І Савлук на Продольній, – згадав сержант.

– Не тільки: вони з Цибухом сусіди, – додав Пазов.

– Овва! – здивувався Микола. – Банда, точно. Правда?

– Слідство покаже, – я не хотів робити передчасні висновки, хоча вони напрошувались самі й позбутися їх нелегко.

Насторожувало, що власник будинку і «Волги» – сусід Чмиха. А сусіди, звісно, спілкуються між собою. Принаймні знайомі. З'явилася можливість докладніше дізнатися у кожного з них про них же самих. Своєрідне взаємосвідчення. Припускав їхню причетність до пограбування з вбивством.

Особливу підозру викликав Цибух. Коли до сутінків не затримаємо злочинців, то хоч довідаємось про їх знайомих і спільників, у кого шукатимуть вони притулку, і там влаштуємо засідки.

Це теж неабищо.

Ми їхали передмістям, і Бунчук кидав погляди ліворуч. Я й собі глянув на будинки, але не помітив нічого незвичайного, хіба що… Ох і хитрий сержант! Націлювався на гастроном.

– Може, перекусимо? – запитав я Пазова.

– А чого ж?.. Зупиняйся, Миколо, – весело наказав йому Яків, беручись за ручку.

– Ліпше мені, – зупинив його Бунчук. – Я у формі, а вам без черги не дадуть.

Я поклав йому у нагрудну кишеню троячку.

– Візьми кефіру, ковбаси, батон, мінеральної води.

Сержант підтюпцем побіг до гастроному. Ми лише встигли перекинутись з Яковом кількома словами, як Микола уже вигулькнув на порозі гастроному з повною авоською. Я посунувся на місце водія.

– Ви чого?!.. – здивувався Бунчук.

– Спершу ти полуднуй, – сказав йому.

– Ну, ви даєте, товаришу капітан! – не без задоволення зауважив. – Я завжди вспію, а от ви…

– Розмови, сержанте! – удавано суворо припини я балачку.

Микола, посміхнувшись, шаснув у кабіну. Я нахильці випив, пляшку мінеральної води, аж після того завів «газик», і ми поїхали. Пазов і Бунчук смакували ковбасою, яка гостро, апетитно пахла часником.

Крутою вуличкою піднялися в центр. Звідси поїхали прямо до Жовтневого проспекту.

– Товаришу капітан, прошу до столу, – жартівливо запросив мене Бунчук ситим голосом.

Ми помінялися місцями. Повеселілий Микола щось замугикав собі під ніс. Я полуднував ковбасою з булкою. Водії, бачачи в оглядове люстерко за кермом міліціонера, звільняли нам шлях. Ми швидко дісталися в кінець проспекту. Зненацька заговорила рація.

– Тринадцятий, де ви зараз? – запитав черговий.

– В центрі міста, – доповів йому.

– Заберіть Махова з прокуратури і з ним на Продольну.

Я загорнув півбатона й шмат ковбаси у газету, поклав у скриньку, не знаючи, що вони мені невдовзі знадобляться зовсім за інших обставин. Співчутливо подумав, що, напевне, не вернеться на свою дільницю Загата. Мені було шкода лейтенанта. Втрата особистої зброї – надзвичайна подія, до того ж вона потрапила до рук злочинця. Загострилася ситуація, зросла небезпека для громадян. І як воно сталося?

Ось ми й на Продольній, забудованій одноповерховими будинками із садками. Крізь листя фруктових дерев деінде зблискувала вода, то виринав човен, що мов покоївся далеко серед листя. Я придивлявся до номерів будинків: 24, 26, 28… Ще неблизько.

Слідчий Махов мовчав. Вигляд у нього стомленої украй людини. Він справді добряче вимотався за день. Я, мабуть, теж не кращий, а злочинці ще не затримані, й не знати скільки часу триватиме розшук. Ми навіть не виявили їх місця перебування. І я позаздрив Пазову, якого підключили до групи спостереження за залізничним вокзалом. Його хоч не трясе й не дихає бензином.

110, 112, 114… Вже скоро. Бунчук перестав мугикати, У мене теж минуло кілька хвилин розслаблення, поки перебував у прокуратурі. Внутрішньо напружився, зосередився. Аби застати їх вдома. Більше сподівався на зустріч із Савлуком. Серед власників «Волг» рідко трапляються молоді, такі, як Цибух. Чмих, звичайно, не тримався домівки. А коли він спільник Шакули й Філона, то й поготів. Можливо, навпаки: готував алібі.

Нарешті, 134, 136…

– Зупинись! – наказав Бунчукові Махов.

Микола загальмував. Через два будинки – дім Цибуха, а через чотири – Савлука. Ми з Маховим вийшли з «газика». Я віддаля побачив обіч дороги білу вальковану хатину, криту жерстю. Біля прилавка купчилося кілька жінок із банками й каністрами. Здогадався, що то гасова лавка.

Поминули 138-й і 140-й будинки. Ось він – невеликий, в червоної цегли, з двома вікнами на вулицю, критий шифером. Паркан старий, давно не фарбований, подекуди виламані штахетини. Хвіртка трималася на чесному слові. Ми ступили на подвір'я. Махов постукав, за дверима – ні згуку. Гліб затарабанив дужче… Нікого. Коли ще так «пощастить» із Савлуком, ми зазнаємо гіркої невдачі й постане питання: де їх шукати?

Ми постояли прислухаючись. Ніде нічичирк.

– Що ж, підемо до Савлука, – вирішив Махов.

Паркан у Савлука двометровий, із струганих дощок, щільно припасованих одна до одної, ворота і хвіртка металеві. У хвіртці щілина поштової скриньки. Між яблунями сяяв дах із цинку. Добротні хата й хлів із силікатної цегли стояли близько від дороги, і тому подвір'я було невелике, заасфальтоване. Гаража ми не побачили. Двері на веранду, обвиту виноградом, відчинені. Ми увійшли в двір. Гліб постукав. Чекали. Махов нетерпляче покусував губу. Нарешті заскрипіли мостини, і двері до хати відчинились. Я не стримався, полегшено зітхнув і посміхнувся немолодій, невисокій, мов колобок, жінці в барвистому халаті. На руках вона тримала голубоокого сіамського кота. Жінка запитливо й водночас зраділо дивилася на нас.

– Ви до Клима Захаровича? – Голос у неї на диво тонкий і приємний.

– До нього, – підтвердив Гліб, відчуваючи її доброзичливість.

– А ми вас давно ждемо, – жінка поступилась і запросила нас: – Заходьте, прошу.

Нас чекали… Чудасія! Я ледве не знизав плечима. Нас явно вважали за когось іншого. Ми переступили поріг і пішли за жінкою до вітальні. Кімната обставлена скромно: телевізор, стіл з чотирма стільцями, сервант з простим посудом, один килим над тахтою, на якій лежала розгорнута книга. Мабуть, господиня читала. З вітальні двері ще до двох кімнат.

Ми сіли за стіл. Господарка – на тахті.

– Як доїхали?

– Нормально, – Махов з цікавістю дивився на неї повеселілими очима.

– Самі? – жінка ковзнула поглядом по наших руках.

– Нн… – трохи зам'явся Гліб. – Не сам – з товаришем.

Кіт стрибнув на підлогу, пройшов повз мене й подерся по гардині до карнизу, всівся на ньому й звідтіля стежив за нами. Савлукова любляче посварила його пальцем, приказуючи:

– У, мазунчик-муркотунчик… – нараз заметушилася. – Я зараз. Тільки переодягнусь і проведу вас.

– Куди? Хіба Клима Заха… – я вже звівся, передчуваючи знову невдачу.

– До Клима, до Клима, дорогі наші покупці, – пішла до другої кімнати.

– Хвилиночку! – зупинив її Гліб. – А де ж він?

– У гаражі. Я зараз…

Мене осінило: вона подумала, що ми від Ричка, його сини чи родичі!

– Ее… Пробачте, як вас?.. – запитав Махнов.

– Тетяна Михайлівна.

– Тетяно Михайлівно, не треба. Ми самі. Ви скажіть, як дійти до гаража.

– Звідси недалеко: праворуч по Заводській і під гаєм побачите гаражі. Наш п'ятий, – охоче пояснила, напевне, не дуже хотіла залишати домівку. – Незручно, звичайно, але на подвір'ї ніде поставити. Спочатку не думали, коли будувалися, про машину.

– Дякую вам, – вклонився їй Гліб.

– Хата наша майже нова. Та Клим уже показував вам, – згадала господиня.

А нам уже не сиділося. Таки пощастило: відразу вийшли на потрібного власника будинку й «Волги».