Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 245

Отак вони знову стали друзями.

Через два тижні Дмитро поволі, заїкаючись, почав говорити, а потім відклало праве вухо, і з якою жадібністю і болем він слухав розповіді Пантелія Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та скупе слово Лазорка Іванця! Тільки їх чотирьох і встиг врятувати Григорій Шевчик, що став командиром після героїчної смерті Федоренка.

— Націоналісти, сукини сини, вбили, — розповідав Дмитрові. — Із оточення ми з боями вийшли до так званого «дистрикту Галіції» і попали в друге оточення — бандерівське. Довелося піти на хитрість — об'явили, що ми загін батька Федора, і подалися знову на Поділля Коли ж розгромили фашистів у двох районних центрах, «щирі» зрозуміли, що то діє партизанська рука, і кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх… Уявляєш собі, в одному бою я стрівся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його… Одужуй скоріше, — і, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвіта.

XXXVІ

Дмитро, опираючись на палицю, поволі вийшов до лісового озера. Тихо шумів шершавий вузлуватий очерет, на воді пишно розцвілися білосніжні лілеї; в округлі м'ясисті заслонки листу купав билися мальки і кидалися врозтіч, коли з глибини блискавично злітала довга тінь крапчастої щуки. Бігли і зникали у зелених берегах пухнасті хмари; зірчасті плетива горіхів, оповиті диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, і тривожний чаїний плач злітав над розквітлим осоконем.

Поруч, на прогалині, що колись оралася, засівалася, тепер піднявся високий гостролистий пирій, жовтіла щільно притуленим суцвіттям наперстків терпка пижма і осипалось похилене колосся здичавілого жита.

«Скоро засіємо тебе, ниво! — усміхнувся, пригадуючи схвильовані слова Григорія про події на Білгородсько-Курській дузі. — Україну вже звільняють. Україну!»

Хотілося ще раз на самоті пережити це радісне повідомлення Хотілося скоріше зовсім одужати, знову кинутися в бої, піти назустріч своїй великій армії. Вірилось, що доживе він до того дня, коли вся його земля, вільна і щаслива, підійметься з попелу і руїн, іще в стократ дорожча і могутніша, і на здичавілому полі закрасується золотий колос, і в нових хатах загоряться вогники щастя, і в щасливих батьків народяться щасливі діти.

При згадці про дітей тяжко занило серце. Скільки він думав-передумав про свою сім'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнім, як Григорій Шевчик, кидала Дмитра у холодний піт.

«А живе чоловік. І як ворога громить! — майнув перед очима образ Григорія. — Іншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе із каменя збитий».

Повага і приязнь Дмитра усе більше зростали, коли він знайомився з бойовою роботою загону Григорія. А підривна група, яку очолював інженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано — на висадження мосту стільки-то треба, на водокачку — стільки-то.

«А ми не вміли шанувати добро. На одну школу двісті кілограмів вгатили».

Зацікавило і рішення про покарання. Партизанові, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.

Все вище і вище з-за лісу підводилося сонце, натягуючи поміж деревами золоті кросна, виплітаючи на землі плямисті тіні. Знову пригадалося дороге повідомлення, і добре стало на душі, немовби отой гарматний грім уже перекинувся сюди, в безмежні простори Поділля.

— Товаришу командире, покуштуйте яблук! — до нього, обнявшись, підходили розчервонілі од сміху нерозлучні друзі: Олекса Слюсар, Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець.

Уже кілька разів, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. І Григорій тільки головою похитував:

— Коли в тебе, Дмитре, всі такі партизани, то з ними можна землю перевернути.

— Не хочу перевертати. Хай собі і далі крутиться навколо сонця, — несподівано він ставав задуманим. Тихо продовжував: — Так, всі такі… були…

Пантелій звернувся до Дмитра:

— Товаришу командире, надумалися ми в районі забрати собі машини — надокучило пішки ходити, невигідно: і ноги болять, і чоботи рвуться. Відпустіть на добре діло.

— Як думаєш напад зробити? — зацікавлено поглянув у одверте, сміливе обличчя парубка з димчастосизими очима.

— Думаю узяти з собою кілька шоферів, переодягнутися всім у поліцейську форму і вдень піти у місто. Дійдемо до поліції, знімемо вартових і зразу в гараж — він коло самої поліції стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, — ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовніше — несподіванка… Для вас легкову постараюсь добути.

— З командиром загону говорив?

— Говорив. Погоджується. Дає нам шоферів.

— Що ж, рушайте. Коли невдачею повіє — не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре піде — не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нічого.

— От і добре, товаришу командире. Хочеться живішого діла, — підводиться з землі рослий міцний парубок, і вся його постать дихає безмежною силою і завзяттям.

Обнявшись, усі троє пішли вузькою, ледве помітною стежкою у ліс, і незабаром широкий розложистий спів сколихнувся над споконвічними шумами, посилився луною над озером:

XXXVІІ

В неділю по курній широкій дорозі, обсадженій молодими тополями, ішли і зрідка їхали люди в місто на ярмарок. Як змінилися, помарніли і обносилися вони за ці роки! Знову груба десятка, зіткана на саморобних ткацьких станках, про які уже й забуло село, покрила намучене тіло. До ніг були прив'язані чорні потворні галоші, зроблені з гумових камер. На жінках парусили негнучкі спідниці, пошиті із рябого захисного брезенту.

Коли на дорогу вийшла невелика група поліцаїв, поблискуючи нікельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко від міста поліцаї зупинили дві підводи з дебелими кабанниками і наказали їхати до поліції.

— Пани поліцейські! У нас, казав же ж той, документи всі є, — рудовусий кабанник, часто кліпаючи віями, почав виймати із пазухи ремінного бумажника.

— Документи в поліції покажеш! — строго обрізав кремезний поліцай.

— Пани поліцейські. На біса… тьфу, нащо, казав же ж той, нам та поліція здалася! Ми люди прості. Випийте за наше здоров'я, а ми собі з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко і нам не гірко, — простягнув волохату руку з акуратно складеними «українськими» карбованцями.

— Так ти що, душа твоя тринадцята, підкупити нас хочеш!? За такі діла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! — закричав на кабанника, і той злякано принишк, поспішно кладучи в пазуху неслухняними пальцями гроші і документи.

Хтось із поліцаїв не витримав, весело пирхнув, і кремезний косо подивився на нього, ледве і собі стримуючи усмішку. Від засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посміх.

«Напевно мало дав. Видать, хабарники, більше хочуть». Він зашушукався з іншими кабанниками, і незабаром засмальцьовані папірці із товстих пальців переходили в його руку, і він навмисне довго перелічував гроші, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронників.

Біля міста їх перепинила варта.

— Куди товар відправляєте?

— До добрих покупців.

— Підходящий?

— Серединка наполовинку. Грошей повні пазухи везуть.

— Пощастило вам.

— Аякже! Дав бог копіїчку, ну, а чорт дасть дірочку. Погуляємо добре. — Зареготалися всі, і кабанник зовсім повеселішав: відкупимось, казав же ж той, вони випити не дурні.

І коли рушили підводи, він змовннцьки почав коситися на кремезного. Той і собі підморгнув йому, а недалеко від поліції прошепотів:

— Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвір'ї. Через п'ять хвилин поїдете собі на ярмарок.