Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 29

Сон його був недовгим, проте Чеслав відчув, що сили відновилися. Можливо, тому сприяло бажання якомога швидше почати задуманий пошук чи те, що зараз він уже знав, звідки його варто почати.

Галявина, на яку до полудня вийшов Чеслав, здавалося, нічим не скидалася на ту, де кілька днів тому, прокинувшись, він знайшов тіло свого батька з двома ножами в грудях. Залита сонячним світлом, вона була занадто гарною й урочистою, більше придатною для хороводів і свят лісових мавок, ніж для кривавих людських справ. За відсутності вітру жоден лист, жодна травинка не порушували її застиглий спокій. І тільки лісові трудівниці бджоли, перелітаючи з однієї квітки на іншу, збираючи солодку данину, свідчили, що ця галявина належить не тільки духам.

Юнакові спершу навіть здалося, що він помилився й знайшов лише схоже місце. Але ні, це була саме та галявина. Ось і молодий дубок, під яким вони з батьком і братом полуднували останнім разом. Щоправда, підросла трава вже встигла сховати сліди їхнього перебування тут.

Чеслав опустився на траву. Пам’ять миттєво повернула його в той злощасний ранок, відтворивши все до найменших дрібниць. Він відчув, що серце його почало битися, немов молот по ковадлу. Занадто живими і свіжими були спогади, занадто глибока й болісна рана. Глухий стогін болю й злості вирвався з його грудей. Стиснувши кулаки, він із силою вдарив по землі, що всотала кров його батька.

Цей удар, віддаючись у руках, змусив Чеслава повернутися до дійсності й згадати, навіщо він сюди прийшов. Розуміючи, що так виходити на полювання не гоже, Чеслав постарався зібрати свою волю в кулак й тримати її сильною рукою. Плазуючи по траві, він уважно вивчав сліди й предмети, залишені їхнім перебуванням.

Тут лежало тіло батька, тут був він сам, а ось там, осторонь, спав Ратибор. Ось залишена в метушні торбинка, у якій була їжа. Недоїдками, мабуть, встигли поласувати мурахи й птахи. Трохи віддалік валяється глечик, із якого вони пили, запиваючи їжу. Отут лежала туша вбитого вепра…

— Почекай… Глечик!.. — прошепотів сам собі Чеслав.

Узявши посудину в руки, він сів і почав уважно її розглядати, начебто бачив уперше. Але думалося йому не про глечик. Якісь неясні відчуття спливли в його пам’яті. Щось, пов’язане з глечиком, але що? Чеслав заплющив очі й постарався пригадати всі подробиці їхньої трапези. «Поївши, ми по черзі приклалися до цього глечика. Батько й Ратибор ще нахвалювали смак напою. Хвалили Болеславу за старання й турботу. За те, що завжди може порадувати новим смаком…»

Юнак немов заново відчув язиком смак того медового напою. «Солодка слабість… Дурман у голові!»

Чеслав миттєво розплющив очі.

Чого ж трапився цей дурман? І Ратибор говорив, що не пам’ятає нічого. «Як у яму провалився!» Схоже, не простим медок виявився. А може, із зіллям яким?..

Тоді стає зрозумілим, чого таким міцним, непробудним був їхній сон. І як гад зміг непоміченим підкрастися до них і, заволодівши їхніми ножами, увігнати їх у груди Велимира.

Глибоко замислившись, Чеслав продовжував розглядати галявину, ретельно обшукуючи траву. Хоча як уже досвідчений мисливець він розумів, що знайти тут слід убивці — марне сподівання. Занадто багато на цій галявині потопталося людей, та й часу вже минуло чимало. А ліс-панотець постарався якнайшвидше позбутися слідів людської присутності у своїх володіннях. Проте Чеслав був пильним мисливцем…

І раптом його увагу привернув маленький червоний камінчик, що мигнув у траві. Щось він нагадав Чеславові. Узявши до рук, юнак покрутив його і побачив наскрізний отвір у його кам’яному тільці. І отвір цей був справою рук людських, і камінчик був занадто гладеньким. А ось іще один, тільки зелений, і теж із дірочкою. І ще один… І ось ще… Такі камінчики, нанизані на кінський волос, становили намисто — прикрасу, що носили жінки їхнього племені на шиї. Та й не тільки їхнього племені, а й сусідніх теж.

«Але як вони могли опинитися тут, у дикому лісі, на цій галявині? Від селищ не близько… Може, яка баба чи дівка шукала тут гриби та ягоди та й посіяла? Або…»

Чеслав, напевно, і самому собі не зміг би відповісти на запитання, як почув шурхотіння за деревами чи помітив тінь, що мигнула. Реакція його була миттєвою. Чеслав встиг прихилитися до землі, сховавшись серед трави. І тієї самої миті над його головою пролетіла стріла.

Юнак завмер. Тепер у нього не було сумнівів: на нього полювали. І та, перша стріла, і поранення Сокола були не випадкові. І коли він пробирався на зустріч із Кудряшем і йому здалося, що хтось крадеться слідом, то це був не звір, що пробігав повз, як він подумав, а людина, і ця людина йшла його слідом.

«Ох, і кумедно виходить: я полюю на вбивцю, а хтось полює на мене! Але хто? Хто?!» — миттєво промайнуло в його голові. Від цієї думки в ньому прокинулося ще більше завзяття до такого небезпечного полювання.

Просто перед його носом, дзижчачи від старанності, бджола збирала солодкий нектар із квітки, а навантажившись сповна, полетіла геть до свого дому. Чеслав вирішив, що йому теж час кінчати вилежуватися, а треба якомога швидше вибиратися з цієї колотнечі. Перекотившись швидко по траві й тим самим уникнувши ще однієї стріли, він одним потужним стрибком опинився поруч зі своєю зброєю. Тепер хлопець був не беззахисний і міг полювати на рівних із супротивником.

Розуміючи, що тільки-но він спробує підвестися, щоб напнути лук, одразу одержить ще одну стрілу, та й прицілитися як слід через траву не зможе, Чеслав вирішив учинити хитріше. Перекинувши зброю на край галявини, ближче до молодого дубка, він одразу перекотився слідом. І вже ховаючись за стовбур дерева, зміг встати й натягнути тятиву. Свого супротивника він помітив на протилежному боці галявини. Той, теж укриваючись за деревом, готувався випустити чергову стрілу. Чеслав випередив супротивника. Його стріла ледь не зачепила ворога, але той, на своє щастя, встиг ухилитися. Тепер супротивник зрозумів, що в Чеслава теж є зброя й він не гірше за нього може захистити себе. І майже відразу в бік Чеслава полетіла стріла.

Тоді Чеслав вирішив діяти на випередження. Щойно пущена в нього стріла пронеслася повз, він відкинув лук і, схопивши ніж, кинувся в бік ворога. Він розраховував на свою спритність і на те, що його суперник не встигне скористатися черговим пострілом. Хлопцеві здавалося, що він сам летів, немов випущена з лука стріла. Подолавши одним махом галявину, Чеслав несподівано для свого суперника виріс просто перед ним.

Від такої раптовості чужинець, — а для Чеслава цей злидень був незнайомим, — упустив свій лук, але одразу вихопив з-за пояса ніж. Стоячи віч-на-віч із чоловіком, що вже кілька разів замірявся на його життя, Чеслав нарешті зміг роздивитися його як слід.

Перед ним був юнак, не набагато старший за нього; судячи з одягу й лиця, не степовик, а скоріше з тих самих племен, що й сам Чеслав. Чужак, стиснувши зуби, зі скаженою люттю дивився на суперника, що раптово виник перед ним. Чеслав міг би заприсягтися, що ніколи не бачив цього хлопця, проте щось невловимо знайоме було в його рисах. Ця думка лише на мить блиснула в мозку Чеслава й одразу була відкинута далеко вглиб свідомості іншою думкою — убити ворога.

Із грізним криком Чеслав зробив випад у бік суперника, намагаючись уразити його ножем. Але чужинець був насторожі й встиг ухилитися від леза, своєю чергою теж намагаючись уразити суперника ножем. Сили юнаків були рівні, а злість одного була рівносильна гніву другого. Кружляючи серед дерев, немов у якомусь дивному танку, кожен із них, сподіваючись, що супротивник припуститься помилки, шукав можливості вбити.

Раптом суперник Чеслава, необережно відступивши назад, зачепився ногою за вузлуватий корінь дерева, що виступив із землі, і, втративши рівновагу, почав падати. Змахнувши руками в повітрі, намагаючись усе-таки встояти, він чомусь зник із поля зору Чеслава. Лише зробивши крок уперед, Чеслав зрозумів, що відбулося. Виявилося, що за спиною чужинця був вибалок, на дні якого той і розпластався.