Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 243

Починало бліднути, попеліти чорне небо. Від поля загуділи німецькі машини, почулися постріли, а ліс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.

— Нема тут нашого батька, — нарешті відповів на німе запитання сестри. — Пішли, прорвалися партизани з кільця.

— Андрію, що ж робити? — поширились очі сестри.

— Погане наше діло. Тепер фашисти увесь ліс до галузки обшарять.

Завернули назад. До болю напружував мозок і не міг знайти ніякого виходу із велетенської пастки. Прокинувся передсвітанковий вітер, зашепотіла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизі краплини роси.

Біля коріння, у зморшці розлогої дупластої липи, тісно примостилося, збиваючись в одну грудку, кілька жовтих грибів-поганок. Недалеко від них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкіра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихід — заховатися в дупло…

За ці три доби вони бачились тільки вночі. Кілька разів повз них проходили карателі, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматів, потім гриміли вибухи біля таборів, і зрештою затихли споконвічні ліси.

Їли діти за цей час лише молоде липове листя, лисички і щавель. А замість води пили росу з дерев і трав. Язики отерпли, одерев'яніли, і на них з'явилася шорстка насічка, яка буває на рашпелях.

Останнього вечора Ольга сама не змогла вилізти із дупла — так охляла і знесилилась, а коли Андрій обережно опустив її з рук на землю, вона похитнулась і опустилась на траву.

— Нічого, Андрію, воно пройде, — промовила тихим жалісним голосом.

— В тебе щось болить? — сів біля сестри.

— Всередині млостить.

— Це від недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, він зразу тебе поставить на ноги.

— І медом нагодує? — зразу пожвавішала дівчинка.

— Аякже! І хлібом, і медом. А це б і картопельки попоїсти — теж добре. Пішли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно і легше буде, — допоміг підвестися сестрі і, притримуючи її, тихо пішов по траві.

Далекі зорі схилялися вінками над лісом, виринали в прорізах віт і огрівали дітей своїм надійним добрим сяйвом…

Пізнього ранку вони дійшли до пасіки Марка Григоровича, і Андрій не пізнав затишного лісового кутка. Замість хати поміж обпаленими деревами стояла чорна потріскана піч, кругом валялися розбиті, потрощені вулики, в яких тепер на знівеченій вощині господарювали мухи та комашня. Прямо на землі співучими рухливими купинами клубилися гарячі бджоли, передзвонювали дерева, а один рій уже порядкував у чорному комині спаленої хати.

— От тобі і поїли меду, — опустилась Ольга на землю.

Андрій обійшов усе лісове подвір'я, але ніде й сліду чоловічого не знайшов.

«Успів утекти Марко Григорович. Зрости в лісах — і не зуміти заховатись од ворога», — війнула утішна думка.

— Підемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. І зерном можна підкріпитись.

Аж увечері дійшли до села. І приторно солодким трупним духом повіяло на дітей. Страшна руїна розкинулась перед ними.

Кілька хат, неначе свіжі домовини на кладовищі, підіймались над безкраїми чорними просторами. Подвір'я і вулиці були засипані попелом, вугіллям, білим сніжком пуху. Обгоріле дерево і цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повідставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Іноді на краях садків одна половина дерева чорніла як вугіль, а на другій колихалось зело і поміж листом несміливо виглядала невелика грушка або молоде, все в білому пушку, яблуко.

І ніде ні тіні людської.

Згоріла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвіттям, зеленіла молодим листом, осипаним попелом і сажею.

Заржавілою лопатою Андрій одкопав під яблунею кадіб, і вони повечеряли вогкою пшеницею, а потім пішли до баби Марійки.

— Дітки, чиї ви? — враз неждано обізвалася темінь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дідок з маленькою сивою борідкою. Андрій насилу пізнав у ньому Полікарпа Сергієнка: так страшно змінився, постарів чоловік.

— Ми, діду, діти Дмитра Горицвіта. Добрий вечір, — привітався Андрій.

І тоді Полікарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу і підійшов ближче до них.

— Добрий вечір, дорогі. Живі, здорові? Де ж батько ваш? — притишив голос. — Не знаєте?.. А нас бачте, як підрубали. До билини все спалили. Іще людей усіх не встигли поховати… Вовки у село заходять — ласують убитими. І мою стару убили, а діти врятувались, — і знову протер очі чорними тонкими пальцями.

— Діду, а де наша баба? Живі? — запитала Ольга.

— Марійка Бондар?.. У плавні подалася.

— А тітка Дарка?

— А тітку Дарку вбито. Люди її — хворіла вона дуже — у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушниці вистрелив, а потім кинув гранату. І рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там і ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грішних, простять земляки.

Ольга тихо заплакала, зітхнув Полікарп, а Андрій закусив нижню губу і похмуро мовчав…

Сестра йому заважала. Без неї він знайшов би, де прикласти руки, — йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рішучості, він прощається зі старим і прямує назад на своє подвір'я.

— Ви стережіться, діти. Щоб Варчук не побачив, — навздогін кидає Полікарп.

Узяли з собою трохи пшениці і вночі попрямували на пасіку Марка Григоровича. І яке було здивовання і радість, коли вранці побачили біля пожарища старого пасічника. Він поцілував, приголубив дітей і кинувся готувати сніданок.

Тепер, після кількох тривожних днів, брат і сестра радісно лягли на землю і незчулись, як гойднулась вона вліво, вправо, і понесло їх у далекі світи.

— Поснули діти, — нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сіткою обличчя Ользі, щоб не кусали дівчину мухи, зітхнув, згадав свою Соломію і знову похитав головою. Потім підкинув під чорний таганок хмизу і обережно підійшов до дерева, що дзвеніло бджолиним приглушеним співом. Ножиком перерізав липову гілку і так, обома руками, без рійниці, обережно поніс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламків вулика.

«Війна — війною, а бджола — бджолою. Може, як буду живий, повернуться наші, то хоч ложкою меду почастую», — скорботними очима оглянув пасіку: усе ввижалось, що наче якась страшна тінь причаїлась біля дерев.

XXXІV

На неширокій річці Рівець, що тепер розділяла зону «рейхс-комісаріату України» від «Трансністрії», загін Тура витримав короткий, але гарячий бій.

Розпарена пахуча ніч місила сизочорне місиво хмар. Прокидались громи, і блискавиці перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землі. В блідосинюватому відблиску на мить оживали поморщене дзеркало ріки, близькі темні пагорби чорнолісся і з півсотні хат, що, прищулюючись до рівних вулиць, перелякано бігли в долину.

Перші постріли злилися з грізним рокотом, а коли грім затих, приглушивши гостре сприйняття звуків, стрілянина стала схожою на часті виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось і відчуття небезпеки, неначе грозова ніч мала силу захистити натомлене, прохололе тіло од кулі і смерті.

Яскравий світ блискавиці відірвав од села криву смугу чорних постатей, що бігли з гвинтівками наперевіс до річки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорні хвилі, вони вирвались на другий берег, і кулемет Федора Черевика розірвав, відкинув назад рухливу смугу, а потім притиснув її до землі. Ніна і собі побігла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи ріку, і, закрутивши вузлом на потилиці обважнілі коси, кинулась навздогін за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тіло, короткими вилясками торкаючись ніг, стріляло плаття, і вуха, налиті водою, туго проціджували гомін бою. Вона бачила перед собою ніч, де причаївся ворог, той столапий ворог, що вбив її матір, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.