Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 58

Люс закурив і примусив себе повернутися до розмови: професор Уолтер-Брайтон вів далі свій годинний монолог про функціональну роль закономірності в історії прогресу.

— Професоре, не треба гнівити бога! — Люс поморщився. — Про яку закономірність ви говорите?! Невже минула війна була закономірна? Або те, що тепер робиться у В'єтнамі? Невже закономірні нацисти в мене дома? Невже голод, фашизм, дикість, бомбардування бажані для закономірності, запрограмованій — через наші гени — якимось вищим розумом?

Уолтер-Брайтон попросив собі ще склянку пива, відпив ковток і сказав:

— Наше з вами мислення різниться в способі, але однакове у висновку. Ми йдемо різними шляхами до єдино правильного доказу, закріпленого формулою. Я ладен підстроїтися до вашого способу мислення. Більше того, я розів'ю цей ваш спосіб… Бачите, я не називаю методом те, що повинен називати методом, а, підстроюючись до вас з самого початку, називаю це способом. Це те саме, що експеримент називати дослідом. У цьому величезна різниця — експеримент і дослід… Отже, я продовжую вашу думку: «Професоре Уолтер-Брайтон, про яку закономірність ви говорите!»

— Це вже було… — сказав Люс. — Це мій метод, а не ваш спосіб…

— Завжди вважав німців витриманою, на відміну від нас, американців, нацією…

— Пробачте. Замовкаю.

— Тільки не назавжди, — кинув Уолтер-Брайтон і вів далі. — Так от, після того, що ви вже сказали, я говоритиму за вас те, чого ви ще не сказали… Не встигли сказати — умовимося вважати так… Адже — Ейнштейн почав свою теорію з вільного допуску: «Припустимо, є бог…» Так чого ж не договорив Люс, розбиваючи докази Брайтона? «Яка в біса закономірність, — не договорив містер Люс. — Усього лише місяць тому в Китаї підірвали бомбу. Все було підкорено цьому вибухові, навіть розрахунки прогнозів у гідрометеорологічному центрі: синоптики вважали, що вітру не буде і хмара підніметься вгору, до низьких шарів атмосфери, а потім повітряні потоки розсіють радіоактивні опади в безлюдних районах Тібетського нагір'я та гобійських пустель. Але сталося непередбачене: повітряні потоки, що з'явилися за три години до вибуху бомби десь біля Гренландії, перемістилися в Азію і з стрімкою, неймовірною, непередбаченою швидкістю понесли хмару від безлюдних пустель до густонаселених районів, і десятки ще не народжених геніїв або й незачатих було вбито з веління випадку… Несподівані потоки повітря, які поки що безконтрольні й некеровані, змогли вбити двох Моцартів, котрі народилися б на початку наступного століття, одного Ганді, якому в момент смерті було сім хвилин, і він помер, тому що хмара пройшла над нашим містом (я сам спостерігав її рух), Резерфорда, який ссав материнську грудь у Гонконзі, і Христа, який грався у схованки із своєю сестрою в Манілі. Вона, його сестра, залишиться живою, бо сталося безглузде чудо: він опромінився, а вона ні… Взагалі ж перші гинуть талановиті — це закон, на жаль… Отже, — мушу продовжити, мій друже Люс, — одна хмара, породжена одним вибухом ядерної бомби, вже вбила сім чоловік, покалічила сорок і вб'є протягом найближчих трьох років ще чоловік двісті-триста, за дуже приблизними підрахунками… Про яку ж закономірність розвитку ви тут базікали, американець?! Але американець вам відповів, — сказав Уолтер-Брайтон, — це вже я говорю, — пояснив він, — закономірність завжди породжується випадковістю; будь-яка випадковість неодмінно виражає якусь закономірність. Ньютон випадково подивився на яблуню й вивів закон земного тяжіння. Але ж він не випадково дивився на яблуню — дурень дивиться на неї частіше, ніж геній; він просто думав, і всі його душевні й фізичні поривання були обумовлені заздалегідь розрахованою програмою наукового подвигу, лише тому фіксація випадкового стала першоосновою закону, який визначає буття…

Уолтер-Брайтон знову сьорбнув пива і в тиші, яка здавалася ще дзвінкішою від того, що під стелею розмірено крутились лопаті пропелера, розганяючи вологе гаряче повітря, додав:

— А мої одноплемінники у В'єтнамі… Я не думаю їх виправдувати, боронь боже, це ганьба Америки. Що ж до нових нацистів у Німеччині, то це ваша турбота, дорогий Люс. Я своє відбомбив у сорок п'ятому. Ми допомогли стерти з лиця землі Гітлера. То чому ж тепер знову з'явилися гітлерівці? Випадковість? Чи закономірність.

У вестибюлі Люса чекали журналісти.

— Що вас цікавитиме? — спитав він. — Подробиці берлінської справи? Тоді розмова в нас не піде — про це вже писали наші газети.

— Ви зараз в Азії, — сказав високий молодий китаєць з диктофоном на плечі. — Ми не любимо різкості на початку, зате ми вміємо бути різкими в кінці. Чому ви вирішили, що нас цікавить берлінська справа? Нас цікавите ви — художник Люс.

— Режисера легко купити, сказавши йому на людях, що він художник, — зітхнув Люс. — Ми всі страждаємо від комплексу неповноцінності, який замішаний на надмірності честолюбства в кожному з нас.

— Значить, поговоримо? — усміхнувся журналіст і обернувся до своїх колег: — Ходімо, хлопці, Люс кличе нас.

Вони спустилися в темний бар; глухо гурчав кондиціонер, було прохолодно, і Люс чомусь пригадав той бар у Ганновері, де зібралися старички з «ліги захисту чистої любові», і подумав, як давно все це було і він був тоді зовсім інший.

— Містер Люс, я представляю газету «Дейлі мейл», мене звуть Лі Пен, — сказав уже немолодий, у шовковому чорному костюмі, сивуватий чоловік, — мені хотілося б запитати вас: чому ви прийшли в мистецтво?

— Питання ваше неосяжне. Мені важко відповісти на ваше запитання. А взагалі, я не вмію говорити. Красиво говорять поети і критики… Мабуть, людину приводить у, мистецтво бажання самовиразитись. Уся справа в тому обсязі інформації, якою начинена людина. Що вона може виразити? Сповідь хороша, коли з нею прийшов у світ Руссо. Або шофер, який віддасть себе в руки біофізиків, щоб ті записали на магнітофонну плівку, що в ньому живе кожної хвилини. Людина вся зіткана з протиріч, у ній легко вживається зло з добром. І вона, людина, завжди схильна бачити в собі добро. Я не хотів образити шофера, пробачте мені.

— Містер Люс, ви сказали про комплекс неповноцінності. Кожен художник страждає ним?

— Категоричність запитання передбачає категоричність відповіді, а я не знаю, що вам відповісти. Не просіть мене відповідати за всіх. Було б чудово, якби кожен навчився відповідати за себе.

— Ви індивідуаліст?

— Художник не може бути індивідуалістом, бо він прагне самовиражатися не стіні, а людям; кожен художник шукає аудиторію; роз'єднаність двадцятого століття спонукала мистецтво до народження кінематографа: хтось точно врахував жадобу до видовищ і гніт нудьги…

— Отже, споживач створює потрібне йому мистецтво?

— Вам би за круглий стіл інтелектуалів, — посміхнувся Люс, — вони чудово пікіруються і точні в рапірних відповідях: я маю на увазі керівників інтелектуалів і критиків. А взагалі ваша правда: споживач породжує мистецтво. Шекспіра породив королівський двір, як, втім, і він згодом породив новий метод королівського правління, бо володарі прислухуються до думки художника навіть після того, як вони віддали наказ стратити його.

— Ви боїтеся володарів?

— Я боюся конформізму. Володарювання передбачає особистість, а в цьому вже щось є, оскільки є можливість або стверджувати явище, або боротися проти нього. Конформізм, як вищий вияв утилітарності двадцятого століття, безликий, а тому могутній. Можна боротися з вітряками — їх було в Кампо де Кріптано не більше як сорок штук. Неможливо боротися з конформізмом — він є породження машинної цивілізації.

— Отже, становище безвихідне, якщо ви не можете боротися з тим, чого ви найдужче боїтесь?

— Становище важке, — відповів Люс. — Я не тішу себе, виходу я не запропоную. Вихід, мабуть, запропонує сам прогрес, це явище саморегулююче. Я боюсь віднести себе до елітарного прошарку суспільства, це одна з форм расизму, але, з мого погляду, лише елітарний прошарок у суспільстві, що виступає як певний арбітр, моральний арбітр, не дозволить суспільству залишитися аморфним.