Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 48

Хмельницький полегшено зітхнув.

Він, не гаючись, рушив уперед і тепер ішов уже крізь бунт, різню і вогонь. Свідчили про це згарища і трупи. Він ішов, наче лавина, знищуючи все на своєму шляху. Країна перед ним повставала, за ним — ставала спустошеною. Він ішов як месник, як казковий змій. Кроки його витискали кров, дихання роздмухувало пожежі.

У Черкасах він зупинився із головними силами, а вперед вислав татар під проводом Тугай-бея і дикого Кривоноса, котрі наздогнали гетьманів під Корсунем і не вагаючись по них ударили.

Але за сміливість свою вони дорого заплатили. Відкинуті, поріділі, розбиті на гамуз, вони в паніці відступили.

Хмельницький негайно кинувся їм на допомогу, Дорогою дійшла до нього звістка, що пан Сенявський на чолі кількох хоругов з’єднався з гетьманами, котрі, залишивши Корсунь, рушили на Богуслав. Це була правда. Хмель зайняв Корсунь без бою і, залишивши в ньому підводи, провізію, тобто весь табір, верхи погнався за ними.

Гнатися довелось недовго, оскільки ті відійшли недалеко. Під Крутою Балкою передові загони наткнулися на польський табір.

Панові Скшетуському не довелося побачити битви, бо разом із табором він залишився у Корсуні. Захар поселив його на базарному майдані у будинку пана Забокрицького, котрого чернь невдовзі перед цим повісила, і поставив охорону з недобитків миргородського куреня, бо юрба грабувала будинки і вбивала кожного, хто їй здавався ляхом. Крізь вибиті вікна бачив пан Скшетуський натовпи п’яних селян, закривавлених, із закоченими рукавами, що тинялися від будинку до будинку, від крамниці до крамниці й обнишпорювали усі закутки, комори, горища; час від часу страшний вереск сповіщав, що знайдено шляхтича або єврея, чоловіка, жінку або дитину. Жертву витягали на майдан і по-звірячому знущалися з неї. Напасники билися один з одним за рештки розірваних тіл і з насолодою вимащували собі кров’ю обличчя і груди, обкручували шиї паруючими нутрощами. Селяни хапали малих єврейських дітей за ноги і розривали їх під шалений регіт юрби. Були напади й на будинки, що охоронялися, де сиділи замкнені імениті полонені, залишені живими тому, що за них обіцяли великий викуп. Тоді запорожці або татари, які стояли в охороні, відкидали натовп, гамселячи напасників по головах ратищами пік, луками або батогами із бичачої шкури.

Таке саме було й біля будинку, де знаходився пан Скшетуський. Захар велів учити селян немилосердно, а миргородці з насолодою виконували наказ. Низові залюбки приймали поміч черні під час бунтів, але зневажали її куди більше, ніж шляхту. Недаром вони вважали себе «шляхетно народженими козаками». Сам Хмельницький згодом не раз дарував безліч черні татарам, котрі гнали її у Крим і звідти продавали в Туреччину й Малу Азію.

Отож юрба шаленіла на базарному майдані й урешті дійшла до такого дикого безумства, що люди почали мордувати одне одного. День згасав. Було повністю підпалено один бік майдану, церкву і будинок парафіяльного священика. На щастя, вітер відносив вогонь у поле і не давав пожежі поширитися. Але велетенська заграва освітлювала майдан так яскраво, як сонячне проміння. Стало нестерпно спекотно. Здалеку долинав страшний гуркіт гармат — певно, битва під Крутою Балкою ставала дедалі запеклішою.

— Мабуть, гаряче там нашим! — бурчав старий Захар. — Гетьмани не жартують. Гей! Пан Потоцький справжній жовнір.

Потім він показав у вікно на чернь.

— Он, — мовив він, — вони зараз гуляють, але якщо Хмеля поб'ють, то й над ними погуляють!

Цієї миті почувся кінський тупіт, і на майдан на змилених конях влетіло кілька десятків вершників. Їхні обличчя, почорнілі від порохового диму, подертий одяг і пообв’язувані ганчір’ям голови декого з них свідчили про те, що вони примчали сюди просто із битви.

— Люди! Хто в Бога вірує, спасайтесь! Ляхи б'ють наших! — несамовито закричали вони.

Зчинилися вереск і переполох. Юрба загойдалася, як хвиля, піднята вітром. Дикий переляк ураз охопив усіх. Люди кинулися врозтіч, та оскільки вулиці були запруджені возами, а один бік майдану горів, тікати не було куди.

Почалася тиснява, чернь кричала, билася, душила одне одного і вила про милосердя, хоч ворог був іще далеко.

Намісник, побачивши, що діється, мало не збожеволів від радості, почав бігати по кімнаті, мов несамовитий, бити себе щосили кулаками в груди і кричати:

— Я знав, що так станеться! Знав! Щоб я був живий! Це з гетьманами мати справу! Це з усією Річчю Посполитою! Година кари настала! Що це?

Знову пролунав тупіт, і цього разу майже кілька сотень вершників, самих татар, увірвалося на майдан. Либонь, тікали вони наосліп. Юрба заступала їм дорогу, і вони кинулися просто на неї, топчучи, б’ючи, розганяючи, січучи шаблями, намагаючись пробитися кіньми до путівця, що вів на Черкаси.

— Мчать як вихор! — вигукнув Захар.

Ледве він це сказав, як промчав другий загін, за ним третій. Здавалося, що тікали всі. Сторожа при будинках Заходила туди-сюди, маючи намір утекти. Захар вискочив наперед ґанку.

— Стояти! — гримнув він на своїх миргородців.

Дим, жар, переполох, кінський тупіт, тривожні голоси, виття освітленої пожежею юрби — усе це склалося в одну пекельну картину, що її намісник спостерігав у вікно.

— Який же там розгром має бути! Який же розгром! — кричав він Захарові, забувши, що той не може поділяти його радості.

Тим часом знову блискавкою промчав загін утікачів.

Від гуркоту гармат здригнулися стіни корсунських будинків.

Зненацька чийся пронизливий голос заверещав просто під будинком:

— Рятуйтеся! Хмеля вбито! Кричевського вбито! Тугай-бея вбито!

На майдані настав справжній кінець світу.

Люди, втративши глузд, кидалися у вогонь. Намісник упав на коліна і підніс руки до неба.

— Боже всемогутній! Боже великий і справедливий, хвала тобі на небесах!

Захар, ускочивши з присінка до кімнати, перебив його молитву.

— Ось послухай-но, дитино! — закричав він, засапавшись. — Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, бо вони хочуть іти, а як підуть, сюди чернь увірветься.

Скшетуський вийшов на ґанок. Миргородці стурбовано ходили туди-сюди перед будинком, виказуючи очевидне бажання залишити пост і дременути путівцем, що вів на Черкаси. Страх пойняв усе місто. Раз-по-раз нові загони розбитих військ, ніби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Втікали у найбільшому замішанні селяни, татари, городові козаки й запорожці. Однак головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили спротив, битва, напевно, ще не була остаточно вирішена, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.

Скшетуський звернувся до миргородців.

— За те, що вірно стерегли мою особу, — сказав він велично, — вам не треба рятуватися втечею, я обіцяю вам заступництво і прощення у гетьмана.

Миргородці усі як один поскидали шапки, а він узявся в боки і гордо дивився на них і на майдан, що дедалі порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полонений, котрого возили за козацьким табором, стоїть зараз перед зухвалим козацтвом паном серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед табірних роззяв. Він, полонений, обіцяє прощення, і перед ним скидають шапки, а покірні голоси волають тим понурим, протяжним, притаманним страхові й смиренню тоном:

— Помилуйте, пане!

— Як сказав, так воно й буде! — відповів намісник.

Він і справді був упевнений в успіху свого клопотання у гетьмана, якому був знайомий, бо не раз возив до нього листи від князя Ієремії і зумів завоювати його прихильність. Тому й стоїть він, узявшись у боки, і обличчя його, освітлене відблисками пожежі, ясніє від радості. «От і скінчилася війна! От і розбилася хвиля об пороги! — думав він. — Пан Чарнецький мав слушність: невичерпні сили Речі Посполитої, непохитна її могуть».

А поки він так думав, гордість переповнювала його груди, не дріб’язкова гордість щодо очікуваної насолоди помстою, щодо приниження ворога чи свободи, яка от-от мала настати, і не від того гордість, що перед ним зараз скидають шапки, ні, він почував себе гордим від того, що був сином тієї Речі Посполитої, звитяжної, надмогутньої, об ворота якої усяка злість, усякі посягання, усі удари розбиваються, як сили пекельні об ворота небесні. Він почував себе гордим як шляхтич-патріот, підбадьорений у відчаї і не обманутий у вірі. Помсти він уже не прагнув. «Розбила як королева, простить як мати», — думав він.