Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 55

— Я думав про це, містер Лао. Він може завагатися. Тому я попрошу його лишитися в закладі після того, як він пошле до мене Люса, підождати, поки прийде мій друг містер Баум, і сказати йому, що я чекатиму містера Баума в автофургоні на розі.

— І містер Баум засвідчить у разі потреби, що ви були в фургоні один?

— Так. Бо тіло Люса лежатиме під циновками, а зверху я кину кілька плетених мішків. З-під свіжої риби. І містер Баум підтвердить, що я був сам. А Чжу, коли його запитають, скаже, що людина, яку я просив спуститися…

Лао перебив:

— Чжу не повинні про це питати. Чжу повинен так передати Люсу ваше прохання, щоб ніхто цього не чув і не бачив. Чжу може розповісти, що виконав лише одне ваше прохання: він знайшов містера Баума і передав йому, що ви ждете його на розі в своєму автофургоні.

— Я дозволю собі не погодитися з вами, містер Лао. Дуже вибачаюсь, містер Лао. Але заклад розташований на п'ятому поверсі, а на чорних сходах по двоє дверей на кожному прольоті. Там живуть три розпусні жінки, що перебувають під наглядом поліції, сім'я прокаженого індуса, який зараз зник, сім'я Чавдарапанга, який двічі сидів у тюрмі за пограбування, і вдова Лі — жебрачка. Всі двері мають замки; вони можуть швидко відмикатися і так само швидко зачинятися… Адже коли є багато версій, тоді зникає та єдина, яка веде до істини…

— Скільки коштує вся операція?

— Це дуже складна операція, містер Лао.

— Вона коштуватиме не дорожче як п'ятсот доларів?

— Вона коштуватиме не дешевше тисячі…

— Які долари ви маєте на увазі, Хоа?

— Американські, містер Лао.

— Тоді я змушений відмовитися від ваших послуг.

— Мені дуже прикро засмучувати вас, містер Лао, але навряд хтось інший візьметься за цю роботу… Все-таки він не наш…

— Цю роботу виконає будь-який безробітний моряк за сто місцевих доларів.

— Ви абсолютно праві, містер Лао, але якщо цього моряка візьме поліція, він назве ваше ім'я, а для того, щоб потім довести, що це наклеп, вам доведеться заплатити адвокатові ще тисячу доларів… Повірте, містер Лао, я страшенно дорожу вашим добрим ставленням і не посмів би попросити у вас ні цента більше, ніж усе це коштує. Повірте мені. Воно ризиковане, це діло… Адже Люс ходить тут навколо ваших інтересів…

— Звідки вам це відомо?

— Коли це не так, то навіщо він вам потрібен?

— Одним словом, я плачу сімсот доларів, це максимальна ціна.

— Я не смію вести з вами торгівлю як з купцем, що торгує вроздріб, містер Лао. Я точно зважив усі «за» і «проти». Згоден на вісімсот доларів лише через мою до вас глибоку повагу.

«Ну що ж, — подумав Лао, — цього пора міняти. Він почав торгуватися, а це тривожний симптом. Мабуть, його слід порішити, коли він везтиме тіло до порту… Це зробить Чанг. Я не хотів пускати Чанга в це діло, бо він мені дорогий як брат… Але, мабуть, це доведеться сьогодні зробити Чангу. Одна автоматна черга поперек машини, і в машині буде два мертві тіла… І ніякого тобі риску: про мої зв'язки з Хоа не знає ніхто, крім нас двох…»

— Добре, — сказав Лао. — Ось гроші… Протягом півроку, будь ласка, не входьте зі мною в контакт. Через півроку запишетесь через мого секретаря на прийом, обговоривши заздалегідь, що хочете попросити позику в розмірі двох тисяч доларів на придбання катера для обслуговування шипшандлерами іноземних суден у порту… А про сьогоднішнє діло ви ніколи не говоритимете зі мною… Цього діла, після того як ви його проведете, не було.

— Так, містер Лао. Я зрозумів вас. Я також дуже обережний у моєму бізнесі. Я ні про що не говоритиму. Який інтерес мені говорити про це діло?..

Того ж дня Люс прийшов у кабаре «Гренада» і, відкликавши бармена, ткнув йому в кишеню хрусткого білого піджака п'ять доларів.

— Тепер давайте по порядку, — сказав Люс, — мені сказали, що ви все про них пам'ятаєте, а особливо про його першу ніч у вас. Мене цікавлять навіть на перший погляд зовсім незначні деталі: з ким він перемовив слово і що пив…

Ісії заглянула йому в очі; зіниці завмерли, потім розширились і раптом зійшлися в голчасту, гостру точку. Подушечки м'яких пальців на дотик просувалися по його долоні повільно, наче сліпі по курній степовій дорозі.

У прокуреному кабаре було темно: коли вона виступала, світло гасили. Лише зрідка вона засвічувала маленький ліхтарик, і різкий промінь світла, такий різкий, що, здавалося, він мав вагу й постійну протяжність, вихоплював з темряви очі, губи й лоб того чоловіка, якому вона пророкувала долю. Долоню, лінію життя, долі й смерті вона взагалі не освітлювала — в неї були зрячі пальці.

— У вас було трудне дитинство, ви росли сиротою. Сирітство — це коли дитина рано зостається без матері, — додала вона, і Ганс помітив, як зблідло її обличчя. Ісії взяла з його столика бокал з водою і відпила ковток — швидко, судорожно, якось по-пташиному. — Ви втратили першу любов не з власної волі. Це було друге ваше горе — як смерть матері. Смерть матері і втрата коханої — завжди несправедливість, а людину найбільше ранить несправедливість.

Спочатку, коли вона підійшла до нього, він посміювався: Ганс Дорнброк не вірив ворожкам, гороскопам і прикметам. Батько любив повторювати: все вирішує сила, спрямована в потрібний час по точно вивірених траєкторіях. Все інше вторинне і не суть важливе. Правда, коли батько взяв його з собою на маневри бундесверу, щоб показати дію тактичних ракет типу «земля — земля», які вироблялися на одному з заводів, що належав концерну Дорнброка, Ганс згадав старшого брата. Карла розірвало прямим попаданням снаряда в останній день війни, і, згадавши про це, він уже не міг спокійно спостерігати, як різко осідали установки, немов важкоатлети після того, як підняли вагу, і як ракети з шурхотом проносилися низько над землею, а потім лунав тугий поштовх і танк спалахував чорно-червоним полум'ям. Він розповів про цей нав'язливий спогад батькові, коли вони поверталися з Дюссельдорфа в Західний Берлін. Старий сказав: «Синку, тягар відповідальності, який віднині ти взяв на себе, позбавляє тебе права на спогади, які розслаблюють душу. Лиши сантименти політикам. І якщо ти хочеш відомстити за Карла, роби наше діло з однією тільки вірою: воно справедливе, бо воно підпорядковане інтересам нації. Ми служимо Німеччині, і це єдине повинно володіти твоїм єством, тільки це. І знай, що великі завдання завжди передбачатимуть втрати — так улаштований світ, і якщо багато чого ми можемо в ньому переробити, то цю суттєву дрібничку нам з тобою змінити не дано».

— Ви дуже страждали й зробили немало поганого, коли втратили вашу любов, — говорила Ісії то дуже швидко, то завмираючи, ніби хотіла врости своїми пальцями в долоню Ганса. — Ви зараз на роздоріжжі, ви метаєтеся, ви тепер відрізняєте добро від зла, тому вам тяжко. Зрячим взагалі тяжко; сліпці — найщасливіші люди на землі.

Вона говорила тихо, але йому здавалося, що за сусідніми столиками сміються над словами Ісії, і тому він примусив себе посміхнутися, щоб показати, як поблажливо він ставиться до її пророцтва.

— Я кажу правду, — наполегливо мовила жінка. — Хіба не так? Відповідайте мені, інакше я не зможу говорити далі. Відповідайте мені, — наполягала вона, — і не думайте про те, що на вас дивляться. Я кажу правду?

— Так, — відповів він, хоча хотів був заперечливо кивнути головою й сказати «ні».

— Ви втратили віру в тих, хто був вам близький. Ви іноді впадаєте у відчай. Мені страшно за вас. Але ви не можете піднятися над собою, ви підкорені своєму першому «я», ви боїтеся свого другого «я», котре і є ваша сутність. Ми всі боїмося свого другого «я», яке в нас вторинне, тому що це передбачає руйнування звичного, а ми всі раби звичок і умовностей. Ви кохали жінку чужої вам крові. А людина вашої крові не дала вам щастя, і ви увесь час думаєте про це, і, щоб забути про це, ви робите те, чого робити не треба. Ви мучите себе. Навіщо ви робите це? Ви не можете образити людину, яку вважаєте другом? Але ж усе визначено — те, що є, і те, що буде. Вам не судилося втекти від майбутнього. Ніхто не може втекти від майбутнього. Після того як ви втратили любов, ви вперше пізнали порожнечу. Ви заповнювали порожнечу й не хотіли бачити того, що довкола, що оточує вас, а воно кепкувало з вас: ви не можете жити поза життям… Ніхто не може жити поза тим, що оточує нас… А ви надто добрий, — раптом посміхнулася вона в темряві, — ви знаєте, як це погано — бути добрим, ви зрозуміли це, вам це пояснили… і вам доводиться бути комедіантом… Як мені… Як усім… Ви погано граєте чужу роль. Але якщо ви відмовитесь від неї — зникне актор і лишиться тільки пам'ять про нього… Про вас… Про всіх нас…