Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 244

Без гвинтівки, з голими руками, дівчина бігла назустріч бою. Хтось ойкнув, і в мерехтливому сяйві вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузі і обома руками притис до грудей гвинтівку. Коли вона добігла до молодого, з напівдитячими рисами воїна, він уже лежав на прим'ятій траві. Із грудей і руки іще шипіла, стишуючись, кров; темні потріскані уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому наївні очі всміхалися здивовано-жалісною усмішкою і, здавалось, розтавали, як розтає на сонці молода крига.

— Ніно, Ніно, це ти? — попробував і не зміг підвестися. Від цього усмішка його стала ще більш жалісною, а в світлих очах сколихнулася вперта сила. — Передаси матері, що загинув у боях за Батьківщину, за Сталіна… Документи передаси. Документи — вони у мене… Чуєш, Ніночко, сестричко?..

— Ти ще виживеш, Петре, — ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.

— Ні, — примружився. — Я вже холону, умираю. Прощавай, Ніно. Поцілуй мене. Іще ні одна дівчина не цілувала мене… Ти ж сестричка моя.

Рука упала з грудей, побільшала чорна пляма навколо серця, тіло, розводячи траву, ставало довшим і зрештою, після короткого зітхання, несподівано завмерло. Наступний спалах блискавиці покрученою лінією засвітився в очах, але уже не здригнулись повіки, не затремтіли чорні нерухомі вії.

Охоплена жахом, неспинним натиском сліз і непохитною міццю, вона забула заплющити очі партизанові, схопила гвинтівку і, на ходу заряджаючи її, кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. І після першого пострілу, що боляче обізвався в плечі, розум почав контролювати думки і рухи. Око, наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в безперестанних спалахах швидко вибирало хитку ціль, пальці тісно охоплювали затвор і курок.

Ударив ядерний крапчастий дощ. Він зашумів по траві, за-шкварчав по нагрітій дорозі і змішався з дівочими сльозами. Партизани повернули назад, і розгарячений боєм Тур мало не налетів на дівчину.

— Ніно, це ти?

— Я, товаришу комісар, — голос її став чомусь винуватий, а гвинтівка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докір, але нехай попробують у неї забрати зброю — самому комісару не віддасть.

«І не має він права забрати», — самій стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.

— Хто ж тебе у бій посилав?

— Сама пішла, — твердіше промовляє, перекидає гвинтівку на плече, міцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремінь.

— Молодець, дівчино, — погладив невеликою рукою по мокрих дівочих косах. — Спасибі тобі! — І від цих простих слів скочується з плечей Ніни частина непомірного тягаря і болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.

В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка і навпереміжку понесли до розвихреного лісу, що, немов велетенський ліхтар, освітлювався зсередини синьою грозою.

На світанку їх перейняла варта загону імені Леніна, і незабаром оброслі, худі, почорнілі і голодні партизани кинулись в міцні обійми товаришів. В наспіх викопаних землянках затріщали сухі дрова, запарувала на мокрих тілах одежа, блискавично зникала їжа і на запалих щоках сіяла радість.

Після перших невідкладних турбот Созінов знайшов Ніну в землянці Соломії і спочатку не пізнав милого обличчя. Воно, просвітлюючись жовтизною і голубінню, стало більш довгастим, загострився ніс, а сміливі сірі очі стали тепер сумовитими. Потріскались до крові неяркі губи, куточки їх опустилися вниз. Не змінився тільки розмах крилатих брів і гордовитий дівочий стан.

Ледве помітною усмішкою зустріла Созінова, і він зразу зрозумів, що тепер їй нічого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'яті матері. Навіть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тільки очі зразу ж потьмарились, видаючи усі почуття.

— Як, Ніно, влаштувалася? — запитав, сідаючи на кругляк.

— Умовила Соломію, що будемо разом у підривній групі. З здивованням помітив незвичну твердість у співучому голосі Созінову не хотілося б, щоб його кохана стала підривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а зміцнило її. Тому став ближчий і зрозуміліший новий вираз в її сумовитих великих очах.

— Добре. Нехай щастить тобі на новій дорозі, — вийшов із землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарніла, змучена дівчина.

«Уляжеться горе — і молодість візьме своє. Тільки твердість погляду залишиться довіку», — наперед угадував, якою буде Ніна після того, як зарубцюється душевна рана.

XXXV

Дмитро прокидається від холоду і болючого безупинного стукоту в голові, начеб там невидимі ковалі гупають важкими молотами. Хоче підвестися, але тіло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим і болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубів, десь позаду ковзнувся промінь — посвітліла зелень і заграли роси. Раптом, затемняючи світло, нахиляється осміхнене бліде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розуміє, що він нічого не чує. Переборюючи нестихаючий біль, він ворухнув головою, однак — жодного звуку. Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що він онімів і оглух, так приголомшує його, що він на мить заплющує очі, а потім всім тілом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути із себе страшне заціпеніння. Підвівся навколішки, але невідома сила кинула його на землю. І знову підвівся, і знову упав.

Недосяжне небо сліпить його очі, вони наливаються дикою впертістю і злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, і він, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже ніщо не може втихомирити непокірної вдачі. Страшним ривком виривається із обіймів Слюсаря і, почуваючи, як розповзається обважніле болюче тіло, тріщать і ломляться кості, підводиться прямо назустріч сонцеві і летить у чорну і холодну безвість.

Прийшовши до пам'яті, бачить підстаркувате добре лице з клинцюватою напіврудою, напівсивою борідкою.

«Лікар», — догадується і впивається очима в папірець. Великими літерами на ньому старанно виведено:

«Товаришу Горицвіт, не хвилюйтеся. У вас повітряна контузія і поранено ногу. Говорити і чути будете. Побільше спокою. Бережіть себе. Лікар Булгаков».

І враз це просте, з типово російськими рисами лице стає незмірно прекрасним і дорогим. Одними очима він дякує лікареві, і тепла повінь, що заливає Дмитра, зменшує болі і стукіт в голові.

«А може тільки заспокоює мене?» — майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолі, роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лікаря зразу помітило зміну виразу, добре примружилось у м'якій сітчатці припухлих зморщок. І знову рука простягнула папірця:

«Усе буде добре. Чуєте ви, ведмідь упертий».

І ці слова викликають щось подібне до усмішки на вимученому, зведеному судорогою обличчі Дмитра.

Через кілька днів, лежачи на освітленій сонцем галявині, він побачив, як із лісу вийшов невисокий стрункий партизан і зупинився недалеко від лікаря. Щось було знайоме і в ході, і в рисах обличчя.

«Невже це Шевчик?» — раптовий здогад осінив Дмитра, і він напружує зір, щоб краще розглянути міцно підібрану постать. «Еге ж, це він».

Але як змінився Григорій! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалі очі обвелися темними смугами, виразні зморшки окреслили невеликий рот.

«Немало, Григорію, ти горя хильнув», — із жалем подумав, не спускаючи подобрілих очей з його зосередженого і сміливого обличчя. Пригадав смерть Софії та дітей, згадав і свою сім'ю і важко зітхнув.

Григорій зрозумів, що робиться на душі у Дмитра, і підійшов до нього, опустився на коліна, обережно міцною рукою доторкнувся до розслабленої припухлої руки.

Лікар знову подав папірець, і Дмитро кілька разів прочитав: «Він врятував і вас, і ваших друзів».

Погляди Григорія і Дмитра зустрілися. І це була зустріч не давно минулої молодості, а важких загартованих років, років найтяжчих випробувань, що спопелили усю дріб'язковість душі, поглибили чуття, навчили серце незмірно любити свою землю і людей. Вони обоє не змогли б розповісти про свої чуття, але допитливому окові про них говорили і їхні безмовні погляди, і ледве помітне здригання уст, і той добрий спокій, що розм'якшував обличчя Григорію і зменшував біль Дмитрові.