Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 34

— Чому ви так настроєні проти Гейне? По-моєму, він великий поет.

— А хіба я сказав, що він маленький поет? Він чудовий поет, але він злий і дедуктивний, це властиве людям його національності. Хіба Мендельсон поганий композитор? Але Вагнер вищий. І Мендельсон у цьому не винен, я, до речі кажучи, його дуже люблю. Він чудовий композитор.

— У цьому з вами важко не погодитись…

— Кочев, до речі, не погодився… Але це не так важливо. Він, — продовжував Шевц, — сказав: «Я дам вам гроші, і не думайте про те, коли ви їх зможете повернути… Але мені, — вів далі він, — як ученому-соціологу, хотілося б попросити вас зробити одну люб’язність… Сюди приїдуть мої друзі: познайомте їх з молодими інтелектуалами, розкажіть моїм друзям, хто і як думає про нас і про вас, про ваших нацистів, капіталістів, про Мао…» Я зразу ж зметикував, у чому тут справа… Він вважав, якщо я поет, то, значить, блаженний. Я спершу подумав: ну й візьму я ваші гроші, а говорити вам нічого не буду, але потім я сказав собі: «Йоганн, з цього не можна починати. Не можна забруднювати себе на самому початку…» І я відповів йому: «Ідіть геть! Шукайте собі агентів у республіканському клубі!» Він заметушився і сказав, що я його не так зрозумів, а я обернувся й пішов…

— Ви більше з ним не зустрічались?

— Ні.

— Де ви з ним побачились?

— Біля зупинки метро.

— Яка станція?

— Онкл Томс Хютте…

— О котрій годині?

— Годині об одинадцятій…

— Він стояв у метро чи був нагорі?

— Там же всі нагорі!

— Ви не плутаєте? Може, ви бачилися з ним у центрі? На станції Шмаргендорф? Коли ви запевняєте, що бачилися об одинадцятій годині?

— В центрі? Ні… По-моєму, ні… Таки ні, звичайно, коло метро…

— Чому ви не сказали про це раніше?

— Поетові ні до чого бігати в поліцію. Його діло — самому бути чесним….

— Ви твердите, що Кочев намагався завербувати вас?

— Певна річ. А як же інакше можна це розцінювати?

— Інакше? Можна й інакше… Уявіть, що його друзі збираються до нас і що справді вони цікавляться, чим живуть наші молоді інтелектуали…

— А гроші мені навіщо пропонувати? Вони ж приїздять сюди з порожніми кишенями.

— Хто?

— Комуністи.

— Звідки вам це відомо?

— Це всім відомо.

— Особисто мені це невідомо, Від кого ви дізнались, що комуністи приїздять до нас з порожніми кишенями?

— Та всі так кажуть… І, крім того, я читав про це…

— Де? В якій книжці?

— В цього… Ну, як його… У Флемінга…

— В якій книжці?

— Я не пригадую. В одній з його книжок…

— Ви це стверджуєте?

— Що?

— Те, що в одній з книжок Флемінга ви читали, що комуністи приїздять за кордон з порожніми кишенями?

— Так.

— Ви наполягаєте на цьому твердженні?

— Я не розумію, яке це має відношення…

— Великого значення це не має, але в своїх книжках Флемінг твердить зовсім протилежне — що всі комуністи приїздять на Захід з величезними грошима, бо вони працюють на КДБ…

— Звідки ж я міг про це дізнатися? Ніяк не можу збагнути…

— Про це відомо нашій розвідслужбі, контррозвідці, але це — не так важливо зараз… Як довго ви розмовляли з Кочевим?

— Хвилин двадцять. А що?

— Нічого. Завжди, коли маєш цікаві свідчення, хочеться знати їх подробиці. Отже, ви проговорили півгодини…

— Так. Хвилин двадцять — півгодини…

— Які ви читали йому вірші?

— Де?

— Ну, коли побачилися ввечері… Він же запросив вас, щоб ви почитали йому вірші…

— Я йому прочитав поему «Квіти, що ростуть у землю».

— А що ви йому іще читали?

— Кілька віршів з останнього циклу…

— Як він був одягнений?

— Він? Як це «як»?

— Він був у піджаку чи без піджака? Якщо в сорочці, то якого кольору?..

— Оцього я не пригадую.

— Не може бути, пане Шевц, не може бути. Всьому вірив, а цьому повірити не можу… Поет, який не пригадує такої дрібниці… Давайте я вам допоможу… На ньому був чорний костюм?

— Ні-і…. Тоді ж було жарко…

— Він був без піджака, в білій сорочці?

— Ні… Здається, в якійсь кольоровій…

— Одну хвилинку, я зараз… — Берг підійшов до сейфа, витяг свідчення Урсули й прочитав те місце, де вона описувала, як був одягнений Кочев: «Леткий сірий костюм, що переливається на сонці, і в білій сорочці з дірочками».

— Але піджак на ньому був?

— Ні. Ні, він був без піджака, в кольоровій сорочці…

— Ви готові підтвердити це під присягою?

— Я краще скажу, що я не пригадую, як він був одягнений.

— Гаразд. Звідки він виймав гроші?

— Гроші? Із задньої кишені штанів.

— А штани якого кольору?

— Не пригадуй. Здається, темні… Вночі все здається темним…

— А скільки віршів з вашого останнього циклу ви прочитали Кочеву?

— Там усього лише вісім віршів.

— Скільки це сторінок?

— Дванадцять…

— Як, по-вашому, він знається, на поезії?

— Так. Цього не заперечиш. Він знається на поезії.

— Він аналізував ваші вірші?

— Так. І це робив цікаво. Дуже цікаво. Тому я й розвісив вуха. Тому я й став заглядати йому в очі до тієї хвилини, поки він не почав мене вербувати…

— Добре. Спасибі. В мене до вас останнє запитання, Йоганне Шевц…

— Будь ласка, пане прокурор…

— Ви член якоїсь партії?

— Я?! А що? Ні.

— Якій партії ви симпатизуєте?

— Партії поетів…

— Прекрасна відповідь. Ну, а тепер скажіть мені: навіщо ви брешете?

— Хто? Я? Я вам не брешу.

— Все, що ви мені сказали, правда?

— Так. Все це правда.

— Тоді я зараз увімкну магнітофон, і ви мені прочитаєте вашу поему, а потім останній цикл, а після цього я їх проаналізую… На кожну сторінку потрібно дві хвилини, Шевц… Виходить, ви читали Кочеву ваші вірші сорок чотири хвилини. І він, як ви казали, непогано аналізував вашу поезію… Теж хвилин двадцять. Потім він вас «вербував» ще десять хвилин, як мінімум… Усього ви з ним пробули годину двадцять чотири хвилини. А від метро до кабачка «Кругдорф» десять хвилин їзди або тридцять хвилин ходи. Отже, якщо ви зустрілися біля метро об одинадцятій годині, то як же Кочев міг опинитися у «Кругдорфі» об одинадцятій тридцять, причому добирався він туди пішки?

Спостереження, встановлене за Йоганном Шевцом, принесло те, на що сподівався Берг: спочатку поет метнувся на квартиру місцевого керівника НДП[5], а потім подзвонив по телефону до людини, яка зустрілася з ним на Сіменштадті, а звідти, після розмови з поетом, поїхала з ним до Айсмана.

…Людина ця була Вальтер, зв’язковий Айсмана по НДП.

— Пане Ауфборн, ви підтверджуете, що були в кабінеті редактора Ленца, коли до нього прийшов помічник Люса й передав плівку?

— Так.

— Як відрекомендувався посланець Люса?

— Він просто сказав: «Редакторе Ленц, мій бос хоче запропонувати вам сенсаційний матеріал, а мені за те, що я приніс, належить виплатити тисячу марок». — «Який же це матеріал?» — «Про того болгарина, що дав драла». — «Ходімо в наш кінозал…» — сказав Ленц.

— Ви не бачили, як Ленц платив тій людині Люса гроші?

— Ні.

— Як його звати?

— Він не назвав себе. Просто сказав: «Я від Люса».

— Ви говорили, що він відрекомендувався помічником Люса?

— Ні, це неправильно. Я просто так зрозумів його… Взагалі ж він сказав: «Я від Люса».

— Опишіть його.

— Дуже непоказний на вигляд. Я ще здивувався, що в кіно є такі непривабливі люди. Шатен, невеличкий на зріст, в коричневому костюмі…

— О котрій годині це було?

— Десь приблизно годині о дванадцятій.

— Тобто в час обідньої перерви?

— В редакції не дуже дотримуються обідньої перерви. Весь час гарячка…

— От я також не дотримувався обідньої перерви і нажив собі виразку дванадцятипалої кишки…

— В мене була виразка на фронті… На фронті все зарубцювалося.