Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 40

Зненацька уві сні глухо скрикнула Болеслава. Почекавши, поки вона заспокоїться, Чеслав, спритно оминаючи нечисленний домашній скарб, підійшов до того місця, де спала Голуба. Добре, що вона завжди спала скраю. Схилившись над дівчиною, він почув її рівне, спокійне дихання. Обережно, немов в’юнка змія, його рука прослизнула під її шиєю. Долоня тихо опустилася на губи. Друга рука обхопила стан. Намагаючись не робити різких рухів, Чеслав підняв Голубу з ложа й поніс до виходу. Він ніс дівчину, як повний ківш із водою, який страшно розплескати. Вона навіть не прокинулася…

Тільки за порогом дому тіло дівчини раптом сіпнулося й напружилося. Долоня юнака міцніше стисла її губи, а руки посилили обійми. У відповідь полонянка спробувала звільнитися, але майже одразу припинила спроби, чи то зрозумівши їхню марність, чи то покірно віддавшись на волю долі.

Відійшовши подалі від дому, туди, де їх не могли чути, Чеслав опустив свою ношу на землю.

— Не лякайся і не здіймай галасу. Це я, Чеслав, — прошепотів він Голубі в саме вухо.

Він хотів уже забрати руку з її рота, але щойно послабив хватку, відчув різкий біль. Дівочі зуби впилися в його долоню.

— Та що ж ти кусаєшся, дурепо?! — висмикнув він руку.

— А чого лякаєш так, дурню?! — почув він сердитий голос Неждани.

Чеслав навіть онімів від несподіванки. «Чи не чаклунство яке? Або видалося». Але перед ним і справді була Неждана.

— Та як ти… там… опинилася? — Чеславові навіть здалося, що від раптовості підміни він заговорив не своїм голосом.

— Спала… Ти ж сам мене привів у цей дім.

— Але ж там зазвичай спить… А де Голуба?.. — вона назвала його дурнем, але саме таким він зараз і почувався.

— Так ти за Голубою прийшов?! — холодно запитала дівчина.

Він стільки думав про неї, мріяв про зустріч, стільки разів уявляв собі, як вона відбудеться… А тепер сидів перед жаданою — як пень. І чого так буває?

— Тебе бачити хотів більше, ніж будь-кого іншого… — Чеслав відчув, як пересохло йому горло.

Незважаючи на злість і роздратування, Неждана мусила визнати, що їй приємні його слова. Але від цього вона сердилася ще більше, тільки вже на себе.

— Що ж про Голубу запитуєш? — якомога байдужіше постаралася сказати дівчина.

— Голубу?.. — Чеслав немов схаменувся і згадав, навіщо прийшов сюди. — Її я хотів бачити, щоб допомогла мені розгадати загадку одну… про зілля.

— Та невже?

Чеславові зненацька спало на думку, що Неждана може бути корисною в його просуванні по сліду. Адже вона тоді була тут…

— Скажи, тієї ночі, коли вбили мого батька, Голуба… нікуди не виходила з дому?

— Тобі навіщо про те знати?

— Треба!

Сказано це було так переконливо, що вплинуло на Неждану, і, трохи подумавши, вона відповіла:

— Дай-но згадаю… Вона тієї ночі на сіно спати пішла. Сказала, що спекотно в домі… — і сама злякалась свого здогаду. — Ти думаєш, що вона могла… Але навіщо?..

— Я й сам поки нічого зрозуміти не можу, — помовчавши, юнак додав: — Не треба було мені говорити тобі про це… Щоб лиха на тебе не накликати…

— Я не з балакучих, — з гідністю одказала Неждана.

І як це в Кудряша виходить теревенити перед дівками про всяку дурню і не запинатися? Та й сам він ніколи, здається, не пасував перед жіноцтвом, а навіть навпаки, хоча й не був такий балакучий, як друг. А що ж зараз? Куди поділися слова?..

— Дуже злякалася, коли я ніс тебе?

Неждана зітхнула, мабуть, згадавши свої відчуття тієї миті, коли прокинулася в його обіймах.

— Спершу дуже, а потім подумала: я все одно бранка…

— Невже я тобі зовсім не сподобався?.. — тихо запитав він і затамував подих.

Дівчина не відповіла. Чеслав із побоюванням нахилився до неї, щосекунди очікуючи лютої відсічі, як це вже не раз було, й обережно торкнувся її губ своїми, гарячими… Але відсічі не було. Неждана не відповіла на його поцілунок, але й не відштовхнула. Посмілішавши, юнак спробував ніжно обійняти її, але, не впоравшись зі своєю пристрастю, стис в обіймах, бажаючи повалити на землю. І відразу ж одержав гострим кулачком під дих.

— Голуба з Ратибором на сіні сплять, — відштовхнула його Неждана і, підвівшись із землі, пішла додому.

Відновивши дихання після удару, Чеслав піднявся, лаючи себе за нестриманість, і попрямував до сінника, де мали бути Ратибор із Голубою. Нічний вітер швидко остудив його кров.

Очевидно, зачувши поруч свого хазяїна, звідкись із темряви заіржав відданий кінь.

«Ех, промчатися б зараз на ньому! Так не до того…»

І раптом зовсім поруч Чеслав відчув присутність ще якоїсь живої істоти… Він зробив крок, і лункий собачий гавкіт розірвав тишу. У їхньому селищі собак було мало, і вони ніколи не гавкали на своїх, а тут навколо Чеслава, здається, зібралася вся зграя. І кожен пес намагався вилити на нього всю свою злість.

«Напевно, від мене звіром тхне! Після вовчиці не вивітрилося».

А від воріт уже почувся крик сторожі, стривоженої гавкотом чотириногих помічників. І крик цей наближався.

— Чужий!.. Чужий у городищі! — чулося вже зовсім поряд.

«Ох і дурило!.. От що значить хазяїна городища не привітав! І думав же про це, думав… Видно, образився дух! Ну, тепер тримайся!»

Чеслав рвонувся до рятівного лазу. Але й уся собача зграя кинулася за ним.

— Пішли геть, шолудиві! — крикнув він псам.

Але тим тільки ще більше розлютив собак. Він почував, що найнахабніші з них уже готові вчепитися йому в ноги. Тоді Чеслав, вийнявши на ходу ніж і різко повернувшись назустріч зграї, із грізним риком полоснув по темряві, що ощирилася собачими пащами. Відповіддю йому був виск болю й жалібне скавучання.

«Якогось поранив! Знатиме!..» — промайнуло в його голові, і хлопець помчав далі.

Та пси не відстали. Голосно гавкаючи, вони бігли за ним, але трималися тепер на відстані.

За три десятки кроків від себе в місячному світлі він побачив чиюсь грізну постать із довгою жердиною в руках.

— Заганяй його, хлопці! — пролунав крик з іншого боку.

Ще трохи — і його схоплять. Чеслав уже бачив, як занесли над його головою жердину, і від цього додав у бігу.

— Ось він, ось він!

— Заганя-я-яй!!!

— Бий його!

Галас, гавкіт, тюкання, ричання, люди, собаки — усе це злилося в одну люту стихію, готову от-от наздогнати його й розірвати…

Зробивши останній ривок, Чеслав миттю пірнув у рятівний лаз у частоколі й опинився за межами городища. Погоня за ним не пішла…

Наступного дня Чеслав заздалегідь пробрався до капища й тепер, зачаївшись під стіною хатини волхва, оточеною чагарником, підслуховував співрозмовників. Раніше він бачив, як Зимобор прийшов у супроводі Борислава, як зустрів їх помічник волхва Миролюб і провів череваня до Колобора.

— Городищу ватажок потрібен, а людям — голова, — поважно промовляв Зимобор. — Після того як Велимир пішов до предків наших, неспокійно стало й боязно. Сокола підстрелили, у Леду Криву мітили. А нині вночі нова халепа: сторонній у городище пробрався, добре, що собаки почули, а то бути ще якомусь лиху… Люди нарікати почали, що боги, мовляв, гніваються на нас. Їм опора потрібна й рука тверда, а ще більше — голова розумна, що про благо всієї громади думала б.

— Мудро й гарно говориш, Зимоборе, — не відразу відгукнувся на слова гостя Колобор. — Гарний ватажок — у будь-якій череді основа її виживання, а вже для нас, людей, і поготів.

Зимобор, мабуть, від хвилювання часто засопів своїм скривленим носом. Колись у молодості в бійці дістав він це каліцтво.

— От я й прийшов до тебе, служителю Великих, поговорити та порадитися про те, кому громаду очолити.

І знову не квапився підтримати розмову волхв. І від цього сопіння гостя ще більше посилилося.

— Так то громаді й Раді вирішувати, хто гідний… Ти ж знаєш, Зимоборе, одноплемінники наші — люди волелюбні й за себе нікому вирішувати не дадуть… Хіба що Великим… — у голосі Колобора почулося глузування. — Під головою розумною себе, певно, мав на увазі?