Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 47


47
Изменить размер шрифта:

Пан Скшетуський спохмурнів. Польські хоругви почали відступати з бойовища до окопів. Вони вже не могли витримати, а в їхньому відході було видно гарячковий поспіх. Завваживши це, понад двадцять тисяч горлянок радісно вигукнули. Натиск атаки подвоївся. Запорожці наступали на п’яти семенам Потоцького, що прикривали відступ.

Але гармати і град мушкетних куль відкинули їх назад. Битва на хвилю стихла. У польському стані почулися звуки парламентерської сурми.

Однак тепер Хмельницький перемов вести не хотів. Дванадцять куренів спішилися, щоб укупі з піхотою і татарами почати штурм валів.

Кричевський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав прийти їм на допомогу. Всі барабани, бубони, литаври і сурми озвалися разом, заглушаючи крики і мушкетні залпи.

Пан Скшетуський із тремтінням дивився на довгі шереги незрівнянної запорозької піхоти, що бігла до валів і оточувала їх дедалі щільнішим кільцем. Довгі смуги білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди хотіли здути цю сарану, що невблаганно насідала зусібіч. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, постріли з самопалів частішали. Гуркіт не вщухав ні на мить. Сила-силенна люду, танучи на очах, конвульсійно звиваючись, як величезна поранена змія, все-таки йшла вперед. От-от досягне! Ось вона вже біля окопу — гармати їй тепер не зашкодять! Пан Скшетуський замружився.

І враз запитання блискавицями промайнули у нього в голові: коли розплющить очі, чи побачить він на валах польські прапорці? Побачить чи не побачить? Там гамір дедалі дужчає, там вереск якийся нечуваний. Невже щось сталося? Крики долітають із середини табору.

Що ж це? Що сталося?

— Боже всемогутній!

Окрик цей вирвався з уст пана Скшетуського, коли, розплющивши очі, він побачив на валу замість великої золотої коронної хоругви малинову з архангелом.

Табір було узято.

Аж увечері намісник довідався від Захара про перебіг штурму. Не даремно Тугай-бей називав Хмельницького змієм, бо саме в хвилини найвідчайдушнішої оборони підмовлені ним Балабанові драгуни перекинулися до козаків і, налетівши із тилу на свої хоругви, допомогли знищити їх до ноги.

Увечері ж намісник побачив полонених і був присутній при смерті молодого Потоцького, горло якому прошила стріла. Він прожив лише кілька годин після битви і вмер на руках у пана Стефана Чарнецького.

— Скажіть батькові… — шепотів в останні хвилини молодий каштелян, — скажіть батькові, що я… як рицар…

Але не зміг сказати більше нічого. Душа його покинула тіло й відлетіла на небеса.

Скшетуський довго потім не міг забути цього блідого обличчя і цих блакитних очей, що в хвилину смерті дивилися у небо.

Пан Чарнецький присягав над небіжчиком, що, коли Господь дасть йому вийти на волю, він потоками крові смерть приятеля і ганьбу поразки змиє. І ні сльозинки не скотилося з його суворого обличчя, бо це був рицар залізний, не раз уже подвигами відваги прославлений, і чоловік, якого ще жодне нещастя не зігнуло. І обіцянку свою він виконав. Зараз же, замість упадати в розпач, він перший і підбадьорив Скшетуського, котрий страшенно потерпав від поразки і ганьби Речі Посполитої.

— Річ Посполита не одної поразки зазнала, — говорив пан Чарнецький, — але має вона в собі невичерпні сили. Не зламала її досі нічия могутність, не зламають і селянські бунти, які сам Бог і покарає, бо хто проти начальства виступає, той іде проти його волі. А щодо поразки, яка й справді сумна, то хто її зазнав? Гетьмани? Коронні війська? Ні! Після від’єднання і зради Кричевського військо, котре вів Потоцький, тільки передовим загоном і можна було назвати. Смута неодмінно розійдеться по всій Україні, бо селянство там гордовите і до бою вдатне, адже ж бунтують там не вперше. Бунт придушать гетьмани з князем Ієремією, сили яких досі стоять непорушні. Отже, чим потужніше бунт вибухне, тим, придушений надовго, а може, й назавжди, швидше згасне. Слабий вірою і духом той, хто гадає, що якийся козацький ватажок укупі з мурзою татарським можуть справді загрожувати могутньому народові. Кепські були б справи Речі Посполитої, якби звичайнісінький селянський бунт міг уплинути на її долю й існування. Воістину легковажно збиралися ми у цей похід, — закінчив пан Чарнецький, — і, хоч передовий наш загін розбито, я вважаю, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити.

І коли він так говорив, здавалося, що говорить не полонений, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Ця велич духу і віра у Річ Посполиту були мов бальзам для намісникових ран. Він бачив військо Хмельницького зблизька, воно його навіть трохи заворожило, тим паче, що аж до сьогодні цьому військові щастило. Але слушно, здається, казав пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять непорушні, а за ними — вся могутність Речі Посполитої, все право влади і волі Божої.

Отож ішов намісник від пана Чарнецького вельми підбадьорений і душею повеселілий, а наостанку спитав іще, чи не хоче він зараз повести перемови з Хмельницьким про звільнення.

— Мене взяв у полон Тугай-бей, — відповів пан Стефан. — Йому я і викуп заплачу, а з тим ватажком не хочу мати й справи і катові його віддаю.

Захар, котрий улаштував панові Скшетуському побачення із в’язнями, відводячи намісника до підводи, теж утішав його:

— Не з молодим Потоцьким трудно, — сказав він. — Із гетьманами буде трудно. Справу ж лише почато, а який буде кінець — сам Бог знає! Гей, набрали козаки й татари польського добра, а от узяти і зберегти — інша річ. А ти, дитино, не журися, не сумуй, бо й так свободу матимеш — ти рушиш до своїх, а старий тужитиме за тобою. На старість найгірше на світі самому. А з гетьманами буде трудно, ой, трудно!

І справді, перемога, хоч і блискуча, все-таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо легко було передбачити, що тепер великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливим завзяттям візьметься за запорожців і нічим не погребує, щоб із ними одразу покінчити. До речі, великий гетьман ставився до князя Ієремії з певною недоброзичливістю, котра хоч і прикривалася ґречністю, але досить часто виявлялася у різних обставинах. Хмельницький, добре про це знаючи, припускав, що тепер недоброзичливість ця відійде на другий план, що краківський володар перший простягне руку до згоди, яка забезпечить йому допомогу уславленого воєначальника і його могутніх загонів. А з такими об’єднаними силами, під проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не міг мірятися силою, бо й сам у себе ще достатньо не вірив. Тож він вирішив поспішати, щоб разом зі звісткою про жовтоводську поразку з’явитися в Україні й ударити на гетьманів, поки не надійшла князівська допомога.

Тому він не дав відпочити військам і наступного дня після битви вдосвіта повів їх далі. Йшли вони так швидко, ніби гетьман тікав. Здавалося, що повінь заливає степ і мчить уперед, поповнюючись дорогою усіма зустрічними водами. Минали ліси, діброви, високі могили, переправлялися через річки без передиху. Козацьке військо в дорозі розросталося, бо в нього постійно вливалися нові й нові юрби селян, що втікали з України. Вони приносили й вісті про гетьманів, але суперечливі. Одні казали, що князь іще сидить за Дніпром, другі — що він уже об’єднався з коронними військами. Зате всі твердили, що Україна вже у вогні. Селяни не лише втікали назустріч Хмельницькому в Дике поле, а й палили села і міста, підіймалися супроти своїх панів і повсюдно озброювалися. Коронні війська билися уже два тижні. Вони вирізали Стеблів, а під Дереньківцями дійшло навіть до кривавої битви. Городові козаки де-не-де вже перейшли на бік черні й усюди чекали тільки сигналу. Хмельницький саме на це й розраховував, а тому квапився ще дужче.

Нарешті він зупинився на підступах. Чигирин відчинив йому ворота навстіж. Козацький гарнізон негайно перейшов під його стяги. Дім Чаплинського було зруйновано, жменьку шляхти, що хотіла сховатися у місті, вирізано. Радісні вигуки, бамкання дзвонів і хресні ходи не припинялися ні на мить. Полум’я негайно огорнуло всю околицю. Усе живе хапалося за коси, піки і єдналося із запорожцями. Незліченні юрби черні стікалися до табору зусібіч. Дійшли також і радісні, бо достовірні, вісті, що князь Ієремія справді запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’єднався.