Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 49

49

Тим часом гарматні постріли перетворилися на безперервний гуркіт.

Кінські копита знову зацокали на спорожнілих вулицях. На майдан, наче грім із неба, влетів на неосідланому коні козак без шапки, в одній сорочці, із розсіченим мечем обличчям, заюшеним кров’ю. Влетів, осадив коня, розкинув хрестом руки і, хапаючи відкритим ротом повітря, заходився кричати:

— Хмель б’є ляхів! Побиті ясновельможні пани, гетьмани і полковники, лицарі й кавалери!

Сказавши це, він захитався і впав на землю. Миргородці скочили йому на допомогу.

Жар і блідість мінялися на обличчі пана Скшетуського.

— Що він каже? — гарячково звернувся він до Захара. — Що сталося? Не може цього бути. Богом живим присягаюся! Не може цього бути!

Тиша. Тільки полум’я сичить на протилежному боці майдану, з тріском злітають угору снопи іскор, а часом і дотліла будівля падає з гулом.

Та ось і нові якісь гінці летять.

— Побиті ляхи! Побиті!

За ними вступає татарський загін — спроквола, бо оточує піших, либонь, полонених.

Пан Скшетуський очам не вірить. Він чітко розпізнає на полонених мундири гетьманських гусарів, тому сплескує руками і якимось дивним, не своїм голосом уперто повторює:

— Не може бути! Не може бути!

Гул гармат іще чути. Битви не закінчено. Однак усіма не спаленими вулицями підходять юрби запорожців і татар. Обличчя в них чорні, груди важко дихають, але повертаються вони ніби натхненні, пісень співають!

Так повертаються вояки тільки після перемоги.

Намісник поблід як мрець.

— Не може бути, — повторював він дедалі хрипкіше. — Не може бути… Річ Посполита…

Нове видовище привертає його увагу.

З’являються семени Кричевського із цілими оберемками стягів. Вони виїжджають на середину майдану і кидають їх на землю.

На жаль, стяги польські.

Гарматний гул ущухає, здалеку чути гуркіт возів. Вони наближаються. Попереду їде висока козацька підвода, за нею вервечка інших, оточених козаками пашківського куреня у жовтих шапках. Вони проїздять повз будинок, який охороняють миргородці. Пан Скшетуський, приклавши до чола руку, бо його сліпить блиск пожежі, вдивляється у постаті полонених, що сидять на першому возі.

Зненацька він сахається назад і махає руками, наче людина, поцілена стрілою у груди, а з вуст у нього виривається страшний, надлюдський крик:

— Єзус-Мар’я! Це гетьмани!

І падає на руки Захара. Очі йому застилає полуда, а обличчя напружується і застигає, як у небіжчика.

На кілька хвилин пізніше троє вершників на чолі незліченних полків в’їжджали на корсунський базарний майдан. Середній, убраний у червоне, сидів на білому коні і, підпершись позолоченою булавою, дивився гордо, мов король.

Це був Хмельницький. Обабіч нього їхали Тугай-бей і Кричевський.

Річ Посполита лежала в поросі й крові біля ніг козака.

РОЗДІЛ XVI

инуло кілька днів. Людям здавалося, що небеса зненацька впали на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром коронних військ, які досі завжди перемагали в битвах із козаками, взяття у полон гетьманів, страшна пожежа, що охопила всю Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства — усе це сталося так раптово, що люди майже повірити не хотіли, щоб стільки бід відразу могло випасти на долю однієї країни. Багато хто й не вірив, дехто заціпенів від жаху, дехто з’їхав із глузду, дехто пророкував пришестя антихриста і близькість страшного суду. Урвалися всі суспільні зв’язки, усі стосунки, як людські, так і родові. Припинилася усяка влада, зникли відмінності між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини і пустило їх гуляти по світу; вбивство, грабіж, віроломство, озвіріння, насильство, розбій і безумство заступили працю, чесність, віру й сумління. Здавалося, що віднині людство уже не добром, а тільки злом жити стане, що зовсім змінилися серця й уми, що вважають тепер святим те, що колись було ганебним, а ганебним те, що колись було святим. Сонце не світило вже над землею, бо її заступали від нього дими пожеж, ночами замість зірок і місяця світили пожежі. Палали міста, села, костьоли, двори, ліси. Люди перестали говорити, тільки стогнали або вили, як собаки. Життя втратило будь-яку ціну. Тисячі гинули без слова, без згадки. А з усіх цих поразок, убивств, стогонів, димів і пожеж виростав вище і вище один чоловік, стаючи дедалі грізнішим і величнішим, він майже затуляв уже світ білий, відкидаючи тінь від моря до моря.

Це був Богдан Хмельницький.

Двісті тисяч озброєних і окрилених звитягами людей стояли тепер ладні на все, варто було йому поворухнути пальцем.

Чернь підіймалася всюди. Городові козаки приєднувалися до нього у всіх містах. Край від Прип’яті й до степових рубежів був у вогні. Повстання ширилося у воєводствах Руському, Подільському, Волинському, Брацлавському, Київському й Чернігівському. Гетьманове військо росло із дня на день. Ніколи ще Річ Посполита не виставляла навіть супроти найстрашнішого ворога й половини тих сил, які він зараз мав. Рівних не було напоготові навіть у німецького імператора.

Буря перевершила усі сподівання. Сам гетьман спочатку не усвідомлював своєї могутності й не розумів, як високо він виріс. Він поки що ставився до Речі Посполитої лояльно, законослухняно і з вірністю, бо не знав, що поняття ці, як пусті, він міг уже топтати. Однак у міру сил зростав у ньому і той незмірний, мимовільний егоїзм, рівного якому історія не пам’ятає. Поняття зла і добра, злочину і цноти, насилля і справедливості злилися в душі Хмельницького в одне з почуттям власної кривди і власного добра. Той був для нього шанований, хто був із ним; той злочинець, хто йшов супроти нього. Він був ладний нарікати й на сонце, вважаючи це для себе особистою кривдою, якщо воно не світило тоді, коли йому це було потрібно. Людей, події й увесь світ він міряв власним «я». І попри всю хитрість, усе лицемірство гетьмана була якась жахлива добра віра у такому його підході. З неї випливали не лише усі провини Хмельницького, а й добрі вчинки, бо наскільки не знав він міри у знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть мимовільні, послуги, які йому робили.

Тільки коли напивався, тоді забував він про добродійність і, гаркаючи в безумстві, віддавав із піною на губах криваві накази, про які згодом шкодував. А в міру того, як росли його успіхи, п’яним він бував дедалі частіше, бо дедалі більший огортав його неспокій. Могло здатися, що тріумфи підняли його на такі висоти, на які він сам підійматися не хотів. Могутність його вражала не лише інших, а й його самого. Велетенська рука бунту, підхопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю і невблаганно, але куди? Як усе це мало скінчитися? Піднявши бунт в ім’я власних кривд, цей козацький дипломат міг сподіватися, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне перемови, що йому запропонують прощення, задоволення й винагороду за кривди і шкоду. Знав він добре Річ Посполиту, її терпеливість, безмежну як море, її милосердя, що не мало меж і міри, а йшло не лише зі слабості, бо навіть Наливайкові, вже оточеному і приреченому, ще дарували прощення. Але тепер, після перемоги під Жовтими Водами, після розгрому гетьманів, після виникнення братовбивчої війни у всіх південних воєводствах діло зайшло дуже далеко. Події переросли усілякі сподівання — тепер боротьба мала точитися не на життя, а на смерть.

Але на чиєму боці буде звитяга?

Хмельницький питав ворожбитів і з зірками радився, і сам удивлявся у прийдешнє — але бачив перед собою тільки темряву. Часом від страшної тривоги у нього ставало сторчма волосся на голові, а з грудей, неначе вихор, виривався розпач. Що буде? Що буде?

Він, Хмельницький, прозорливіший за інших, відповідно й розумів ліпше від інших, що Річ Посполита не вміє розпорядитися своїми силами, що вона сама не знає про них, хоч страшенно могутня. Якби хтось одержав у руки таку могутність, хто б тоді міг йому вчинити спротив? А хто міг знати, чи не поменшає від страшної небезпеки, близькості загибелі заколотів, внутрішніх чвар, сварок, інтриг панів, склочництва, сеймового пустослів’я, шляхетської сваволі, безсилля короля? Тоді б півмільйона самого тільки гербового люду могло вийти в поле і розбити Хмельницького, хоч би навіть йому допомагав не лише хан кримський, а й сам султан турецький.