Дурниця - Мирний Панас - Страница 4

- І то правда, - усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, - пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?

- Куди, - відказую їй, - мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.

Параска пішла, а я, п'ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.

Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів - то се і мою голову заклопотало.

«І справді, - думав я, - що чоловік заробив - то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести... Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день - невистачить... Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо щоб отак і надалі йшлося - не можна... Голодному, кажуть, і розбій не страшний. Недаром і Параска Сибіру не боїться і отаке чорти батька зна що плеще! Се таке, що треба про нього добре пометикувати... Як доведеться з приятелем моїм - паном становим - побачитись, перше всього запитаю його, як на його думку оце розв'язати? Він чоловік з головою та ще й «служебний опит» має».

І ото, допивши чаю та поставивши склянку на стіл, я почав марити, як-то осього крутого вузлика, що лихе життя його зав'язало, добродій становий буде розв'язувати?

І уявляється перед моїми зажмуреними очима пан становий з його завжди червоним обличчям та рішучим поглядом його жартівливо-лукавих очей.

- Ану, що скажете, добродію, про се? - усміхаючись, питаю його.

- А ви не знаєте, що се таке?.. і чим воно пахне?.. - спитав мене, похнюпившись, становий.

- Чим же воно, - перепитую його, - пахне?

Він на те нічого не відказав, тілько нехотя якось почав розстібувати мундира, пошарив під ним рукою і витяг із бокової кишені невеличку книжечку в чорній обгортці.

- Гляньте сюди! - додав, указуючи пальцем на обгортку, де вгорі великими літерами було друковано: «Соціалізм».

У мене аж мурав'ї забігали попід шкурою, як прочитав я оте слово.

Він прикро-прикро глянув на мене.

- Бачили? - суворо спитався.

- Бачив, - ледве чутно одказав я.

- Задля тих мудраків, що отаке пишуть або про се базікають, є у мене, щоб ви знали, добра схованка... Отака! - додав він і, заховавши книжечку в ту саму кишеню, звідки витяг, почав застьобувати мундира. - Раз заліз туди, зогниєш там, а не вискочиш!.. Не втручайся не в своє діло! Не клопочи начальства! - бубонів становий. Потім, усміхнувшись, повернувся до мене й каже:

- А пo-приятельству до вас ось що я вам на ваше питання скажу: ви знаєте, що тепер панщини нема, що обов'язувала панів піклуватися про своїх людей? Не захотіли ж її... самі не захотіли... Волі, гукали, дай! А тепер знову кричать: свобода личності!.. Оце ж вам воля й свобода... Сам про себе дбай, сам про себе піклуйся! - знову забубонів становий, і від його гомону чогось мене почало гойдати - немов хвиля підхопила мене, колише і стиха несе кудись... Я так і незчувся, коли заснув.

* * *

Прокинувся, а сонце вже геть повернуло з півдня, котилося низом до спочинку. У хаті від його світла було якось червоно-червоно.

- Осе так заснулось! - промовив я, почуваючи себе таким бадьорим та дужим, та й почав мерщій вставати. Коли тут і Параска нагодилася.

- Уставайте вже, - каже, - обід давно перестоявся. Я вже не то в печі, а й у вас у хатах груби давно витопила; а ви все спите.

Поки я умивався та прибирався, сонце зовсім почало сідати. Зокола на вікнах бігали його червоні зайчики, та крізь намерзлі шибки пробивалися в хату якимсь жовтуватим світлом, окриваючи ним тілько середню частину, а по кутках стояла вечірня темнота і блимала своїми сіронепрозорими очима.

- Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати! - наказав я Парасці.

Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:

- А до нас гость прибув! - І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.

- Який гость? - попитався я.

- Отой самий, щоб вас добре вилаяти, - чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.

- За те, мабуть, що на вибори не прибув? - догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.

- За те самісіньке, що ви людей тілько дурите!.. Злякалися свого приятеля-станового, чи що? - докоряє він мене, роздягаючись.

- Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від'їзду було. А на ранок захворів.

- Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, - каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.

- Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, - одказую йому.

А Параска так і запорощала:

- От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...

- Здався циган на свої діти! - неласкаве вимовив Пищимуха. - А ти не порощи! - сердито перебив він Параску. - Твоє діло кухня - то туди і йди!

- Я ж задля вас посуд готовила, - усміхаючись, мовила Параска. - Певно, виголодалися, обідати будете.

- І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! - гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.

Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він - саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.

- Осе чоловік, так чоловік! - хвалилась вона. - З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!

- Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, - жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: - Здрастуйте!

- Та вже нічого з вами робити - здрастуйте! - відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.

Поздоровкались ми.

- Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, - кажу йому.

- І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, - каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. - Та вже і гнів свій до вас на милість поверну - попоїм трохи, - додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.

- О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! - усміхаючись, мовила до нього Параска.

- А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо! - скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.

- Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, - жартівливо відказала вона і вискочила з хати.

- Ну й де ви отаку пащекувату видрали? - повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. - Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! - жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.

- Та годі вам, - кажу йому, - на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?

- Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, - бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:

- Чи був на виборах, - питаєте? Аякже...

- Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?

- Краще не питайте, - сердито відказує. - Нагадали вибори - і їсти перехотілося, - веде він далі, кладучи ложку. - Ох-хо-хо-хо-хо! - заохав він на всю хату. - Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!

- Значить, праві взяли гору? - догадався я.

- Які праві? Які праві? - з огидою в голосі скрикнув він. - Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці! - загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.

- Так вони взяли гору? - занепалим голосом спитався я.

- Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього - козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге - на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх - з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. - Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. - Чули, що з Василенком вчинили? - спитався нешвидко.