Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 20

Цибух балакучий, збуджений. Я звівся і став у воротях, перекрив йому про всяк випадок шлях до втечі.

– Помовч, Петре, помовч, – скривився Савлук і недбало махнув рукою. – Ет!

– Чого мовчати, Захаровичу? – світив очима.

– Сідай, – Махов кивнув на звільнений стільчик.

– А штакани? – не вгавав Цибух і сів, поставив між ногами пляшку.

– Тобі привіт від Шакули і Філона, – сказав я.

– Ідуть вони… – Чмих вилаявся і засміявсь. – Обдерли ми їх з Коцюбою до нитки. А де ти зрізався з ними?

– Коли, ж це ви їх так обчистили? – запитав Гліб.

– Вчора, кореш, вчора, – Цибух поплескав себе по кишені.

– Тепер тиждень заправлятимуся біоміцином. О!

Нічого, не підозрюючи, він вибовкнув важливі факти. Тепер залишалося з'ясувати, як Шакула і Філон дізналися про Ричка і його другий приїзд у місто. Власне, ми здогадувалися, хто їм розповів про грошовитого дядька. От лише – випадково чи навмисне? Від того залежала доля Цибуха.

Чмих, мабуть, знав адреси, куди могли з'явитися Шакула і Філон, якщо проникнуть у місто. На нас стривожено позирав Савлук. Я ступив до Цибуха й поклав йому на плече руку, притис до стільчика.

– Ну, облиш… – заворушився той. – Давай, штакани.

– Петре, це ж товариші з прокуратури! – не витримав і вигукнув Савлук.

Цибух сіпнувся, щоб встати, й затих. Я відкотив ногою подалі пляшку з вином.

– Де ти зустрівся з Шакулою і Філоном?

– Я не сука, начальнику, своїх не продаю! – верескнув Чмих.

– Так, не продаєш… – Гліб спокійно продовжив: – Значить, це ти з ними сьогодні вбив на автовокзалі Ричка. Ти?

– Якого Ричка? Якого? – зблід Цибух. – Ти мені, начальнику, не чіпляй на вуха лапшу.

– Вбили Терентія, що хотів купити в мене хату, – з відчаєм мовив Савлук.

– Терентія?! – витріщився Чмих. – Того дядька, що вчора з вами їхав, і мав сьогодні…

– Того, – підтвердив я.

– Ну, то як? Ти їх намовив, і Шакула підколов Загату, – допитувався Махов.

– Шакула Загату… – не зовсім усвідомлюючи, про що йдеться, повторив Петро. – Іллю… – І раптом з розпачем: – Не я! Не я! – рвонув тільник на грудях, зацокотів зубами.

– А хто? Ти з ними грав у карти, розмовляв, ти і підказав їм, – заперечив Гліб Цибуху. – Це засвідчать вони.

– Ні, ні, клянусь… – захлинався від хвилювання. – Я тільки так, між іншим сказав…

Він зацьковано, безпорадно поглядав то на нас, то на Савлука, зрозумівши, що вскочив у добрячу халепу. Мабуть, справді Чмих не причетний до вбивства, але мимоволі посприяв йому, розповівши Шакулі й Філону про Ричка.

– Заспокойся і розповідай, як усе сталося, – наказав йому Махов.

– Що я наробив? Хто мені повірить? – Чмих обхопив голову руками. – Я зустрівся з ними коло гастроному. Вони бачили, як я вилазив з «Волги», бачили Клима Захаровича і того Ричка. В гастрономі набрали горілки, пива й пішли до Коцюби. Випили, почали в очко… – облизав пошерхлі губи. – Коцюба махлював, і Шакула з Філоном програвали, але комизились, чванились, що мають багато грошей. Я не витерпів і кинув, що копійка це, а не гроші, от один дядько натовк у панчоху… Я ж не знав, начальнику, не думав, що вони рішаться на таке.

– Далі?

– Філон не звернув уваги, а Шакула потроху, непомітно почав мене випитувати. Я ж не знав, не думав…

– А хто посвідчить: Шакула і Філон? – Слідчий дивився на Петра.

– Вони мене потягнуть за собою… – захитався на стільчику Цибух. – Потягнуть… Пропав я, пропав…

Його теревені за чаркою і картами привели до злочину.

– Може, Коцюба підтвердить? – кинув я йому рятівне коло.

– Іван? Продасть він мене теж, – безнадійно мовив.

Цибух потрапив у скрутне становище. Коли не буде свідків, суд вважатиме його причетним до вбивства з метою пограбування: Хоч і не викликав Чмих у мене симпатії, але стало шкода його.

– А раніше ти з ними зустрічався? – доброзичливо, без ноток офіційності, запитав Махов.

– Вранці, біля пивної бочки. Коцюба і познайомив нас.

– А де тебе вчора бачив Загата?

– Не знаю.

– Коцюба сидів із Шакулою?

– Ні, Шакулі хтось дав Іванову адресу.

– Да, Петре, важко тобі доведеться, – підсумував слідчий.

– Влип, ох і влип… – забриніли сльози в голосі Цибуха. – Вдруге мати не витримає.

– Завжди ви надто пізно згадуєте матір, – зауважив я.

– Товариші, а я? – встряв у розмову Савлук. – Я можу посвідчити.

– Про що, Климе Захаровичу? Ви ж не були у Коцюби, – заперечив я.

– Н-да… – розчаровано протяг пенсіонер.

– Збирайтеся, поїдемо до Коцюби, – звівся Махов.

Савлук пішов за машину, почав перевдягатись. Петро, засмучений, аж посірілий, продовжував сидіти на стільчику. Я підняв пляшку й поставив її на поличку. Не раз стикався із такими хлопцями. По-різному вони поводились у подібних ситуаціях, але єднало їх одне: нікому не хотілося знову отримувати строк. Оголювалася справжня суть кожного, людська суть. І Цибух не виняток.

– Я готовий, – сказав Савлук. – Зараз виведу машину,

– Не треба, у нас свій транспорт, – і я звернувся до Чмиха. – Вставай, Петре, і тільки без фокусів.

Цибух подивився на мене безтямними очима, мабуть зреагував лише на своє ім'я, і все інше до нього не дійшло. Я доторкнувся до його плеча.

– Ходімо, – повторив.

Він важко звівся і, непевно ступаючи, вийшов з гаража. Дарма я його попереджав: приголомшений підозрою, він став безвільним і байдужим. У такому стані не тікають. Савлук замкнув гараж на три замки, і ми рушили до «газика». Я здогадувався, чому Клим Захарович товаришував з Цибухом. Те, що він допомагав йому біля машини і на городі, – то дрібниця. Пенсіонера тягнуло до хлопця, бо він втратив сина. Може, Петро чимось нагадував його. Он як стурбовано старий зазирав йому в обличчя…

Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.

– Де живе Коцюба? – запитав у Чмиха.

– На Водопої, вулиця Продольна, 152.

– На Продольній? – здивувався Клим Захарович. – Але такого прізвища я не чув.

– Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він – Хоменко, – пояснив Петро.

– А, Хоменко, отой волоцюга, – розчаровано протяг пенсіонер.

Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, – не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне – натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.

Цибух щось шепотів. Я прислухався.

– Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…

– Я тебе влаштую, Петре, влаштую… – казав Савлук. – Тільки візьмися за розум.

– Аби пронесло, аби… – наче молився Цибух, заплющившись.

Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства – не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.

Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там – Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…

Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:

– Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.

Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.

– Що, Окурок, хочеш жерти? – погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.