Дурниця - Мирний Панас - Страница 3

Все осе якось мимоволі пробігло у моїх думках, як лежав я, заплющивши очі і дожидаючи, поки Параска чай зготує. Аж ось чую - шамотить босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці...

- Осе вам і чай готовий. Пийте, поки гарячий, - мовила вона, становлячи склянку чаю на невеличкий столик, що завжди стояв біля моєї постелі.

Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.

- Чого ти, - питаю, - регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?

- Пийте, пийте на здоров'я! - заторохтіла вона. - Доп'єте сього, я ще наллю. А то - он, як пуп, посиніли, так змерзли.

- Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали! - відказую їй.

- Ото нічого бігати за отим пикатим! - знову вона за своє.

- Про якого ти пикатого удруге мені плещеш? - питаю я.

- Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового! - відрубала Параска.

- Чудна ти! - відказую їй. - Чоловік з дороги перегрітись забіг, - як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.

- Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!

- На те воно, - повчаю її, - начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.

Параска і головою замотала, і рукою махнула.

- Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!

- Дурна ти, - вилаявся я, - то дурне і плещеш!

- Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє... Через те і вчащає до вас! - відказала вона.

- Що ж він проти мене замишляє? - дивуючись, попитав я її.

- От, бачите, що ви й не знаєте; а я, - не бійсь, дурна, - та знаю! - з докором та згорда відказала вона.

- Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, - повернувся я до неї.

Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, - запорощала:

- А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає... та наказує, щоб помічала, хто у вас буває та про що ви з тим, хто буває, балакаєте... куди саме вчащаєте?.. - вичитує Параска, аж крешучи своїми карими очима та поводячи передо мною рукою.

То я почав був трохи нагріватись, а то відразу мене така трясучка вхопила, що склянка об блюдце тілько - цок-цок-цок! - так ходором у моїх руках і заходила.

- Та ти не брешеш, бува?.. - здивовано попитався я.

- От хай мене осей хрест поб'є! - гукнула Параска і великим хрестом аж тричі перехрестилася, а потім знову взялася за свою роботу - мебель витирати.

- Що ж то тобі стражник хвалився, що все ото йде від станового? - нешвидко попитався я.

- Він не хвалився, та я й сама про се добре знаю, - відказала Параска.

- Почім же ти знаєш? - спитав я.

- Почім знаю? - перепитала Параска. - По всьому видко: стражник подарунки за те обіцяє... А де ж йому грошей узяти на ті подарунки? Звісно - у станового!.. Потім - ще обіцяє... Я б і сказала що, та не вмію назвати... дукач, значить, такий, що його на грудях носити.

- Медаль, може? - підказав я.

- Медаль, медаль, бодай він повісився на ній! - скрикнула Параска. - Як будеш, - каже, - як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку... чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, - то тобі, каже, начальство медаль дасть.

- Бреше, - кажу їй сердито, - твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки... От що я тобі скажу! - додав з притиском я.

- Може, він, - відказує спокійно Параска, - і бреше, а я - за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, - помовчавши, додала вона далі... - Що стражник, що становий - всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...

Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.

- Що ти, - питаю злякано, - сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!

- Атож! - мов ні в чім, одказує Параска.

- Та ти знаєш, нащо поліція заведена? - присікався я.

- Знаю, - спокійно відказала Параска... - На те, щоб до всякого чіплятися, - додала.

Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:

- Поліція, - кажу, - на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..

- Про се самісіньке, - перебила мене Параска, - і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер - немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, - розганяє; на досвітки парубки зберуться, - а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, - нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, - каже, - а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? - попитала вона мене.

- Та що ти, - кажу їй, - отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, - зовсім її не треба?

- А й не треба, - відказує Параска, - вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!

- Та тобі, - кажу їй з серцем, - за оці слова й Сибіру мало!

- А що ж, - одказує вона спокійно, - Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?

Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.

- Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?

- Та вже ж і там не без людей! - одно товче вона.

- Люди то є, та тілько їх небагато, - кажу їй. - Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших - одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, - питаю, - погано у мене жити?

- Чого, - відказує, - погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, - каже, - добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?

Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:

- Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, - не доведи господи! - я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.

- А ти, - кажу, - заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.

- Що той заробіток, - відказує вона. - Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, - каже, - осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?

Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій - пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став - он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі - десятеро... Розумний дуже став! Тепер, - каже, - не те, що колись було.

Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.