Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 31

— Дуже вже ти хитрий, Зимоборе, усе городище під себе підім’яти хочеш, — наскакував на співрозмовника Сбислав.

— А ти нібито не того ж бажаєш? Диви, як гарячкуєш! — хрипів Зимобор. — А городищу без голови не можна — сам знаєш. Порядку не буде. У череді завжди ватажок має бути, а то розбредеться вона та й згине. Однак нехай Рада вирішить: хто гідний — того буде.

— Та знаю я, як ти обраних до себе закликаєш, медами пригощаєш, мовою солодкою тішиш, щоб за тебе стали, — покрутив руками перед носом Зимобора Сбислав.

Але слова ці Зимобора зовсім не збентежили. Зробивши крок уперед до співрозмовника, він майже вперся своїм товстим черевом у його живіт.

— А чи не того ти так переймаєшся, що й сам тим грішиш, та не надто в тебе виходить? Видно, не дуже бажають пристати на твій бік старці наші? — криво посміхнувся Зимобор. — Ваша гілка Роду поверховодила — досить. Уже терпіли волю Велимира, стиснувши зуби, але досить! І в інших воля є.

— Ой, не любив ти Велимира, Зимоборе! — з підозрою вимовив Сбислав.

— А чого мені його любити було? Я ж не баба! Він, окрім себе, нікого не слухав, та й не шанував, і вигоду завжди свою мав. А й, мабуть, теж не дурень, — прищуливши очі, Зимобор втупився в супротивника. — Та й ти не шанував його, Сбиславе, хоча й ближчий йому по крові. Він же й тобі піднятися не давав, хоч і молодший від тебе роками був. Ох, і нелегко, видно, коритися молодшому?

— Але не настільки, щоб бажати йому погибелі…

Очі Зимобора навіть побільшали від почутого.

— Чи ти не думаєш, що це я Велимира?.. — ледь не пошепки запитав він.

— А чого б і ні?

Помовчавши, Зимобор не по-доброму посміхнувся:

— Так і в тебе можливість була, Сбиславе… Ти зі своєю ватагою поряд полював…

Суперники стояли, напружено дивлячись один одному в очі.

— Утім, як би там не було, ножі в серці Велимира були синівські, і молодший його, Чеслав, утік неспроста, — прохрипівши цю тираду примирливим тоном, Зимобор зробив крок назад. — І поспит насамперед із нього буде. Ось тільки піймаємо звіра…

Їхню «дружню» бесіду перервав своєю появою на галявині волхв Колобор. Угледівши біля капища чоловіків, він наблизився до них.

— Що привело вас до Великих у такий пізній час? — запитав він.

Зимобор, погладжуючи своє черево, крекнувши, вимовив:

— Не до Великих ми прийшли, поважний Колоборе, хоча їхня рада нам теж не зашкодить. — Зимобор, приклавши руку скоріше до черева, ніж до серця, поклонився в бік богів. — Але спершу ми б хотіли поговорити з тобою про справи наші та про життя подальше. Родів наших і городища.

— Тоді не будемо турбувати Великих метушнею життєвою й поговоримо про справи ваші подалі від святого капища, — показав волхв у бік своєї хатини й рушив у напрямку до неї.

Сбислав і Зимобор, начебто тільки що не було між ними непримиренної суперечки, слухняно пішли за ним.

Чеслав ще якийсь час лежав, не маючи сили поворухнутися від почутого, хоча під час розмови Зимобора й Сбислава йому не раз хотілося підхопитися й кинутися на них із кулаками або навіть увігнати ніж у їхні брехливі горлянки. Чеслав рідко вникав у дії батька, а коли і ставав свідком якихось розмов про справи городища, то надавав їм мало значення, більше перейнятий своїми юнацькими інтересами. Він ніколи не мав сумніву в тому, що Велимир був у городищі в пошані та мав довіру, а виявляється, не всім у їхньому Роді та в городищі його батько був до душі.

Він згадав, що зовсім нещодавно Болеслава щось говорила йому про бажання Зимобора бути головою городища й про двоюрідного дядька Сбислава, що став на його бік. Але Чеслав пустив тоді це повз вуха як неважливе, оскільки смерть батька затьмарила все інше. І ось тепер, ставши свідком розмови цих людей, він зрозумів, що в його батька таки були недоброзичливці. І недоброхоти ці могли бажати Велимирові смерті. Умить набули для нього справжнього змісту слова старої Мари: «Шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то із помсти». Тепер він знає, кому смерть Велимира була на руку. І це було ще одним слідом у його полюванні на вбивцю. Але гнатися одразу за двома зайцями — Лісовикові на сміх, а мисливцеві — залишитися ні з чим. Треба було вибрати спершу один слід.

Після декількох днів митарств навколо городища Чеславові таки пощастило. Одного разу удень він побачив, як із воріт селища з’явилася ватага дівчат і рушила до річки. Серед них він помітив Голубу, Зоряну, Руду та Неждану… Їх супроводжували — очевидно, для охорони — близнюки Малко і Білко. «Купатися на річку йдуть», — зрозумів Чеслав.

Жінки селища купалися зазвичай трохи осторонь від берега, що виходить на городище, на бережках, оточених очеретами. Обережно Чеслав пробрався ближче до місця купання, сподіваючись поговорити з Нежданою або Голубою.

Малко і Білко першими підійшли до очеретяних заростей і, прочесавши їх, ледь не виявивши Чеслава, відійшли вбік, даючи можливість дівчатам усамітнитися.

«Кого ж вони так бояться, що тепер навіть на річку з охороною бігають? Що ж сталося в городищі за час моєї відсутності?» — дивувався Чеслав.

Дівчата веселою юрбою кинулися до бережка, і вже за мить Чеслав почув лемент і вереск красунь, що входять у воду. Юнак мимоволі замилувався оголеними дівочими тілами. Йому згадалося, як колись, ще зовсім хлопчиськами, вони ось так само засіли в очеретах, щоб подивитися на жіночу голизну, а потім, виявлені, були биті за цікавість жалкою кропивою та прутами. Він навіть зараз відчув, як пече йому спину й сідниці, так дісталося їм того разу.

Заглянувшись на купальниць, Чеслав лише тепер помітив, що Неждана не залишилася разом з усіма, а зайшла в зарості трохи збоку. За нею рушила й Голуба. Намагаючись не виказати себе, Чеслав прокрався в їхній бік.

Розсунувши стебла зеленої огорожі, він побачив, як Голуба, скинувши плаття, попрямувала до води. Неждани поруч не було. Не гаячи часу, Чеслав стрімко вистрибнув з очеретів і схопив дівчину, затиснувши їй заради обережності рота. Голуба, немов зловлений у сільці птах, спробувала рвонутися, щоб уникнути полону. Але її зусилля лише змусило юнака заточитися, і вони удвох упали на траву. Хватку при цьому Чеслав не послабив.

— Тихіше, тихіше, Голубо, це я, Чеслав! — шепотів він на вухо дівчині, намагаючись її заспокоїти.

Голуба вже не пручалася, але в очах її залишався страх.

— Не бійся! Це ж я, Чеслав! — продовжував умовляти юнак. — Я зараз заберу руку… ти тільки не кричи.

Він обережно забрав руку від її рота.

— Ну що, заспокоїлася? Бачиш — це я.

Трохи віддихавшись, Голуба пошепки вимовила:

— Бачу… Тебе й злякалася…

— Це чого ж? — не зрозумів Чеслав.

— Бо про тебе в городищі таке говорять!.. Що тепер без зброї і за ворота нікому не дозволено ходити…

— Через мене? — оторопів Чеслав.

— Говорять, що ти вбивця, збожеволів і тепер полюєш за всім живим, — випалила йому Голуба.

Така новина гірше кропиви й прутів стьобнула Чеслава. Лише за мить до нього повернувся дар слова:

— І ти так думаєш?..

Голуба спробувала поворухнутися під Чеславом.

— Я не знаю, що й думати…

— Але ж ти мене змалку знаєш! — наполягав Чеслав.

— Знаю… Однак… — дівчина відвела очі вбік. — Багато чого з того часу змінилося… І ти змінився… Тому звідки мені знати?..

Чеслав лежав, прикривши дівчину своїм тілом. Її переляк, гарячий шепіт, оголене пружне тіло, її запах, часте биття серця… Чеслав відчув, як у ньому прокинулося бажання. Він давно не був із жінками. Юнак готовий був уже стиснути Голубу у своїх обіймах і, як раніше бувало, оволодіти нею, але думка про Неждану зупинила його.

І треба ж було так статися, що саме цієї миті зашелестіли очерети і з них з’явилася Неждана. Вона, мабуть, щойно вийшла з води: крапельки вологи на її тілі блищали на сонці. Дівчина оторопіло дивилася на лежачу парочку, не одразу зрозумівши що до чого. А коли зрозуміла, блиснувши гнівними очима, повернулася і швидко пішла знову в очерети.