Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 39

— Яке намисто? — здивувалася дівчина.

— Таке… з різнобарвними камінчиками.

— Є, — щиросердно зізналася вона.

— А де воно?

— У хижі. Принести?

Руда, намагаючись загладити свою провину, готова була схопитися за намистом.

— Та ні, не треба, — Чеслав уже зрозумів, що зараз вона говорить правду. — Ти йди, відпочивай, а то Сокіл подумає ще що… про нас, — пожартував Чеслав. — І я піду.

Повернувшись, юнак почав віддалятися від Руди, і вже за мить їх розділила темрява.

— А навіщо тобі намисто моє, Чеславе?.. — почув він тихий голос Руди за спиною.

Але її запитання так і залишилося без відповіді…

«Виходить, Руда не причетна. Ну, хоч тут усе зрозуміло, — немов скинув із себе частину тягаря Чеслав. — Тепер залишається вивідати в Голуби, що їй відомо про зілля».

Прокричав нічний птах… Перебігаючи від одного укриття до іншого, Чеслав крався до наміченої мети — свого дому. Зненацька біля однієї з хат він почув тихі голоси.

«Чиє ж це житло? Здається, Зимобора. Так і є».

Чеслав підійшов ближче. А ось і хрипкий голос самого хазяїна:

— Чого не спиш, дочко?

— Задушливо в хаті… — Чеслав упізнав голос Зоряни.

— Чи так уже й задушливо?

Підкравшись ще ближче та сховавшись за клуню, Чеслав зміг роздивитися в місячному світлі біля хати дівчину й Зимобора, що присів поруч із дочкою на колоду.

— Та й ти, панотче, так хропеш, що сон від мене, як заєць, біжить, — прикрила долонькою рот, щоб не розсміятися, Зоряна.

— Дався тобі мій храп… — пробурчав Зимобор. — Та й не через нього зовсім, думаю, маєшся, дівко.

— А чого ж?

Зимобор прокашлявся й гойднувся на колоді.

— Мати казала, що баби язиками плещуть, що сохнеш ти по синові Велимировому Чеславу. Чи це так? — суворо запитав Зимобор.

Не одразу відповіла йому Зоряна:

— Мало про що баби говорять… Та й хіба личить дівчині за хлопцем бігати?.. Адже це сором!.. Та й хто нас, дівок, запитує про наші бажання? — а потім, немов її якась оса вжалила, з викликом запитала: — А коли й так?

— Дурепа зухвала! От схоплю за косу та накручу на руку… — Зимобор боляче смикнув дочку за волосся. Та так, що Зоряна скрикнула від болю.

— Наробила ваша мати самих дівок на мою голову, — важко зітхнув Зимобор. — Хоч би одного сина народила… Ось тепер і нудься з вами, пустоголовими. І поговорити до пуття немає з ким…

Як не старався Зимобор, а в нього чогось народжувалися самі дочки. Він і дружину собі ще одну взяв, але й від тієї той самий результат — дівки. Повний дім. А Зимобор, як голова свого роду, ой як сина хотів!

— Ну, добре, не реви! Я ж не зозла. Добра тобі тільки бажаю, — погладив по голові дочку Зимобор.

— Та боляче ж. Ти, панотче, спершу за косу тягаєш, а вже потім про добро згадуєш.

— Ти мені поговори ще!.. Я й потягаю, я й пожалію. А хто тебе ще розуму навчить, дурнувату? — знову мирно заговорив Зимобор. — Нащо тобі тепер той Чеслав? Вони після смерті Велимира не в силі. Ми тепер самі тією силою будемо. Ось завтра зустрінуся з Колобором, щоб підтримав мене на Раді, — і тихіше додав: — І богів за те попросив… Тоді й про гідного чоловіка для тебе подумати можна буде. Щоб і нам, і Родові нашому користь від того була… Ох, як вчасно пішов до пращурів Велимир… — ляснув себе по коліну Зимобор.

— Та не сам же він, панотче… пішов… А спровадили його туди… Чи ж тобі не знати про те? — обережно нагадала батькові Зоряна.

— А про те сина його меншого запитаємо, коли спіймаємо, — різко одказав їй батько й сердито засопів.

— Але ж не на Чеславові кров Велимира… — пролунав тихий, але переконаний голос Зоряни.

— Мовчи, дурна! — грізно захрипів Зимобор та відразу стишив гнів. — Не твого розуму діло, дівко! Видно, Великим так треба було. Кожному свій термін. І не нам про те відати. Був Велимир, та в багаття пішов… А нам далі жити і про своє думати треба. А ти йди краще в дім та спати лягай, а то підніму, ще й на світ не зазоріє, та за водою пожену. Спробуй мені тільки сказати, що не виспалася!.. А про лиходія Чеслава забудь, як про торішній сніг. Угамуй свій дур!

Зоряна нічого не відповіла батькові. Уперто труснувши косою, вона пішла в дім. А вночі знову пролунав важкий подих батька сімейства, обтяженого турботами й думами. Його важке тіло застигло на колоді.

Та раптом Чеслав помітив, як Зимобор стрепенувся й насторожився. Щось, сховане в ночі, привернуло його увагу.

— Хто там ховається? Іди сюди! — раптом покликав Зимобор.

Серце Чеслава так і обмерло. Як зміг його помітити Зимобор? Адже він зовсім не ворушився й навіть дихав нишком?..

— Це я тут, Борислав.

Чеслав побачив, як від протилежної від нього стіни клуні відокремилася постать і повагом рушила до Зимобора.

— Ну, навіщо прийшов? — пробурчав Зимобор, вочевидь, незадоволений тим, що перервали його роздуми.

— Та так… пробігав повз, — ухильно відповів юнак.

Та навіть найдурнішому було зрозуміло, що це не так.

— Уночі?.. Отакої! — крекнув насмішкувато Зимобор і почухав черево. — Мабуть, Зоряну хотів побачити? Еть, що бджоли на мед, а скоріше трутні.

— Та хіба що з твого дозволу, поважний Зимоборе.

Себелюбному Зимоборові, видно, слова хлопця припали до душі. Він ляснув рукою по колоді поруч із собою, вказуючи Бориславові, щоб сідав. Той слухняно всівся.

— Правильно. Ти стій на моєму боці, хлопче. Біля мене гідне місце посядеш у громаді. І частку від здобичі та врожаю більшу від інших матимеш.

— Так хіба ж я проти? — Борислав навіть слину жадібно ковтнув від таких обіцянок. — Я ж завжди на вашому боці стояв.

— За малим справа — Раду на мій бік схилити… — і, помовчавши, додав: — Ех, коли б ти тоді, як я лови на нього влаштовував, Чеслава не впустив, то вже вся громада за мене б горою стояла. Аякже, убивцю Велимира спіймали!

— Я ж не навмисно, — пробубонів Борислав. — Ох, він і верткий!

Чеслав навіть посміхнувся від такого визнання Бориславом його спритності.

— Верткий!.. — передражнив Зимобор. — А ти що ж, вайло?! Завтра до Колобора піду, то й ти зі мною йди, супроводжуй, — важко встав із колоди. — Та зброю візьми із собою.

— Звісна річ! — Борислав теж підвівся, але йти не квапився.

— Ну, чого чекаєш? Зоряна спить уже давно. — Зимобор схопив Борислава за шию і, притягнувши його голову, проговорив йому в саме вухо: — Не про те зараз думати треба, хлопче! Не про те!.. — потім хрипло розсміявся й, відіпхнувши юнака від себе, повчально додав: — Спершу справа!

Розвернувшись, Зимобор потупав у дім, на ходу повторюючи собі під ніс: «Спершу справа! Справа спершу!» А Борислав, провівши його поглядом, повагом пішов геть.

«Треба буде послухати, про що черевань із волхвом говоритиме, — вирішив Чеслав. — Якщо, звичайно, виберуся до ранку з городища».

Чеслав хотів пробратися у свій дім так, щоб не потривожити ні Болеслави, ні Неждани, ні Ратибора. Він розумів, що варто їм прокинутись, і галасу не уникнути. Стривожаться, потім поки роздивляться в темряві, що це він, поки відійдуть від радості, так потім ще накинуться з розпитами, — небезпечно. Хати в них у городищі стоять дуже тісно — одна біля одної, до сусідів рукою кинути. Що, як хто шум почує?..

Ні, йому потрібна лише Голуба.

Чеслав нишком увійшов до своєї рідної оселі. Усе тут було йому таке знайоме, що міг іти із заплющеними очима. Прислухався — всі сплять.

— Здоров будь, хазяїне! Чуєш, свій прийшов, — прошепотів він вітання Домовикові й, нахилившись, доторкнувся рукою до підлоги.

У такий спосіб Чеслав хотів задобрити духа, щоб не перешкодив йому в його задумі, а навпаки — посприяв. Адже звичайна річ: з Домовиком треба бути шанобливим і завбачливим, тоді й він до тебе добрий буде.

Чеслав усе ще стояв на порозі. Скільки себе пам’ятав, він завжди вибігав із цього дому, не дуже замислюючись, чи повернеться сюди і чи скоро. Його більше тягло за поріг, туди, де, як йому здавалося, було набагато цікавіше, туди, де стільки справ і забав молодецьких чекало… А ось тепер він і радий би повернутися на це, таке любе, майже священне для нього місце, де він з’явився на світ, де покинула цей світ його мати, звідки він зробив свій перший крок, та може прийти сюди тільки ось так, крадькома, уночі, немов лиходій. І немає в цьому домі батька…