Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 8


8
Изменить размер шрифта:

Степанов слухав співрозмовників, а в його вухах звучав голос Ростопчина: «приїжджай восьмого ввечері, жду в холі готелю «Кларідж», це зовсім недалеко від Нью-Бонд стріт, саме там у «Сотбі» торгуватимуть Врубеля та інших російських художників, будемо боротися».

… В Зовнішньоторговельному банку дівчата-оператори видали довідку: на його рахунку, куди ВААП переказував гроші західних видавництв, залишилося сто двадцять доларів; при тому, що готель у Лондоні коштує не менше сорока доларів; а вечеря в найдешевшому ресторані, китайському, потягне десять, пускатися в справу досить ризиковано.

(Стривай, — сказав сам собі Степанов, повернувшись додому, — не гарячкуй, без паніки. В тебе ще є час. Їдь на Тишинський ринок, купи сиру, зелені, сметани, дістань де-небудь четвертинку; правда, навряд чи купиш, їх тепер не випускають, улаштуй царський бенкет, витягни записні книжки, подумай до пуття, хто може тебе підтримати. Не треба дивитися записні книжки, сказав він сам собі: там є ще телефони Левона Кочаряна, Романа Кармена, Володі Висоцького, Сані Писарєва, Слави Муразова, Олега Даля, Віля Ліпатова, господи, скількох друзів уже немає, а телефони лишилися; найстрашніше — дзвінок у порожнечу.

Він раптом виразно пригадав, як ховали режисера Івана Пир’єва; після громадянської панахиди Марк Донськой поцілував його в лоб і тихо сказав: «До побачення, Ваню».)

8

… Степанов відчув утому в тілі й зрозумів, що не натягатиме кедів і не побіжить свої обов’язкові кілометри, і знову холонутимуть руки й ноги, і туман у голові з’явиться…

Але він усе-таки примусив себе поїхати на Тишинку: куплю мацоні, яєць і помідорів, попрошу в закусочній дробкової солі, розкладу все це на газеті, постою за трапезою, яку так любив раніше, й споглядатиму ринок.

Він пройшов поміж рядами; в кооперативній палатці продавали стару картоплю, але ніхто її не брав, платили дорожче, аби лише купити в колгоспника молоду; страшна штука-девальвація довір’я. Інфляцію можна спинити, якщо не боятися ініціативи й контролювати самих себе ринком, а от як затримати девальвацію довір’я?

Торгівля йшла мляво; не було сварки, ажіотажу в битві за копійку; запитання — відповідь; велика нудьга, лінькувата діловитість. І ніколи не зможу зрозуміти, чому на Кавказі міліція розганяє бабусь з гарячою кукурудзою?! Ну, чому?! В Таганрозі притискають дідів з воблою, в Індюку — стареньких жінок з аличею; в Понирях, які завжди славилися картоплею, відтирають молодиць з кошиками, і водночас не забороняють продавати солоних огірків або слив. Чому?! Закони країни «недозволянії»? Щедрінське — «не дам, не пущу, не дозволю»?! Чи не настав час перевидати класика й примусити читати його вголос не тільки на уроках у школі, а й у виконкомах, і в сільрадах — тоді менше котитимуть бочку на нас, червоних; усе це вже було, до нас було, в минулому столітті, страшенно схоже, кого ж у цьому звинувачувати?

… І хоч сяяло сонце, і день мав бути погожий, Степанова не радував Тишинський базар, не було відчуття прийдешнього свята, а кожний день міг би стати святковим, таким уже святковим, таким ніжним, таким завтрашнім, як ніде в світі, (найсвятковішими дні були, мабуть, на Миколиній горі, у вересні того далекого року, коли я вперше побачив Надю, і ми ще не належали одне одному за жорстокими людськими законами, отже, не мали права одне на одного і не сміли ставити запитань, схожих на ті, які ставлять слідчі, покликані впіймати й викрити, а могли тільки розмовляти про минуле або мріяти про майбутнє).

Коли ж у коханні з’являється власник? Коли починається боротьба за обов’язковість свого?

9

… Федоров прийшов у нову газету з першою «командою»; пересидів усіх редакторів, став нарешті шефом, швидко набув «начальницької форми» й тому слухав Степанова з погано прихованим роздратуванням; пересував на великому полірованому столі прибори, час від часу поправляв стосик паперу, рівняючи його так, ніби готувався продати прискіпливому клієнтові, а потім усе-таки не витримав, перепинив:

— Слухай, Дмитре Юрійовичу, давай я внесу тобі зустрічну пропозицію?

— Давай, — погодився Степанов, уже зрозумівши, що марно сюди прийшов.

— Хочеш, я дам тобі відрядження на Кубань? До Сибіру? На Ставрополля? Напиши про посівну. Або про те, як вирішується справа з культурним охопленням трудівників полів. Про нове в сільському будівництві. Про бригадний підряд, нарешті, про невирішені проблеми економіки.

— Добре, — зразу погодився Степанов — Напишу. А ти поїдь у Лондон і постарайся повернути Врубеля. Домовились?

— Нехай це зробить Міністерство культури, воно зобов’язане. Воно. А не ти. І не я.

— «Зобов’язане», — повторив Степанов. — Кожна людина зобов’язана робити те, що вона, як громадянин, вважає за свій обов’язок. Інакше бути не може. Якщо інакше, то дров багато наламаємо; досить уже наламали, поки чекали коли нас зобов’яжуть згори, директивно. Що ж до проблем села, то я, — на жаль, не спеціаліст, — бачу, що те саме питання ще не вирішене ні в промисловості, ні в науці, ні на селі: недовіра до керівника, дріб’язковість опіки, страх перед заробітком, опозиція ініціативи. Якщо керівник зможе платити хорошому робітникові премію не сім карбованців десять копійок, а три чи п’ять зарплат, якщо він матиме право тримати стільки робітників, скільки потрібно для діла, а не за штатним розкладом, для зручності статистичної звітності, якщо ініціативу гарантуватиме закон про трудові доходи, тільки тоді ми підемо вперед — воістину семимильно.

— Ти даремно гніваєшся, товаришу Степанов. Не ображайся, але я справді вважаю літературу про робітничий клас, про село провідною. Решта — гарнір. Потрібний, не, заперечую, але — гарнір.

— А я думаю, що найважливіша література для робітничого класу і селянства. Не вважай робітничий клас початківцем від культури. Ти вір йому, а не присягайся ним. Він сам розбирається, яка література йому потрібна, а яка — ні. Послав би свого кореспондента на книжковий базар, там можна переконатись, яку літературу втридорога купує робітник, а яку тягне на макулатуру.

Федоров відкинувся на спинку стільця, примружився, вперше подивився прямо в очі Степанову.

— Ну, і яку ж він тягне на макулатуру?

— Спекулятивну.

— Це як зрозуміти?

— Та дуже просто. Зокрема, коли літератор описує в романі технологію виробництва сталі, лампочок чи шин якихось… Треба поважати читача, пора, він заслужив це. Або ж погодитися з тим, що ніякої культурної революції у нас нема, як були тьму-тараканню, так і залишились.

— Демагогія.

— Чому? Оголення проблеми, всього-на-всього. Ти сам, товаришу Федоров, обливаєшся слізьми над романом, де головний інженер бореться з директором-консерватором? Чи до Пушкіна припадаєш, який більше приділяв уваги проблемам політики, кохання, історії, етики? — Степанов підвівся. — Жаль, що прийшов до тебе. Перед бійкою не слід наражатись на непотрібні стреси. Їй-богу, жаль.

— Та й мене твій візит не втішив, — озвався Федоров. І — От ми й поговорили відверто, — погодився Степанов. — Але найприкріше те, що тебе ніхто не зобов’язував мати причетність до тієї справи, яку намагаюся робити я. Це твоя думка, твоє кредо. На цьому ти й завалишся, згадаєш моє слово. Дрімучість і так само ізоляціонізм у наш час непатріотичні, а тому — карані. Рано чи пізно.

10

… Звичайно ж, урятував справу Андрій Петрович, — сивоголовий, моложавий, зібраний, елегантний (тільки на пляжі Степанов побачив, яке зранене й обпалене його тіло), розпочав війну на світанку двадцять другого червня, горів у танку, партизанив, визволяв Польщу, закінчив Парадом Перемоги; Надзвичайний і Повноважний посол у минулому, член ЦК.