Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 7

— Скажіть, а активність росіян на аукціонах ви коли-небудь спостерігали?

— Їх цікавлять листи Маркса й Леніна. Але, напевно, вони мають обмежені кошти, часто програвали торги…

— А хто перекупив листи Маркса й Леніна?

— Ми.

— Хто саме?

— Стенфордський центр війни і революції, їх дуже підтримують…

— Хто їх підтримує? — спитав Фол і миттю збагнув, що зробив помилку, бо Двінн усміхнувся, похитав головою і почав запалювати другу сигарету.

Він відповів після довгої паузи, уважно оглянувши руки Фола, особливо його нігті; підстрижені надто коротко, хоча, зразу видно, в салоні косметики й гігієни, в дорогому салоні, форму витримано абсолютно.

— Підтримуєте ви чи подібні до вас, містер Фол, хто ж іще.

— Мабуть, ваша правда, — відповів Фол, розуміючи, що ця його відповідь сподобається Двінну, — хоч я не маю доказів.

— Кому вони потрібні? Правильно робите, що підтримуєте. Стенфорд цього вартий, розумним треба допомагати, на них тепер надія.

— І я так вважаю. Цілковитий збіг поглядів.

— Коли відсутній збіг поглядів, нема сенсу розмовляти.

— На жаль, мені частіше доводиться мати справу з тими, хто дотримується протилежних поглядів.

— Співчуваю. Запитуйте, мені приємно бути вам хоч у чомусь корисним… Запишіть прізвище, Грешев Іван, живе в Лондоні; Челсі, Голлівуд роуд, біля найкращого китайського ресторанчика «Голден дак»; без поштового індексу в Лондоні заплутаєшся, тому запишіть: ес-даблью-десять-дев’ять-ейч-ай. З Грешевим треба заздалегідь домовитись про зустріч, він надзвичайний знавець російського мистецтва кінця минулого століття, його інформація абсолютна.

6

Повернувшись в офіс після вечері, Фол попросив дати йому нову інформацію, — якщо вона, звичайно, надійшла, — на Фріца Золле; написав телеграму в гамбурзьке представництво (працює «під дахом» Німецько-американського інституту по «дослідженню проблем океанського судноплавства», охоплює регіон від Бремена до кордону з НДР), в якій сформулював аспекти свого інтересу до Золле, потім накидав план завтрашньої розмови з шефом і лише після цього поїхав додому.

… Голова Ради директорів вислухав Фола уважно, всміхаючись, і запитав:

— Ви справді не дуже вірите в можливість російської шпигунської мережі? Я маю на увазі групу Степанова, Золле, Ростопчина… Признайтеся, Джос, не вірите?

— Не дуже вірю. Але не відкидаю такої імовірності.

— Зрештою, нашу фірму не так уже й непокоїть шпигунство, навіть коли б воно й було. Нехай собі, аби тільки нам не заважали.

— Нехай, — посміхнувся Джос Фол, — згоден.

— Хочеться проїхатися в Європу?

— Ні. Я там був улітку. Стомлююсь від Європи. Найкраще я почуваю себе в цій країні… Річ у тім, що альянс червоного письменника з глибоко віруючим російським аристократом, який має швейцарський паспорт, і німецьким істориком здається мені небезпечнішим, ніж шпигунська мережа…

— «Третій кошик» у Хельсінкі і таке інше? — зітхнув голова Ради. — Що ж, добре думаєте. Такий контакт, звичайно, безпрецедентний, а тому небажаний для нашого бізнесу. Коли ви маєте намір вилетіти?

— Я доповім. Головне, що ви підтримали мене, спасибі…

7

Редактор Андрєєв, давній знайомий Степанова, вислухавши його, зітхнув:

— Дмитре, побійся бога, про що ти?! Ми з’їли всі наші валютні запаси в першому кварталі. Я послав Ігоря на Близький Схід, а Івана в Латинську Америку… Можу фінансувати твою поїздку в Лондон тільки восени.

— Але ж ти розумієш, що Лондон мені не потрібен восени?! Він мені потрібен у травні, на початку травня, я ж пояснював тобі! Клянусь, матеріал буде сенсаційний.

— Можеш не клястися, я вірю тобі. Ти вільний художник, ти не знаєш, що таке план і кошторис, не маєш уяви про режим валютної економії, щаслива людина…

— Сам попросився в це крісло, — відповів Степанов. — Міг би сидіти дома й писати книжки.

— Не дошкуляй мені, Дмитре, не треба. Коли в мене щось вийде з фунтами, я тобі подзвоню. Ти де зараз живеш?

— У майстерні, де ж іще…

— З Надією розлучився?

— На Заході це називається «живемо сепаратно»…

— Ти великий мастак формулювати свої думки, Дмитре…

«Він страшенно змінився, — думав Степанов, спостерігаючи за тим, як Андрєєв метався від одного телефонного апарата до другого; голос мінявся залежно від того, хто дзвонив; п’ятдесят чотири роки, а з начальством розмовляє, як школяр; але ж це не всякому начальству подобається, — рано чи пізно дурних начальників усе-таки виженуть; і з підлеглих не слід би так кепкувати; прискіпуватись можна до рівних, хто відповість тим самим; ти до начальства прискіпувався б, та де там, стелешся. Доктор наук, письменник, публіцист… Невже піддався вірусові чиношанування? Шкода. Спочатку виправдовувався тим, що «не треба пускати на ключові пости погань». (Справді, ніхто не суперечить, їх тільки пусти — з нашою демократією потім не знімеш, треба працевлаштувати, і щоб усе так само гаразд було з зарплатою, і щоб блага, й машина…) Але судячи з того, як і з ким він розмовляє, колишні добрі наміри змінилися суворими буднями, життя є життя, воно підминає людину під себе, ламає, як хліб, варто лише зробити поступку перед сумлінням у найменшій дрібниці.

… Степанов пригадав, як вони познайомилися з Андрєєвим чверть століття тому; в мазохізм потягло, сказав він собі, обов’язково «чверть століття», хіба не міг вжити спокійне слово «давно»? Андрєєв був тоді душею нашого товариства; ніхто не вмів так вести застілля, танцювати, жартувати, як він, ніхто не вмів так підсмажити баранячу поребрину, куплену за безцінь в кулінарії, або зварити пельмені; ніхто не був такий щедрий на поради й допомогу…

Потім він надовго поїхав за кордон; повернувся; зустрілися в Будинку журналістів, Андрєєв витяг якусь хитромудру книжечку (Степанов досі таких не бачив), перегорнув кілька сторінок, пояснивши, що це «денник» — розпис зустрічей, дзвінків, пам’ятних дат (не забути, кого й коли поздоровити), сказав замислено, що післязавтра о сімнадцятій тридцять у нього є «вікно», і він охоче випив би з Степановим чашку кави.

Степанов відчув якусь холодну порожнечу: перед ним був Андрєєв — колишній, вродливий, жвавий, лисіючий, різкий у рухах, — але водночас це була вже зовсім інша людина, яка записувала дату зустрічі з другом у «денник», у «вікно», вільне від ділових побачень і потрібних дзвінків.

Тоді Степанов подумав: «а може, він і раніше був такий, просто мусив грати роль хлопця-друзяки?» Він осадив себе: ти не смієш так думати про того, кого називав другом; а образа — поганий порадник у людських стосунках, але ж, з другого боку, людина, яка не вміє ображатися, — явище дуже шкідливе; пристосуванець і конформіст.

— Завтра подзвоню, — сказав Андрєєв.

— Коли?

— Ввечері.

— Конкретно?

— Близько десятої, згоден?

— Чекатиму.

На телебаченні посміялися:

— Товаришу Степанов, у нас же в Лондоні сидять кореспондент і оператор! Ми могли б послати вас туди, де немає наших людей… Та й то, треба було все це обговорити на початку року, коли уточнюється план поїздок…

— Але на початку року ніхто не знав, що аукціон відбудеться в Лондоні… І що на ньому торгуватимуть Врубелем. Тим, якого, — цілком можливо, — викрали з одного нашого музею.

— А скільки він коштує? Тисячі. Звідки гроші? Хто дасть?

— Це мій клопіт.

— Тобто?

— Мій клопіт, — повторив Степанов, — не одним хлібом живе людина. Є на землі добрі душі, які піклуються про російське мистецтво не словом, а ділом…

У Держкіно запропонували відрядження в Лондон на друге півріччя, — питання відпало само собою; в Міністерстві культури назвали Едінбурзький фестиваль, вересень, дуже цікаво, з’їжджаються кращі музиканти світу, спробуємо включити в делегацію.