Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 30

Можливість скористатися такою нагодою й нарешті уразити ворога дала Чеславові приплив якоїсь дикої сили. Він відчув, як кров кинулася йому до обличчя й із силою штовхнула в груди. Вдихнувши побільше повітря, юнак із голосним криком кинувся на дно яру, сам не помітивши, як його крик зробився схожим на виття звіра. Незнайомець був уражений тим несамовитим виттям, проте встиг підхопитися на ноги й приготуватися до захисту. Ніж під час падіння залишився в його руці.

Блиск металевого жала в руці суперника змусив Чеслава пригальмувати й не кинутися сліпо назустріч загибелі. Ощирившись, він на напівзігнутих, готових у будь-яку хвилину до стрибка ногах почав обходити суперника по колу…

Хто з них першим почув людські голоси, що наближалися, не мало значення. Можливо, вони їх почули водночас, бо за мить обоє щодуху неслися в різні боки. І на те в них були вагомі причини: жоден не хотів бути захопленим.

Невдовзі до краю яру, де щойно билися суперники, вийшли одноплемінники Чеслава. Вони були з мисливським спорядженням, й очолював цю ватагу Сбислав.

— Здається, десь зовсім поруч вив звір, — оглядаючись, сказав син коваля Добр.

— Дивися, там унизу й трава зім’ята! — вказав Сбислав.

Чоловіки спустилися вниз, на дно яру, й уважніше придивилися до слідів.

— Та то сліди й не звіра зовсім, — ставши рачки та вивчаючи місце недавньої битви, зробив відкриття рудий Борислав. — То людський слід!

— Здається мені, не обійшлося тут без Чеслава, — задумливо вимовив дядько Сбислав.

Зустріч віч-на-віч із людиною, що бажала вбити його, навіть заспокоїла Чеслава. Тепер він принаймні бачив цього чоловіка, відчув його силу і знав про його наміри, а це завжди краще за невідомість. Єдине, що залишалося для нього загадкою в цій людині, — хто то і чому так люто бажає йому смерті. Чому? Сам Чеслав нікому не бажав смерті. Хоча ні, тепер бажав, ще й як бажав! Він бажав смерті вбивці свого батька. І йому треба було йти слідами, які він зміг виявити, і один із них вів його за чужинцем, а другий — у бік городища.

Вишукувати зараз у лісі чоловіка, що напав на нього, Чеслав вважав нерозумним: той і сам постарається його знайти. Недарма ж він уже стільки днів так ретельно полює на Чеслава. Залишається тільки повсякчас пильно дивитися навколо та оглядатися назад, щоб не одержати смертельну стрілу або ніж у спину. А от з’ясувати, що ж за такий дивовижний медок вони випили під час полювання, потрібно якомога швидше. І для цього йому конче необхідно побачити Болеславу.

Чеслав, звичайно ж, і не припускав, що Болеслава могла підмішати якесь зілля в мед, але, можливо, вона могла допомогти розгадати цю загадку.

Весь день він тинявся навколо городища, намагаючись побачити Болеславу або Кудряша, і все марно. І сам лаяв себе за те, що виявився таким недалекоглядним і не додумався заздалегідь умовитися з ними про зустріч.

Дивним йому здалося його рідне городище. Зазвичай життя довкола нього так і вирувало, народ метушився у своїх буденних справах і турботах. А нині якщо хто й виходив за ворота, то тільки в супроводі збройних чоловіків. Та й від городища далеко не відходили.

«Що ж у них там сталося?» — дивувався Чеслав.

Тоді він вирішив піти до Мари. Стара хоч і жила вигнаницею, але завжди знала, що робиться в селищі.

Діставшись володінь Мари, де панувала тиша, Чеслав переконався, що в неї немає сторонніх, і наблизився до печери. Проте й самої Мари в печері теж не було. На порозі його зустрів білий кінський череп. Він дивився на прибулого порожніми очницями й скалився оголеними різцями. У такий спосіб Мара намагалася відігнати від свого житла зайд, що могли навідатися за її відсутності. Переступивши череп, Чеслав увійшов усередину печери. Судячи з погаслого вогнища, Мара цієї ночі тут не ночувала й була далеко від свого пристановища.

«Напевно, пішла за цілющою травою й корінням», — вирішив Чеслав.

Вийшовши з печери, він несподівано для себе помітив рух гілок на протилежному боці галявини. І відразу побачив, хто крокує йому назустріч, — Криву Леду. Голова її, незважаючи на спеку, була чомусь перев’язана теплою хусткою. Але й Чеслав не залишився непоміченим.

Баба, зробивши ще один мимовільний крок, раптом зупинилася як укопана. Потім обличчя жінки вмить спотворив страх, рот її широко розкрився, і вона заверещала на всю силу свого бездонного горла. Птахи, перелякані такою пронизливою треллю, злетіли в небо з насиджених гілок. Різко повернувшись, Леда сунула свою ключку під пахву, підхопила поділ довгої сорочки й занадто швидко як для свого віку помчала геть стежкою, підкидаючи кощаві коліна. Її спритності, напевно, міг би позаздрити будь-який кінь, що досяг такого похилого віку.

Баба неслася геть, ніби за нею хтось із батогом летів, оголошуючи околиці несамовитим криком, а Чеслав із відкритим від здивування ротом дивився їй услід. Юнак не одразу й зрозумів, що це саме він став причиною такого жаху в жінки, що втекла. Він навіть оглянувся, намагаючись побачити за своєю спиною щось страшне, що могло налякати нещасну Леду. Але на галявині був лише він.

«Здуріла вона, чи що?» — почухав хлопець свою стрижену голову.

Він, звісно, терпіти не міг цю нахабну бабу, але ніколи не думав, що зможе вселити в неї такий жах.

«Напевно, остаточно з глузду з’їхала», — вирішив Чеслав, покидаючи володіння Мари.

Уже два дні кружив навколо городища Чеслав, намагаючись влаштувати таку потрібну йому зустріч, але марно. Ні Кудряша, ні Болеслави він не побачив, а навколо селища стало ще безлюдніше. І від того, що він не знав причини такого спустошення, занепокоєння мучило юнака дедалі більше.

Тонким лезом у його душу проникли смуток і тривога. Напевно, уперше за своє життя Чеслав почувався самотнім блукачем. Адже раніше, навіть ідучи на кілька днів на полювання сам, він не відчував себе самотнім, бо знав, що на нього чекають, йому є куди повертатися. А тепер, перебуваючи майже поряд зі своїми рідними й близькими, він почувався відділеним від них якоюсь невидимою прірвою, яку йому не вдавалося подолати.

Марно накручуючи кола та підходячи до селища з різних боків, він дедалі більше втрачав терпіння. Але в нього в запасі залишався ще один засіб, до якого він, син свого Роду, вдавався у скрутних випадках. Чеслав вирішив звернутися по допомогу до Великих…

Він пробрався до капища вже наприкінці дня, вирішивши, що цієї пори там буде безлюдно. З укриття, де він причаївся, йому було видно, як волхв Колобор, поклонившись ідолам Великим, вийшов зі святилища й, ненадовго заглянувши у свою хатину, що стояла трохи осторонь, покинув її, кудись поспішаючи.

Почекавши трохи, чи не з’явиться ще хто, Чеслав увійшов у капище. Підійшовши до ідолів, він поклав на жертовник принесеного зайця. Хлопець хотів добути для богів більшого звіра, та не вийшло. «Але наступного разу я добуду обов’язково!» — подумки пообіцяв він богам.

Суворо дивилися на нього Великі, і, як здалося юнакові, гнів був у їхніх очах: «Навіщо порушив волю старійшин, волю племені?! Утік!!!» А може, йому тільки здалося? Адже кому, як не їм, що відають про всіх і про все, знати його правоту?

Приклавши руки до серця, тим самим висловлюючи повагу й щирість свою, Чеслав опустився на землю перед богами. Він уже хотів висловити Великим прохання свої, коли раптово почув голоси людей, що йшли просто до капища. Йому, гнаному втікачеві, залишалося тільки одне — зникнути, щоб не потрапити на очі й не бути спійманим. Але вибратися з капища непоміченим йому тепер навряд чи пощастило б — люди були вже занадто близько, та й послухати, про що говорять його одноплемінники, здалося Чеславові корисним. Тому він, пошепки молячи богів простити його зухвалість, вирішив сховатися за ідолами, припавши до землі.

На його щастя, люди, що прийшли, зупинилися біля капища, не входячи до нього. Вони явно сперечалися між собою. По голосах Чеслав пізнав у них Зимобора й дядька Сбислава.