Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 59

— Кого ви відносите до елітарного прошарку суспільства? Тільки художників?

— Якщо робітник мислить, він по праву може вважатися елітою в еліті. На мою думку, характерною рисою елітарності є вміння мислити революційно, врівень з прогресом, з наукою. Одвічні цінності моралі, які несе в собі елітарний прошарок, — я зачисляю сюди не тільки людей високого мистецтва й науки, а й тих, хто свято наслідує одвічні принципи, — можуть урятувати людство від того духу пристосовництва, який передбачає конформізм. В умовах конформізму слабкі надівають личину сили, щоб не бути освистаними, а будь-яке відхилення від стандарту несе людині моральну, а часом і фізичну загибель— нема нічого страшнішого від сліпоти суспільства, це страшніше, ніж справжня сліпота однієї людини. І коли я щось ненавиджу, то це конформізм — зворотний бік будь-якої тоталітарної держави, нацистської насамперед.

— Про вас пишуть як про вкрай лівого. Ви справді примикаєте до ультралівих?

— Я не дуже згодний з поділом мистецтва за принципом унтер-офіцерської всезначущості. Достаєвського вважали вкрай правим, а Вагнера зачислили до лику ультра. Страшно, коли нездара вбирається в тогу лівого…

— А коли талант приміряє піджак правого?

— Мені потрібні ордени і регалії для того, щоб захищати моє мистецтво.

— Якими орденами ви нагороджені, містер Люс?

— Я цитував Стендаля.

— Що, з вашого погляду, визначає міру талановитості художника?

— Обсяг інформації, закладений у його творі. Людство здорово порозумнішало за останні роки. Потрібна відповідність, я сказав би, випереджаюча відповідність художника й суспільства Не можна формувати громадську думку, будучи в ар'єргарді знання. Важко робити цю роботу, перебуваючи в лавах; цей труд допустимий лише для тих, хто вирвався в авангард думки. Можуть, звичайно, не помічати, закидати камінням чи затюкувати — але все-таки правда за авангардом.

— Ви проти традицій? Ви відкидаєте Томаса Манна?

— Традиції, якщо вони талановиті, завжди авангардні.

— Над чим ви тепер працюєте?

— Я хочу зняти інтелектуальний вестерн.

— Тема?

— Я шукаю тему, — відповів Люс, одразу зрозумівши, що це запитання невеличкої фарфорової китайської журналістки було продиктовано з Берліна через містера Ліма.

— Вас не бентежить презирство інтелектуалів — «серйозний Люс» пішов у жанр вестерну?

— Мене це не бентежить. Як правило, бояться подібних думок люди, не впевнені в собі, у своїй темі.

— Ваш інтелектуальний вестерн торкатиметься політичних питань?

— Не знаю. Поки що не знаю.

— А в принципі — ви не боїтесь політики в мистецтві? Високе мистецтво непричетне до політики, воно живе почуттям. Хіба не так?

— Фелліні якось сказав мені: «Люс, якщо ви не будете займатися політикою, тоді цим доведеться зайнятися мені». Я пообіцяв Фелліні ще років зо два спокійного життя. Фелліні і Стенлі Крамер — дві сторони однієї медалі, яку нелегально чеканять у всьому світі, присвячуючи її істині.

— Я читала критичні статті, присвячені вам, містер Люс. Вас лаяли за те, що ви йдете у своїй творчості шляхом оголеної публіцистичності. Тому вас зачисляють до розряду ділових художників, прагматиків і конкретистів, творців другого сорту. Вас це ранить?

— Художник, навіть якщо його офіційна критика ставить у ряд творців другого сорту, що працюють предметно й прагматично, все одно є людина, яка живе без шкіри. Мене дуже ранила б ця думка, якби я не знав ставлення до моєї роботи найширшої аудиторії. Я — воротар, і мої ворота захищають не три беки, а мільйони моїх співгромадян.

— У своєму фільмі «Наці в білих сорочках» ви обрушилися на панів з організації фон Таддена. Чи такі вже страшні ці люди? Чи є вони представницькою силою у вас на батьківщині?

— Найкращий спосіб вивчити явище — це сконцентрувати увагу на крайніх явищах, бо в них чітко й перспективно закладено тенденцію.

— Ви говорите зараз як політик…

— Будь-який художник — хоче він того чи не хоче — політик. Трепетний художник, що живе поза політикою, як правило, приречений на загибель, якщо тільки не випадковий збіг обставин, коли сильні світу цього — від літератури, політики чи економіки — чомусь звернуть увагу на це явище і протегуватимуть йому.

— Ви визнаєте якийсь певний метод у кінематографі? Ви наслідуєте когось? Ви прагнете бути спадкоємцем якоїсь певної школи?

— Наслідують школу честолюбці від мистецтва. Старі майстри чванливо посилаються на школу учнів, висуваючи кандидатури своїх вихованців на ті чи інші премії. В мистецтві не можна дотримуватися зразків. Послідовником можна бути, а наслідувачем — неприпустимо.

— Ви впевнені, що ваше мистецтво необхідне людям?

— Не впевнений. Я прагматик, і часом мене терзає думка, що, можливо, світ спроможний урятувати геній фізика і математика, який подарує людству засіб захисту від знищення. Мистецтво звернене до особистості, науково-технічний прогрес — до суспільства.

— Навіщо в такому разі ви живете в мистецтві?

— Тому що я виконую свій обов'язок перед власною совістю. Я виховувався в пору нацизму, а нацизм багатоликий і всеїдний, а в мене є діти. Я боюсь за них, і я відповідаю за них перед богом.

— Ви вважаєте, що нацизм можна проаналізувати, використовуючи форму інтелектуального вестерну? — знову спитала китаянка. — Чому б вам не обрати іншу форму, конкретну, побудовану на фактах сьогоднішнього дня?

Люс відповів:

— Спасибі за пропозицію, я думатиму над нею. До побачення, панове, мені було надзвичайно цікаво з вами…

…Він зайшов у свій номер, роздягся, вліз у ванну й довго лежав у блакитній холодній воді. Потім розтерся аж до почервоніння мохнатим рушником і прикрутив кондиціонер. У номері вже було прохолодно, і він подумав, що коли вийде на вулицю до Хоа, то в липкій нічній спеці знову схопить нежить. Його весь час мучив нежить: і в Сінгапурі, і в Тайбеї, і в Гонконзі. Після прохолоди закупореного номера, де розмірено гурчить кондиціонер, липка спека вулиці, потім холод кондиціонованого таксі — і жара, страшенна жара, яка розриває потилицю, поки дійдеш від таксі до холодного аеропорту або до кабака, де, крім кондиціонера під стелею, крутяться крила величезних пропелерів, розганяючи тютюновий дим.

«Я схуд кілограмів на три, — подумав Люс, упавши на низьке м'яке ліжко, — входжу в норму. Хто це казав мені: коли ти жирний понад норму, то відчуваєш, начебто цілий день носиш у руці штангу. Виходить, я щодня тягаю штангу вагою в десять кілограмів».

Він подивився на годинник, що лежав на тумбочці: Хоа чекатиме о десятій тридцять.

«У мене ще тридцять хвилин, — подумав Люс. — Можна ще трохи попрацювати…»

Люс підвівся з ліжка, витяг з портфеля диктофон і включив звук.