Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 23

Вернувшись до столу, він знову заходився серйозно прицілюватися до крила, повертаючи в дужих пальцях шматок м'яса, як ювелір — коштовність.

— Як наш Рейзер? Спрацювалися? — запитав Штірліц.

— По-моєму, він гарний хлопець.

— Це не оцінка працівника гестапо: «хлопець» — або вікова категорія, або сексуальна.

— Я не сказав «хлопець». Я сказав «гарний хлопець». Коли офіцер армії говорить так про офіцера гестапо, це не сексуальна і не вікова оцінка, оберштурмбанфюрере. Це оцінка ділова.

— Це ви добре мене відбрили. Одне слово, спрацювалися?

— Мені не доводиться, на щастя, спрацьовуватися ні з ким із ваших. Я повинен спрацьовуватися з підопічними. Вони мусять допомогти успіхові армії, а перший успіх вельми важливий, бо він має шоковий характер.

— Правильно. Наші завдання знаходять повне розуміння з боку ваших українських підопічних?

— Мета двох людей завжди різна за характером, навіть при очевидній спільності. А що вже казати про нації…

У двері постукали.

— Так! Зайдіть! — відгукнувся Оберлендер. Микола привітався з Штірліцом і поставив на стіл приправи.

— Як настрій, Миколо? — запитав Оберлендер. — Не сумуєш?

— Роботи багацько — сумувати не встигаєш, — протяжно відповів хлопець. — Більше нічого не треба?

— Ні, голубе, дякую. Хочеш чарочку?

— Заборонено — гріх.

Подивившись якусь мить на двері, обережно причинені Миколою, Оберлендер замислено промовив:

— Бідолашний хлопець… Його, очевидно, розстріляють.

— Що?!

— Він виявився блаженним. Це поширено серед слов'ян… Він, знаєте, шукає правду…

— Навіщо ж стріляти? Допоможіть йому правду знайти.

— Таку ідею висловили Шухевич і Стецько. Ідея влаштувала Крюгера і Рейзера. — Оберлендер узяв із таці друге крило. — Страта свого згуртує легіонерів. Своя кров згуртовує дужче, ніж чужа: орден тим і сильний, що вимагає жертви, причому жертви із своїх-таки лав.

— Чим завинив цей хлопець?

— Наївністю. Дитячою, довірливою, селянською наївністю. Політика рейху цього не прощає, так чи ні?

— Політика рейху не прощає зрадників і вимагає од своїх громадян абсолютної, якнайбільшої одвертості.

— У мене створилося враження, що ви людина діла, оберштурмбанфюрере.

— Не зрозумів.

— Ви все зрозуміли.

— Я розумію, коли мені стає ясна логіка вчинку. А тут я логіки не бачу — пусті ігри в середньовіччя.

— Хлопець опинився тут випадково, оберштурмбанфюрере. Хотіли залучити його батька, але родина лишалася без годувальника; хлопець виявився наївним телям — такі небезпечні в години кровопролить. Він уже геть усе знає, через це відпустити його не можна. Отже, його треба використати. В ім'я справи.

— Тепер зрозуміліше. Які завдання ви особисто ставите перед легіонерами?

— Особисто я ставлю завдання перед студентами, коли одягаю мантію доктора права і державних наук Празького університету. Там я ставлю завдання. А тут я проводжу лінію, визначену моїм командуванням.

— І як ви розумієте цю лінію стосовно ваших підопічних?

Штірліц сформулював питання так, щоб змусити Оберлендера відповісти: питання, звернуте до особистості, не давало змоги уникнути відповіді.

— Ще горілки?

— Із задоволенням, — мовив Штірліц.

— Що ж до того, як я бачу свої завдання у майбутній кампанії, то однозначної відповіді дати не можна. Очевидно, слід виділити два основні аспекти проблеми: селянство як об'єкт перетворення на аграрний потенціал рейху і слов'янську інтелігенцію як можливого противника цього неминучого процесу.

— Постановка питання абсолютна, але успіх чи неуспіх заходів визначатимуть деталі.

— Цілком правильно, — піднявши очі від решток гусака, згодився Оберлендер. — Основні вузли цієї проблеми я зараз спробую сформулювати.

Оберлендер закурив, підсунув до себе попільничку, зроблену з гільзи протитанкового снаряда, й напористо (йому, видно, подобалась така манера) почав говорити карбованими фразами:

— В конкретно-слов'янському випадку проблему інтелігенції я уявляю первинною, оскільки марксизм визначив цей вид суспільної діяльності як «прошарковий». Прошарок — форма якогось нагромаджувача, що приймає в себе представників селянства та міських робітників. Оскільки в Росії переважало селянство, то нагромаджень од села в інтелігенції було більше. Селянська ідеологія в інтелігенції гальмує порив, бо земля менш схильна до еволюції, ніж фабрика. Верстат революційний за своєю суттю, бо він несе в собі заряд змагання з іншим верстатом, тоді як земля єдина й нескінченна у своїй вічності. Очевидно, наше, завдання полягає в тому, щоб звести інтелігенцію, так би мовити, верстатну з інтелігенцією аграрною. Протиставлення завжди конфліктне. Для третьої сили вигідний конфлікт двох інших сил. Ущербність самолюбства — інструмент боротьби. Коли ти представник «прошарку», коли ти нижчий за представників інших суспільних груп, — з тобою легше розмовляти представникові третьої сили.

— Управлінський апарат ви відносите до інтелігенції?

— Наскільки мені відомо, управлінський апарат у Росії наскрізь більшовицький. Працювати з ним марно, ренегати принесуть мало користі, бо зрадник — палиця на два кінці. Після того, як буде ізольовано фанатиків, почнеться серйозна робота по розколу: ставка на тих, хто прийшов од землі і з землею зв'язаний. Звідси — стрибок до селянської маси. Характерна риса селянства — схиляння перед кількістю. Для того, щоб звільнити землі України для заселення нашими колоністами, можна обрати два шляхи. Перший — створення поселень, збудованих за спектральним методом: в основі конструкції колоніст чи група колоністів, а навколо бараки українських агроробітників, що виконують завдання рейху, доведені до них нашими поселенцями. Пропорція населення влаштовуватиме нас тільки в перші роки, в перші десятиріччя. Рейхсфюрер визначив необхідну кількість дітей у кожній німецькій родині — семеро. Чотири хлопчики й три дівчинки, — додав Оберлендер, і Штірліц хотів уловити іскорки у нього в очах, але Оберлендер, ніби, зрозумівши це, потягнувся до пляшки і поналивав горілки в чарки. — Отже, на українських землях знову виникне конфліктна ситуація, бо наші колоністи ростимуть, але й українці розмножуватимуться. Як на мій погляд, необхідно так розв'язати проблему, щоб українець сам попросився в нас переселити його на Урал чи до Сибіру. У цьому нам повинен допомогти не тільки терор, але навернена інтелігенція, зв'язана з землею. Ідея створення особистих господарств на великих землях, ідея прилучення до поля — окрім німецького колоніста — тільки здається ризикованою, а насправді вона доцільна. Біологічна невідповідність української лагідності та сибірської суворості прирече це плем'я на внутрішньовидовий відбір, і ми знімемо з себе можливі звинувачення. Потрібна пісня й піснярі, за якими селянські маси підуть до Сибіру…

— Селянство Росії й України ви уявляєте темною, єдиною, безмовною масою? Чи ви якось диференціюєте аграрний клас?

— Ви бували в Росії? — замислено спитав Оберлендер.

— Навіть коли б я і бував там, моя думка нічого не важить — я ніколи не спеціалізувався на слов'янській проблемі.

— Цікаво, чого у вашій відповіді більше: недовір’я до мене особисто чи до армії, яку я репрезентую?

— Ви представляєте армійську розвідку. Не слід змішувати поняття.

— В такому разі СД…

— Який же ви зубатий, — вдоволено завважив Штірліц. — Однак у принципі правильно: СД — рукавички, що в них партія провадить деякі заходи. Те саме і з абвером — у системі армії.

— Я відповім на ваше запитання, — зручніше вмостившись на стільці, сказав Оберлендер. Питання цікаве, на нього варто відповісти.

— Адже ви більше зацікавлені у відповіді. Чи ж не так?

— Правильно.

— Ви звикли оцінювати свої думки збоку. Ви відчужуєтесь; коли говорите?

— Слухайте, — серйозно запропонував Оберлендер, — йдіть до Празького університету. Ректором, га? Мені легко буде працювати з таким керівником.