Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 38

Для своєї вилазки в городище він обрав наступну ніч.

Готуючись до проникнення в поселення, юнак прийшов до огорожі ще завидна і за прикладом чужинця видерся на високе дерево, щоб поспостерігати за життям одноплемінників. А воно там, за гострим частоколом, ішло своїм неспішним ходом. І тільки він був викинутий за межі цього життя…

Так, сидячи на дереві, Чеслав дочекався темряви. Зійшовши на небі, місяць прихильно глянув на нього, обіцяючи свою підтримку. Принаймні так вирішив для себе Чеслав. З усієї сили він устромив ніж у колоду. Однак продовбати лаз у колодах виявилося не так легко, як здалося Чеславові на перший погляд. Підгниле зовні дерево виявилося ще досить міцним у серцевині. Та добряче потрудившись, — аж сім потів із нього зійшло, — юнак таки проробив отвір, достатній, щоб можна було пролізти.

І ось він уже по інший бік частоколу. Темно-сіра від місячного світла імла, замішана на нічних звуках, прийняла й оточила його. Чеслав прислухався… Селище спочивало, і ніщо не порушувало його рівного подиху мирно сплячої людини. Його одноплемінники були ранніми птахами, а тому спати лягали, тільки-но Даждьбог у своєму човні, допливши до краю небозводу, зникав за його межами.

Поки що його поява в межах городища, здається, залишилася непоміченою. З одного боку, це порадувало хлопця, бо було йому на руку зараз, але з іншого — змусило замислитися. «А що, як чужинці захочуть продертися? Якнайлегше їм це зробити буде. Ех, шкода, батька немає! Він би не допустив такого».

Намагаючись уникати відкритих місць, освітлених місяцем, Чеслав рушив до житла свого наставника Сокола. Він крався, немов лісовий кіт на м’яких лапах, що вийшов на полювання у свої володіння. І, як кіт, він повинен був не тільки досягти мети, а й не стати чиєюсь жертвою…

«Ех, варто було б Великому каменю поклонитися… Привітати хазяїна городища!.. Та не час наразі!» — промайнуло в голові юнака.

Чеслав підійшов до знайомої хатини й від видіння, що раптово виникло перед ним, різко відсахнувся…

У світлі місяця він побачив в отворі дверей постать у білій сорочці.

— Що, боязно?.. — пролунав окрик. — Кому це вночі спокою немає?

Тільки тепер юнак зрозумів, що перед ним стояв сам Сокіл.

— Це я, Чеслав, — тихо відповів він.

— A-а, ти, хлопче!.. — уже спокійно відказав Сокіл, а потім буркотливо додав: — А я вже думав, це до дочки який-небудь пустоголовий занадився позубоскалити.

Незважаючи на напруженість обстановки, у якій він перебував, Чеслав мимоволі посміхнувся від раптової думки. Оскільки Руда, дочка Сокола, не була надто миловидною, старий, здається, дарма переймався з цього приводу.

— Як ти мене розпізнав уночі? — здивувався Чеслав.

— Чуття в старого мисливця ще не притупилося, — пробурчав старий.

— Так я ж тихіше від звіра крався!

— Однак не для мене, — самовдоволено зауважив Сокіл. — Ну, чого стирчиш, немов гуля посеред лоба? Чи думаєш, лише ми по ночах не спимо? Може, кому теж чого приспічило? А розголос, що ти отут, ні тобі, ні мені не потрібен. Заходь у хатину! Дай-но обіпруся об тебе.

Тільки тепер Чеслав помітив, що Сокіл ледве тримається на ногах і від того обпирається об стіну. Він підставив наставникові своє плече, і вони ввійшли до хати.

Довівши старого до його ложа, Чеслав допоміг йому лягти і тільки тоді зміг огледітися. У кутку він запримітив Руду, що прокинулася.

— Усе бігаєш, шукаєш, малий? Упертий!.. З дитинства такий!.. — крекчучи, але стримуючись, щоб не застогнати від рани, що його ще непокоїла, Сокіл зручніше влаштовувався на своєму ліжку. — Ну, кажи, навіщо до мене прибіг? Про подвиги свої розповісти хочеш? Чи за порадою? Про що відаю, із задоволенням поділюся.

— Дякую… Не до тебе я нині, Соколе. Хоч і радий бачити тебе при силі й здоров’ї.

— Ну, це ти поперед вітру біжиш, хлопче. Я ледь устати можу… — почав був Сокіл, але коли остаточно зрозумів, про що говорить йому Чеслав, зупинився і лише за мить із подивом запитав: — А якщо не до мене, то навіщо в мою халупу забрів?.. Не розумію…

— Мені з твоєю Рудою поговорити треба, — подивився в бік дівчини Чеслав.

— З Рудою?! Це про що вам поговорити треба, Лісовик вас покусай?! Чи не було чого негідного між вами? Рудо?! — грізно рикнув на дочку Сокіл й одразу застогнав, оскільки торкнувся своєї рани.

Дівчина від цього рику вся стислася у своєму кутку.

— Великі — свідки: і в подумках не було, — злякано пробелькотіла Руда й натягнула на себе рядно.

— Не свари дочку, Соколе, нема ні в чому її провини, — поквапився внести ясність Чеслав. — Мені лише про одну справу в неї запитати треба.

Старий почухав свою розкуйовджену чуприну, потім поскріб бороду.

— Та я й не сварю зовсім… Однак що за справа до дівки в хлопця?.. Звісно ж, як буває… Тому й цікавлюся так суворо… Ну, треба, так запитуй, — змилостивився старий і сам приготувався уважно слухати.

Чеслав підійшов ближче до дівчини. Він розумів, що присутність старого — перешкода в його справі. Але куди ж його дінеш?

— Я, Рудо, про зілля тебе запитати хотів… — м’яко звернувся він до дівчини. — Про те, що ти в Мари брала…

— Про яке таке зілля?.. — сіпнулася кошлата голова Сокола.

Дівчина мовчала.

— Пам’ятаєш? — Чеславові було шкода, що в півтемряві хижі він не міг побачити вираз її очей.

— Не було того… Нічого не брала, — глухо відповіла Руда.

— Мені Мара сама сказала… — не повірив Чеслав.

— Наплутала вона щось, — уже впевненіше відповіла йому Руда. — Наплутала. Стара вона, який із неї поспит?

— Рудо!.. — чи то спинив, чи то пригрозив Сокіл.

— Зрозумій, Рудо, мені необхідно знати! — спробував переконати її Чеслав.

— Та якщо не брала, то про що ж знати?.. — була непохитною дівчина.

Чеслав зрозумів, що нічого іншого від неї не почує. Зазвичай завжди слухняна й покірна Руда зараз була тверда і вперто стояла на своєму.

— Може, і справді забула що знахарка? — знову втрутився Сокіл.

— Може, так воно і є — переплутала Мара, — відступив юнак.

— А що за зілля таке? І навіщо тобі про нього знати? — не вгамовувався Сокіл.

Було зрозуміло, що Чеслав розпалив цікавість старого.

— По сліду, по сліду йду. Сам учив, — відповів йому Чеслав.

Він не став розповідати старому про зілля, бо змарнував би багато часу, а його-то хлопцеві і не вистачало.

Сокіл закрутився на своїй постелі, ехнув від болю, а коли Руда метнулася до нього, щоб допомогти лягти зручніше, махнув на неї рукою: мовляв, відчепися!

— Ех, Лісовик усіх забери! Як би я хотів, хлопче, з тобою на пошуки податися! А то зовсім отут закис, у своєму барлогу. Так оце — на тобі — болячка сталася.

— Ми ще з тобою побігаємо, Соколе. Ти, головне, сил наберися, — підбадьорив його Чеслав, але думав уже про інше. — А я піду. Мені цієї ночі ще декого побачити треба.

— Нехай бережуть тебе Великі! — побажав йому Сокіл.

Нагнувшись, щоб не стукнутися головою, Чеслав вийшов із хижі.

«Невже Мара могла помилитися? Або Руда бреше? Але навіщо?! — зробив він кілька кроків і зупинився. — Ось і розберися в цих жіночих хитрощах!»

За його спиною почулися тихі, але квапливі кроки. Обернувшись, він побачив Руду.

— Брала я те зілля… — ледь чутно сказала дочка Сокола.

— Навіщо?

Дівчина насторожено озирнулася, начебто їх міг хтось побачити або почути, а потім відкрила Чеславові свою велику таємницю:

— Батька хотіла напоїти та пошептати йому, щоб удома більше тримався. А то носиться все по лісах, а в літах уже… А мені боязко за нього. Один він у мене залишився.

— А чого одразу не сказала? — запитав Чеслав, хоча й сам уже знав відповідь.

— Не хотіла при батькові. Він би мене за таке з кашею з’їв! — злякано сказала дівчина.

«То так, з’їв би! — подумки погодився Чеслав. І вирішив: — І правильно зробив би! Не має баба впливати на волю мужчини».

Але Руді він про це не сказав, а запитав про інше:

— А намисто в тебе є?