Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 33

— Цікаве припущення. У тебе є якісь факти?

— Поки що нема.

— Що означає «поки що»? Ти їх шукаєш? Без мене?

— Розвідка не входить у моє відомство, але ж вони також не сплять у себе дома.

— А що, як ти допоможеш мені зв’язатися з ними для обміну інформацією?

— Ви помітили, що я на цей час вимкнув диктофон? Я кажу те, що мені шепнули друзі в конфіденційній розмові.

«Ну-ну, — подумав Берг, — твій ти вимкнув, а мій диктофошка пише».

— А якщо ви доведете непричетність Люса до цієї справи і відпустите його — чи будете ви готові вмотивовано пояснити випадок з Кочевим?

— Юрген, я нічого не робитиму спеціально для червоних. Я все робитиму для нас, для нашого закону. І потім, щось у мене не зовсім поєднується: спочатку ти говорив про політику «наведення мостів», а тепер про провокації комуністів.

— Саме все це й поєднується. Щоб зірвати нашу політику наведення мостів, вони мають переконати громадську думку, ніби наш берег ненадійний.

— Тепер зрозумів. Ти дозволиш мені подумати над твоїми словами?

— Звичайно. А я поки що покопирсаюся в папках — для себе, якщо дозволите.

— Ні, синку, не варто… Там багато моїх поміток, і це робочі матеріали, а помітки твого колишнього вчителя можуть закарбуватися в твоєму мозку, і це буде погано: ти можеш опинитися в полоні моєї версії.

— Значить, у вас є версія?

— Так. Вона, відрізняється від твоєї. По-моєму, Кочев тут, у Берліні, але чому він тут і де — це я хочу з’ясувати протягом найближчих трьох-п’яти днів. Якщо цей строк тебе не влаштовує, тоді я готовий передати справу іншій людині, оформивши матеріали таким чином, щоб не було цілої купи епізодів, а тільки одна папка…

— Я доповідатиму міністрові й раднику Вінцбеккеру в міністерстві закордонних справ.

— Боюсь, що їх цей строк не влаштує. Хіба не так?

— Якщо вони заперечуватимуть, я сперечатимуся з ними.

— Навряд чи ти переконаєш міністра…

— Я спробую поборотися з ними. Я бачу, ви не хочете, — Кройцман сховав диктофон у портфель, — розкривати всі карти, і це ваше право. Я можу наполегливіше просити вас показати мені всю справу, щоб мати повне уявлення, але я не зроблю цього, бо я багато чим завдячую вам у житті. Без ваших уроків я не був би юристом, я був би звичайним базікою, яких сотні в наших органах юстиції.

— Ящо хочеш, ми можемо разок пообідати і там поговоримо ще з годинку.

— З радістю.

«У старого є дані проти Бауера, — подумав Кройцман, допомагаючи прокуророві Бергу надіти плащ, — він веде серйозну гру і битиме з розмаху, коли збере докази».

— Я жую котлети, а тебе нагодую добрячим біфштексом. Знаєш, я навіть сам, мабуть, сьогодні з’їм біфштекс, щоб набратися сили. Судячи з усього, мене жде бійка не менша, ніж тебе… Я тут побалакав один вечір з моїми хлопцями з преси, багато чого пояснив їм, але попросив, щоб вони поки мовчали. Вони пообіцяли, що будуть у бійці, коли вона тільки почнеться на моєму боці… Їм легше, — Берг подивився в очі Кройцману, — над ними немає міністрів.

— Це правильно, — зітхнув Кройцман. — Це абсолютно правильно…

«Злякався, хлопчику, — зауважив Берг. — Чудово. Тепер ти зрозумів, що я не дуже боюся твоїх розмов з міністром? Тепер ти зрозумів, що я на все піду в цій бійці, особливо якщо розмова з Сінгапуром сьогодні вночі відбудеться, а завтра я одержу показання з Гонконга… Але тобі поки що про це не треба знати, хлопчику. В тебе своя гра, а в мене своя. Тільки якщо для тебе це гра, то для мене це життя».

— Добрий день, пане Шевц… Прошу сідати.

— Добрий день, пане прокурор. Спасибі.

— Я викликав вас як свідка по обвинуваченню редактором Ленцам режисера Люса в фальшивці й наклепі.

— Я не маю до цього ніякого відношення.

— Де ви працюєте, пане Шевц?

— Постійно ніде. Я працюю час від часу по договору, щоб мати матеріальну можливість для творчості.

— Творчості?

— Я поет.

— Де ви публікувались?

— Поки що ніде. Ви думаєте, це так легко у нас — опублікуватись?

— А хіба важко?

— Ще й як… Без зв’язків просто неможливо… Або ж коли не підтримає тебе якийсь меценат… А я з робітничої сім’ї, звідки мені взяти багатих покровителів?

— Будь ласка, погляньте на це фото.

— Це я. Знаєте, дуже вигідне діло — найнятися в яку-небудь знімальну групу… Вони непогано платять, і потім, це ж тимчасово… Люс знімав свою картину, і мене запросив один з його помічників.

— У чому полягала ваша робота в групі? Як називалась ваша посада?

— Точної назви нема… Кажуть: «Працює в оточенні». Того дня, як мене зняли…

— Який це був день?

— Через цей день був страшенний галас на телебаченні, я дивився… По-моєму, це було дев’ятнадцятого, тут Ленц помиляється. А може, двадцятого чи двадцять першого, не пригадую точно, але тільки не двадцять сьомого… Ну от… Вони мені тоді сказали, що зніматимуть, як відпочиває молодь на пляжі, попросили побалакати з різними хлопцями й дівчатами так, щоб зібрати їх у коло…

— Хто вас просив про це?

— Не пригадую.

— Люс просив?

— Ні, Люс сказав, щоб я не дивився в той бік, де вони сховають камеру. Щоб усе було природно…

— А хто вам сказав, що там Кочев?

— Цей шпигун? В окулярах? Ніхто не казав. Я й не думав, що він червоний…

— Чому ви вважаєте його шпигуном?

— Тому що він пропонував мені гроші для видання книжки…

— Коли?

— Ввечері. Я ж на пляжі читав вірші, ми пили… Я читав вірші, а червоний сказав, що це талановито і що він любить таку поезію.

— Ану продекламуйте мені те, що ви йому читали…

— А я не йому читав… Я ж не знав, що він червоний. Я всім читав. Я тільки потім дізнався, хто він. Це в мене є такий ноктюрн…

— Десь перекликається з Енцесбергером…

— З цим нікчемою? Пане прокурор, я стою з ним на різних позиціях! Він же за волосатих!

— Невже? Можливо. Я ж розмовляю як дилетант… Ну й що далі?

— Кочев сказав, що цікаво, і спитав, де це надруковано, а я сказав, що це написано чорнилом на моїх сідницях. Пробачте, я, мабуть, не мав права вам про це говорити, але я йому так сказав, саме так. Він спитав: «Чому ви не публікуєтесь, Йоганн?» А я відповів, що він стільки ж знає про нас, скільки ми про них, і він з цим погодився… А коли ми в центрі попрощалися, він запропонував мені ввечері зустрітися, він сказав, що хоче послухати мої вірші… Він сказав, що ввечері піде в «Ам Кругдорф», це такий невеличкий ресторанчик біля університету, і що ми можемо перед цим з ним побачитися… От…

— Далі?

— Ми з ним побачились, а він і каже, коли мені потрібні гроші для того, щоб видати вірші, то він може допомогти. «Або, — каже, — давайте мені ваші вірші, Йоганне, я їх покажу в нас дома, ми їх надрукуємо…» А я сказав, що, звичайно, краще мені позичити гроші на видання книжки… Він спитав — скільки, а я сказав, що я точно не знаю, скільки коштує видання поетичної збірки в маленькій друкарні. Він спитав: «Тисяча марок вас улаштує?» Ого, ще б пак не влаштувала! А як мені їх повернути? Що, коли я не продам «книжок на тисячу марок? Наша сволота хіба читає поезію? Вона тільки дивиться брудні фільми із Штатів, де вовтузяться в постелі або стріляють ковбої… Запитайте наших, хто читав Гете? З тисячі один. А коли й читали, то цього в’їдливого Гейне… А він такий же німецький поет, як я — французький.