Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 56

Ганс пригадав, як ректор університету подзвонив йому невдовзі після того, як Дорнброк-старший зробив заяву в пресі: «Молоде покоління теж уміє працювати — я стаю на захист молодих. Не можна створювати думку про всіх наших юнаків і дівчат, грунтуючись лише на скандальних витівках безвідповідальної групи студентів. Можу сказати, що мій син уміє працювати, хоч він так само, як і пани з Далема[9], терпіти не може чванства, буржуазності й несправедливості…»

Ректор просив Ганса виступити на семінарі студентів-соціологів.

— Будь-яка тема, Ганс, — казав він, — на ваш розсуд. Ви зробите добре діло, повірте мені.

Ганс відмовлявся:

— Я не вмію говорити, я не люблю цих показних заходів — «цілком прийнятний капіталіст». Професоре, прошу, не наполягайте на вашому проханні.

— Знаєте що, Ганс, годі вам соромитися самого себе. В мене є дві приятельки: одна така собі повненька, а друга — гладка, як бочка. Так от, ота повненька красуня носить залізобетонні купальники, горбиться, щоб не було видно її животика, одягається, як стара жінка, і тому дивитися на неї смішно. І вона справді здається гладкою. А бочонок, її звати Інга, навпаки, натягує на себе міні-плаття і ходить, випнувши пузо, і ніхто не помічає її повноти. Треба бути тим, хто ти є, — лише тоді це не дратуватиме близьких і не шокуватиме незнайомих. Усе ясно? Капіталіст? Так от, прошу вас, бути самим собою. Можете називати себе по-старому — «капіталістом», а можете називатися «діловою людиною». Залишайтеся завжди Дорнброком. Ми ждемо вас післязавтра.

Він приїхав в Далем. Студенти зібрались у величезній аудиторії. Чоловік п'ятдесят у залі, який міг умістити триста. Ганс почав свій виступ дуже просто. Він сказав:

— Колеги, признатися, не знаю, навіщо я тут знадобився… Я боюся стояти на цьому місці, бо завжди тут стоїть той, кого екзаменують, — він широко усміхнувся, обернувшись до професора, — і завмирає від страху перед корифеями, які ганятимуть уздовж і впоперек, поки нарешті поставлять задовільний бал. Думаю, доцільніше так побудувати нашу зустріч, щоб ви запитували мене. Я готовий відповідати на ваші запитання.

Професор економіки сказав:

— Було б добре, якби ви розповіли про вашу точку зору на основні аспекти промислового розвитку в світі…

— З радістю, — Ганс знову всміхнувся (усмішка в нього була чудова, приваблива). — Тепер я готовий говорити про це без страху за бал…

Його перепинила дівчина. Вона підвелась і сказала:

— Пане Дорнброк, невже вам не совісно блазнювати тут, як дешевому актору, коли на планеті зараз, у ці хвилини, поки ви сипали усмішки професорам, уже померло п'ять чоловік з голоду?! Розкажіть нам про те, як ви думаєте боротися із злиднями, нерівністю й бойнями? Про аспекти промислового розвитку в світі ми знаємо не гірше за вас!

Ганс тоді, після слів цієї дівчини, здався собі крихітним, зовсім малесеньким, як макове зерня, і він дедалі більше й більше зменшувався, він бачив це ніби збоку, і йому стало дуже жаль себе, а потім він побачив, як студенти встали і, повернувшись до нього спиною, вийшли з аудиторії. Ректор тоді сказав:

— Це комуністи, це провокація, ми їх покараємо.

Ганс відповів йому стомлено, відчуваючи тягар у всьому тілі:

— Вони оперували даними ЮНЕСКО… І вони правду кажуть, бо мені їм нічого заперечити… Вони правду кажуть, і правда, що я — актор, балаганний блазень! І не смійте більше ніколи звертатися до мене з проханням про виступ.

Ректор розізлився:

— В такому разі пожертвуйте своє майно на будівництво сирітських приютів і безкоштовних клінік! Треба вміти відстоювати позицію! Якщо ви не навчитеся цього, вас зімнуть!

— Яка ж у мене повинна бути позиція? Мені соромно дивитися їм у вічі, професоре, бо вони живуть впроголодь, а я катаюся по світу на своєму літаку…

— Заради розваги чи для діла?

— У нас діло — просто втіха, — відповів Ганс, — воно само котиться, ми тільки встигаємо підбирати гроші…

Коли через якусь мить у кабаре ввімкнули червоно-зелені софіти, Ісії вже не було.

Дорнброк подивився на Роберта Аусбурга, представника концерну в Азії, й сказав:

— Непогано ще б випити. Тільки без льоду, це якесь пійло — тутешнє віскі з льодом.

— Подвійне?

— Потрійне!

— Добре. Тут треба багато пити. З потом виходить уся гидота, і вранці свіжа голова. Не вірте тим, хто базікає, що в тропіках не можна пити. Це говорять алкоголіки. Ну як Ісії? Вона фантастична дівчина. Її багато хто боїться. Вгадала щось?

— Ви славний хлопець, Роберт.

— Я старший за вас на тридцять чотири роки.

— Пробачте…

— Я ваш службовець. Дрібнота. Валяйте, кажіть що хочете. Але вона чимось вас розтривожила. Чи просто гарна? Вона не продається, я це з'ясував. Вона мені наворожила швидкий від'їзд, і я вирішив попробувати її. Вона відмовляє навіть мільйонерам, не тількі такій шушвалі, як я.

— Годі вам займатися мазохізмом.

— Спасибі за пораду! Ей! Віскі! — крикнув він офіціантові. — Потрійний — босу і чотири — мені. Просто склянку. І не лий туди води, сучий сину!

— Ви тут з усіма розмовляєте по-свинськи?

— Ні, тільки з лакеями. Дрібноті подобається принижувати тих, хто нижчий від неї.

Ганс підійшов до бару й випив чарку хересу. Заревів джаз. Він ніколи не думав, що японці вміють так грати поп-мюзик. Японці, що гастролювали тут, копіювали негрів, і це в них чудово виходило, бо японці жіночні і ритм у них підпорядкований мелодії. В цьому поєднанні реву й тонкої мелодії «рев» бився, мов сліпий силач, прикутий до пронизливо-сумної мелодії, яка лишалася навіть тоді, коли зникала… Немов промінь світла в темряві… Він же лишається ще якусь мить після того, як зникне, — зеленою або біло-димчатою лінією, а може, ще темнішою за ніч, що панує довкола.

«Зараз нап'юся, — подумав Ганс. — Ця божевільна японка наговорила такого, що дозволяє мені напитись. Я навіть мушу напитися, інакше не засну. Не можна звикати до снотворного, це гірше за наркотик».

— Послухайте, Роберт, не тягніть мене в готель, добре? — сказав він, підійшовши до столика. — Якщо я нап'юсь, не чіпайте мене, бо я можу образити вас, а це погано — ви ж така стара комаха…

— Чому ви думаєте, що я потягну вас в готель? Візьміть таксі, і шофер відвезе вас туди. І, крім того, мабуть, уже ваші секретарі розшукують вас. Ви не сказали їм, що їдете сюди?

— Я не повинен їм доповідати.

— Не брешіть. Не ви їхній хазяїн, а вони ваші хазяї. Що ви без них можете? Вони вам пишуть тексти виступів, поки ви тут п'єте. Вони вам розповідають про всі зміни на біржі й розшифровують телеграми від тата. Тепер чим вищий тип, тим він більше залежить від такої шушвалі, як я. Ви без нас ніякого біса не можете. Самі набудували заводів, а тепер не знаєте, як з ними впоратися. Але ви залишаєтеся в історії, а нас, її справжніх творців, забувають через день після смерті.

— Хочете, я вас поцілую?

— Звичайно, не хочу. А навіщо, власне, вам мене цілувати?

— Щоб ви не образились, коли я пошлю вас під три чорти.

— Не треба посилати мене під три чорти, Ганс. Я мушу супроводжувати вас у Кантон, а там без моєї китайської ваші секретарі не зрозуміють ні слова. Вони вчили китайську в Кілі, а я в Сінгапурі і Кантоні. Вам сподобався Сінгапур? Чи Тайбей цікавіший? Не дивіться, не дивіться, японка в зал не виходить… Я ж вам сказав — вона не шлюха… А от зараз я поїду до справжніх шлюх. Хочете? Тут є кілька славних камбоджійок. Вони на другому місці після в'єтнамок у Азії. Їдьмо?

— Ні. Спасибі.

— Чому? Боїтеся, що знімуть на плівку і вимагатимуть гроші? Ви для цього аж надто незалежна людина… Ви ж не дрібний шпигун… Вас не треба перевербовувати. Будьте здорові! Пийте ж, мені самому при вас не можна. А якщо хочете, тут є один чудовий клуб: моряки, які зробили собі операції, щоб стати жінками.

— Я можу виблювати, Роберт…

— Ну то й що? Підітруть. Тільки на танцювальному майданчику не блюйте — хтось підсковзнеться, і вам наб'ють морду.