Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 35

— Ви на якому фронті воювали?

— Я був весь час на півночі. Допомагав фіннам, потім був у Норвегії.

— Ви проходили денацифікацію?

— Так. У англійців. Зразу після війни мене запроторили в табір тільки за те, що наша частина була приписана до СС. А я й у вічі не бачив тих катів… Невже я винен у тому, що на гірськолижників надівали чорну форму?

— Чи довго ви були в таборі?

— Сім місяців.

— До суду вас потім притягали?

— Тоді всіх притягали до суду.

— Я розумію… Всіх притягали, майже всіх… Але вас, саме вас, притягали?

— Так.

— Вас засудили?

— Засудили?! На мене звели наклеп!

— На скільки років вас засудили?

— На п’ять років.

— За що?

— Вони, бачте, обвинуватили нас у тому, що ми спалили якесь партизанське село в Норвегії. А ми не спалювали ніякого села. Там убили трьох наших хлопців, і вони засіли на дахах і вели по нас стрілянину. Ми, звичайно, відповідали їм тим самим…

— Чи давно ви працюєте в Ленца?

— З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року.

— Тобто зразу ж після звільнення з тюрми?

— Так.

— Ви сиділи в одній камері з Ленцом?

— Так.

— І зразу ж почали вести відділ спортивних новин?

— Так. К чорту політику! Лише секунди й хвилини… Я навіть перестав пророкувати чемпіонів, досить! Усі наші біди від того, що ми не знаємо, на кого й коли ставити…

— Ставте на… — Берг осікся й зітхнув. — Гаразд… Бог з ними, з пророкуваннями. Хто ще був у кабінеті Ленца, коли прийшов помічник Люса?

— Ні, не помічник Люса, а людина від Люса.

— Так, так, я зрозумів і записав це ваше уточнення. Коли в кабінет Ленца зайшов Діль?

— Здається, наприкінці нашої розмови.

— Що він міг почути з розмови?

— Мабуть, тільки заключну частину…

— Пане Діль, що вам відомо про людину Люса, яка була в редактора Ленца?

— Майже нічого, пане прокурор. Редактор Ленц, одягаючись, сказав Ауфборну, що він має через годину повернутись. «Ми швидко подивимося цей матеріал, — мовив він, — і повернемось. Справа варта заходу».

— В яких частинах ви служили, пане Діль?

— Я не воював. Я працював у тилу.

— Після війни вас притягали до відповідальності?

— Ви мене викликали як свідка у справі Люса. Яке відношений має ваше запитання до цієї справи?

— Словом, вам не хотілося б відповідати на це запитання — я правильно вас зрозумів?

— Так.

— Спасибі, в мене до вас немає більше ніяких запитань. Одне лише уточнення: людина Люса була непоказна на вигляд, шатен, у коричневому костюмі? — відверто кепкуючи, запитав Берг. — Вас, мабуть, здивувала його зовнішність: людина з кіно, а така ординарна… Чи не так?

— Ви праві, пане прокурор, у його зовнішності не було нічого примітного.

— Та воно, звісно, так, бо коли було б щось примітне, ви могли б цього не відзначити для себе: все-таки вісім років попрацювали в поліції в нацистів — це великий строк…

— Я протестую, пане прокурор! Я працював не в поліції нацистів, а в поліції Німеччини. Ви теж працювали, користуючись, вашою термінологією, в органах юстиції у гітлерівців.

— А втім, ваша правда. Так, пане Діль, я дійсно працював в органах юстиції при гітлерівцях, і навіть те, що ви карали, а я намагався захищати, — навіть це не може заспокоїти мою совість: адже я працював у гітлерівців, пане Діль.

— Редакторе Ленц, я допитав ваших свідків. Вони дали цілком переконливі показання. Перед тим як ми розпочнемо слідчий експеримент, я хотів би повернутися до питання про публікацію у вашій газеті інтерв'ю з болгарином.

— Тепер, коли, здається, все стає на свої місця і всі зрозуміли, що я став жертвою провокації, я вам відповім. Після того як помічник Люса прокрутив мені матеріал і я заплатив йому гроші, він передав мені інтерв’ю з болгарином.

— І фотографію Кочева він також передав вам?

— Так.

— Як ви поясните той факт, що він дав вам фотографію не з матеріалу, знятого Люсом, а з паспорта Кочева?

— Ви переконані, що ми надрукували фото Кочева з його паспорта?

— Це підтверджують болгари.

— Я не можу, звичайно, опротестувати заяву болгар… Вони це офіційно підтверджують?

— Цілком.

— Певна річ, я не можу їх опротестувати… Мабуть, викликавши на допит помічника Люса, ви зможете поставити йому це запитання й зажадати вмотивованої відповіді.

— Ви праві. Прошу вас відповісти мені: чи згодні ви зустрітися з помічником Люса?

— Звичайно.

— Тоді я попрошу вас пройти в сусідній кабінет.

Вони перейшли до великого залу, там уже була вся група Люса: асистенти, помічники, звукооператор із своєю командою, помічники продюсера, шофери, які обслуговують «ліхтвагени» й «тонвагени», залучені до зйомок статисти. Сам Люс сидів віддалік, на окремому стільці, а за ним стояв поліцейський.

— Будь ласка, покажіть мені, пане Ленц, ту людину, яка передала вам за тисячу марок матеріал, відзнятий Люсом.

Ленц попросив:

— Увімкніть, якщо можна, верхнє світло, бо тут темнувато.

Берг повагом підійшов до дверей і повернув вимикач. Затріпотівши голубим, спочатку беззахисним світлом, мертвотно сяйнули великі плафони.

«Чому це покійницьке світло називають денним? — подумав Берг. — Яка дурниця! Це все реклама…»

— Тепер краще? — спитав він Ленца.

— Так, дякую.

Ленц двічі дуже уважно оглянув усіх людей, що зібралися тут, і сказав:

— Пробачте, пане прокурор, але тут тієї людини немає.

— Продюсере Шварцман, — звернувся прокурор до невеличкого чоловіка, який раз по раз витирав з лоба піт, — хто з вашої групи не з’явився?

— Тут усі наші люди. Усі, без винятку. Навіть ті, кого ми залучали на добові договори.

Прокурор звернувся до Ленца й запитливо подивився на нього.

— Ні, — повторив Ленц, — тут немає тієї людини, яка назвала себе помічником режисера Люса.

— Ви не дзвонили Люсу після того, як його помічник продав вам матеріал?

— Навіщо?

— Ну, для перевірки, страхування, чи що…

— Страхуванням займаються банки, пане прокурор, моє діло — газета.

— А коли, як це з’ясовується тепер, у вас був пройдисвіт, провокатор?

— Я можу тільки пожалкувати… Я хочу перепросити режисера Люса і порадити його продюсерові пильніше зберігати знятий матеріал… Ми, газетярі, вміємо зберігати наші таємниці.

— Продюсере Шварцман, хто у вас має доступ до знятого матеріалу?

— Я хочу відповісти редакторові Ленцу, — сказав продюсер, — ми також уміємо зберігати наші таємниці. Ви використали крадений товар, Ленц… Ви це зробили як перекупник краденого… Знятий матеріал зберігається в нашому сейфі, і доступ до нього є тільки в мене й режисера Люса. — Він вийняв з кишені ключ і показав його прокуророві. — Ось цей ключ, та ще один такий самий у Люса. І все. Більше ні в кого не могло бути цього матеріалу, крім нас! Ніякий міфічний помічник не міг одержати його!

— Отже, ви хочете сказати, — спитав Дерг, — що тільки ви і Люс могли продати матеріал Ленцу?

— Так. Нехай він звинуватить нас у цьому, а не міфічного помічника. Нехай він звинуватить у цьому мене. Я подивлюся, що, з цього вийде!

— Я мушу захистити редактора Ленца, — відверто позіхнувши, сказав Берг, — пробачте, панове, я сьогодні майже не спав. Ми проводили експертизу в ательє… Ось висновок експертів, — він простяг аркуші паперу Шварцману, — тут акт обстеження вашого сейфа. Його відмикали, ваш сейф. Двічі відмикали, двічі. Перший раз, мабуть, коли брали матеріал Люса для копіювання, другий раз, коли цей матеріал поклали назад. На жаль, нам не вдалося дізнатися, коли це трапилось. Експертиза, що я її провів з плівкою, дала мені, правда, деякі й інші дані… Але зараз не час про це…

— Якісь провокатори, — вигукнув Ленц, — хочуть зіткнути лобами німців, котрі дотримуються різних політичних поглядів! Мій дорогий Люс, я прошу у вас пробачення! Я готовий відповісти за зайву довірливість! Це для мене добрячий урок на майбутнє… Страшно, звичайно, в кожному бачити провокатора чи ворога, та коли нас…