Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 57

— Слухайте, ідіть к чорту…

— Іду, мій пане, йду… Між іншим, справжній чорт схожий на Фернанделя… Такий же добрий…

Коли Роберт поїхав, Дорнброк випив ще два потрійних віскі, довго розмовляв з кимось, потім бився, але дуже мляво — так само, як і його противник, цілувався з барменом, плакав, коли в кабаре стало порожньо, і не пригадував, як заснув. Він, мабуть, спав довго, бо, коли прокинувся, у вікнах уже бринів важкий світанок. Він спочатку побачив цей світанок у вікнах, а потім побачив у себе під оком чиїсь пальці, відчув, як тепло йому лежати на долоні — маленькій, м'якій і міцній.

Він підвів голову: навпроти нього сиділа Ісії.

У сірих світанкових сутінках у порожньому кабаре обличчя її було зовсім іншим: попелястим, з синіми тінями під очима й таким красивим, що Ганс зразу ж згадав Суламіф.

— Навіщо ви мені вчора такого наговорили?

— Я дозволяю собі робити те, що хочу… Нам так мало відпущено, та ще й робити те, що неприємно твоєму єству… Брехня неприємна нашому єству.

— А робити боляче — це приємно вашому єству? — Ганс підвівся. — Тут випити нічого?

— Можна взяти з полиці. Бармен пішов спати, я просила його не будити вас. Ви так солодко спали…

Він узяв з полиці пляшку віскі, налив собі й випив.

— Хто вам розповів про мене?

Вона знизала плечима, нічого не відповіла, тільки зітхнула.

— Випийте.

— Я не п'ю.

— Чому? Я не потягну вас до себе.

— Я розумію. Просто мені не можна пити.

— Чому? Треба пити. Усім. Особливо в тропіках.

— Ви, мабуть, не англієць? У вас дуже помітний акцент.

— Я німець.

— Я тільки двічі бачила німців. У Таїланді й Сайгоні. Вони на вас не схожі: такі галасливі…

— Ви знаєте, як тяжко та й не потрібно жити, коли тебе ніхто не любить? — спитав він несподівано для самого себе й злякався.

Вона тихо всміхнулася:

— Не лякайтеся… Це я примусила вас так сказати… Ви ж не збиралися говорити цього. Це у вас було на самому денці, ви навіть не знали, що в вас живуть ці слова… А вони у вас живуть, а то ви їх не сказали б…

— Навіщо ви просили мене сказати це? Вона знизала плечима:

— Не знаю…

— Тоді ви гірша за вуличну шлюху! Ясно?! — він розлютився. — Навіщо ви примусили мене сказати вам це? Навіщо?!

— Бідолашний ви мій… Я й сама не знаю, навіщо я примусила вас це сказати… Пробачте мені…

Доктор Ваггер, друг прокурора Берга, заїхав за Люсом у «Гренаду» о восьмій годині.

— Читайте цей документ, — сказав Ваггер, рвонувши з місця на другій швидкості, — зараз я вам не можу його віддати, я його пошлю на вашу адресу в Європу з моїм вірним товаришем. А поки що запам'ятайте деталі, вам це знадобиться. Світла не вмикайте, не треба… Нагніться до щитка — так вам буде видніше… Куди вас відвезти?

— В університетський клуб, — відповів Люс і розгорнув хрусткі сторінки, перезняті на копіювальній машині…

Ваггер висадив Люса за два квартали до університетського клубу.

— Придивіться до Уолтер-Брайтона, — порадив Ваггер, — ви з ним весь час пікіруєтесь, а старий зовсім не такий уже й поганий. Дзвоніть завтра, можливо, надійдуть відомості для вас…

Люс глянув на годинник, згадавши про зустріч з Хоа. Він засидівся в університетському клубі професорів. Все-таки Уолтер-Брайтон був надокучливим співрозмовником.

Ваггер привіз Люса в клуб тому, що Ганс Дорнброк двічі був тут. Питати про Дорнброка відкрито Люс не хотів. Він взагалі нікому, крім Baггера, не говорив про мету своєї поїздки. «Відпочиваю, вивчаю світ, я раніше не був у Азії, це чудово — який резервуар людських і промислових потужностей; так, контрасти приголомшують, отут би знімати стрічки про колоніалізм — не потрібні декорації, картина могла б вийти чудова, неодмінно чорно-біла, бо протиріччя дивовижні, а помилка добра і зла — тільки чорно-біле кіно, тільки!» Він спроквола підходив до питання, яке його інтересує, після довгих годин марної, як йому здавалося, балаканини. Часом Люс виключався, особливо коли співрозмовник був нудний і нецікавий; Люс лише кивав головою, а сам аналізував ті факти, котрі йому пощастило зібрати за день. Поки що з фактами справа була кепська. Він пішов на риск: попросив Джейн дізнатися у своїх приятелів, як тут проводив час Дорнброк. Він спочатку не хотів цього робити, але Ваггер сказав йому, що жінка ця дивна, але чесна, він мав змогу двічі переконатися в її порядності. «Не звертайте уваги на її чоловіка. Він шпигун, але хто сказав, що дружина шпигуна теж з породи шпиків? Вона не спілкується з ним, щось у них не ладиться. Їй з ним нелегко, Люс. Я не думаю, що дядько Сем приставив її до вас. Він вами, звичайно, цікавиться, всюдисущий дядько Сем, але тільки, мені здається, вона йому не служить. Мені буде прикро, якщо я помиляюсь…»