Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 24

— Дякую. Обміркую вашу пропозицію. Отже?

— Селянство Росії та України загалом мало чим різниться: культура одна й та сама, коріння спільне, київське. Дивовижне воно, їхнє селянство… Совєти створили в селі нову свідомість, колективну, яка співіснує з свідомістю особистою. Колектив послаблює страх селянина перед засухою, неврожаєм, сараною. Ізольована особистість з великим зусиллям бореться за життя. А колектив передбачає активність кожного у боротьбі за спільний інтерес. Ось тут і прихована головна ланка, за яку слід учепитися, щоб витягнути весь ланцюг. Треба довести слов'янському аграрієві, що будь-яке посередництво колективної техніки між ним і землею не потрібне. Треба всіляко намагатися навернути слов'янського селянина до ідеї дев'ятнадцятого століття, згідно з якою єдина цінність у світі — це руки хлібороба, дух кінського поту і поличкова жирність весняної землі. Техніка — породження диявола. Розумієте? Росія, яка була матір'ю картопляних бунтів, Росія, яка чинила опір нововведенням через те, що вони чужі, є об'єкт, до якого легко застосувати розумну пропаганду. Треба пам'ятати, що історія часто-густо породжує ілюзії: людям властиво шукати прекрасне в минулому, ідеалізувати його. Треба допомогти слов'янам у цьому аспекті — ілюзія прекрасного минулого має стати програмою майбутнього.

— Ви впевнені, що ілюзія минулого переможе в Росії ілюзію майбутнього?

— Якщо наше слово буде розумне — переможе. Якщо наше слово промовлятимуть їхні проповідники, — ми виграємо.

— Хто зможе запровадити у життя «ідею минулого»?

— Мої підопічні, зокрема, — впевнено відповів Оберлендер. — Ілюзія минулого базується на фундаменті націоналізму.

— Але Совєти добре попрацювали над тим, щоб націоналізмові протиставити інтернаціоналізм. Чи ж не так?

— Загалом, то це правильне зауваження. Вони працювали серйозно з цією ідеєю.

— Вам здається, що ідея Совєтів поверхова? — спитав Штірліц. — Двадцять п'ять років більшовизму легко забудуться?

— Слушне запитаний, — промовив Оберлендер і важко глянув на Штірліца. Він знав, що ця людина з розвідки, і, хоча завдання його поїздки, яка мала явно інспекційний характер, були не зовсім зрозумілі йому, в одному не можна було сумніватися: ця людина хоче знати правду і не боїться дізнатися про неї.

— Слушне запитання, — повторив він, замислено. — Дуже поширена думка про насильницький характер більшовизму в Росії — помилкова. Очевидно, влада Рад — найкраща з усіх, які будь-коли були там. Слов'яни персоніфікують історію. Від нас залежатиме, яким чином ми утвердимо, що наш новий порядок кращий за попередню владу.

— І яким же чином це можна утвердити?

— Беззаперечністю підлеглості та вмілою пропагандою наших переваг.

— Ви маєте на увазі соціальні чи побутові переваги?

— Останні.

— Отже, ви думаєте надати їх слов'янам?

— Ні в якому разі. Тільки показати. Це викличе у них повагу до нашої нації, яка всього цього домоглася. Те, як довго ми цього домагалися, — багатозначно додав Оберлендер, — питання іншого порядку.

— Ви сміливо розмовляєте зі мною.

— Я дістав на це санкцію, оберштурмбанфюрере. — Оберлендер не приховував іскри в очах, бо він знав собі ціну, знав, що потрібен рейхові…

Але назавтра, коли Штірліц вислухав Омельченка, дещо для нього прояснилося: Оберлендер говорив тільки частину правди. Очевидно, Оберлендер не встиг обміркувати з бандерівцями нюанси. Те, що Шухевич сказав Омельчснкові, який прибув з «місією доброї волі» од Скоропадського, свідчило про особливу лінію абверу.

Вислухавши Омельченка, Штірліц вирішив, що під час цієї кампанії армія покаже не тільки своє уміння брати противника у танкові кліщі, але й знання, як організувати тил. Це був задум тієї частини генералів, яка розраховувала вивести ОКВ у перший ряд ієрархії, відтиснувши партійних гауляйтерів Бормана, економістів Герінга і катів Гіммлера, бо раніше тил забезпечували війська СС. Зараз, судячи з усього, армія вирішила показати себе силою єдиною, неподільною, силою, яка визначає перемогу в усіх іпостасях війни. Це було нове, тривожно нове, що змусило Штірліца заново проаналізувати для себе питання, пов'язані з роллю вермахту в житті рейху.

ЕКСКУРС № 2: «ПОЛІТИКА І АРМІЯ»

Штірліц хоч і був згоден із твердженням, що історичні паралелі небезпечні, а проте знову й знову в своїх роздумах сягав у давнину, вивчаючи сучасне. Він вважав, зокрема, що Ксеркс став володарем Азії тільки тому, що Галтіса, сестра великого Кіра, бабуся наступника, бувши справді всемогутньою, любила хлопчика за його лагідну тендітність. Вона втомилася жити серед воїнів з їхніми галасливими пиятиками та масними балачками про розпусних жінок — тільки замолоду їй подобалось бути нарівні з героями битв, а на старість їй закортіло відчути дивовижне й гірке благо жіночності.

Ксеркс, ставши царем персів, любив приходити в палац до Галтіси пізно увечері, коли закінчувалися стомлюючі наради з членами вищої ради, зустрічі з сатрапами завойованих провінцій, яких викликали для звіту, з начальниками військових з'єднань, що інформували про становище на кордонах, та з економістами, які відповідали за стан казни.

Тільки тут, у бабусі вдома, Ксеркс знову почував себе улюбленцем, він голосно сміявся, розповідав про пережитий день, і Галтісі здавалося, що онук продовжує свої дитячі ігри, удаючи з себе Мардонія, природженого воїна, що втомився жити вдома, у родинному колі, без битв, далеких доріг та нових невільниць; Артабана, який пізнав усю принадність вищої політичної інтриги, котру уявляв подібною до історичного трактату, присмаченого хорошою поезією, приємною і зрозумілою богам, і через те такою принадною для смертних.

Галтіса любила Ксеркса, і та любов жила в ній укупі з постійним відчуттям тривоги за онука: доброта і юність у світі сильних — небезпечні якості людського духу, бо тільки сила може здолати силу.

Галтіса виховувалася в домі тирана, який з дванадцяти років запрошував улюблену сестру на розмови з іноземними послами, щоб дівчинка змогла пізнати стратегію політичної боротьби. Великий Кір дозволяв сестрі говорити геть усе, що вона вважала за потрібне сказати.

Ставши дружиною сатрапа, що відкрив Азії рівнини ї горби Європи, Галтіса сказала йому:

— Скільки прекрасних чоловічих облич перебачила я у своїх мріях, скільки слів сказали мені неіснуючі коханці, скільки ніжності зазнала я у снах своїх… Не кажи мені про свою пристрасть: ти чесний, тож коли ти схочеш завести нову подругу, тобі буде соромно дивитися мені у вічі, і ти накажеш отруїти мене, і це занапастить тебе, бо я сестра Кіра, і боги помстяться тобі. Стався до мене, як до друга. Коли ти захочеш влаштувати вакханалію, як це робив мій брат, щоб утихомиритися після важких розмов із ворогами, скажи мені, і я поїду в гори, а ти супроводжуватимеш мене до перших постів, та й повернешся і будеш щасливий, відчуваючи свою силу і велич: дружина сатрапа повинна дозволяти йому відчувати власну могутність. Не тримай коло мене євнухів — я ненавиджу підглядачів, вони зрадники за вдачею, бо хто зрадив раз, зрадить і вдруге. Вір мені, тоді я зможу бути для тебе тим, ким була для брата.

Сатрап був щасливий у шлюбі. Він не криючись, на очах у помічників радився з дружиною, він оддавав їй шану на людях, немов богині, провівши перед тим ніч в оточенні вакханок, і оця його свобода лякала решту сатрапів, бо коли людина сильна вдома, де найважче бути сильною, то, значить, у відношенні до чужих могутність його незрівнянна і страшна; тільки коли володар не приховує своїх бажань од ближніх, тільки тоді він досягнув найвищої влади.