Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 67

Невдовзі Вершник дістався місцини, де воїни-карвахольці вправлялися зі своєю новою зброєю. Хорст не помилявся — Гедрік, спритно вимахуючи мечем, саме відбивався від скажених атак Фіска, Дармена й Морна. Зачекавши, доки скінчиться бій, Ерагон підійшов до однорукого ветерана, який керував усім тренувальним процесом, і попросив його на кілька хвилин відпустити Гедріка.

Той миттю підскочив до Ерагона, Він був невисокий на зріст, смаглявий і мав важкі брови. Його широкі щелепи нагадували щелепи мастифа, а руки були м'язистими й грубими через те, що він півжиття копирсався в смердючих чанах, у яких треба було вимочувати шкури. І хоч природа не наділила Гедріка належною вродою, Ерагон знав, що він є доброю й порядною людиною.

— Чим можу допомогти тобі, Убивце Тіні? — сором'язливо спитав Гедрік.

— Ти вже допоміг, і саме тому я прийшов тобі подякувати.

— Я? Як же я міг тобі допомогти, Убивце Тіні? — повільно й дуже обережно мовив чолов'яга, ніби чекаючи якоїсь пастки.

'— Невдовзі потому, як я втік із Карвахола, ти помітив, що хтось поцупив у тебе з клуні три бичачі шкури, адже так?

Гедрік переступив з ноги на ногу, трохи помовчав, а потім сказав:

— Таж я ніколи не замикав тієї клуні, сам знаєш. І їх міг поцупити хто завгодно. До того ж, порівняно з тим, що сталося пізніше, ця крадіжка геть не варта уваги. Ти, певно, не чув, але, перш ніж ми вирушили на Хребет, я знищив більшу частину своїх запасів, щоб ними не могла скористатися Імперія й трикляті разаки. Тож я все одно знищив би ті три шкури. Яке це тепер має значення? Що було, те загуло, правда?

— Може, воно й так, — мовив Ерагон. — Але я хочу тобі зізнатися, що ті шкури поцупив саме я і мені ще й досі соромно за свій учинок.

Гедрік зустрівся з Вершником очима. Він глянув на нього так, ніби той був простою людиною, — без жодного страху й послужливості.

— Я знаю, що зробив дуже негарно, проте ці шкури були мені вкрай потрібні. Без них я б навряд чи дістався до ельфів у Ду Вельденварден. Усю дорогу я намагався переконати себе, ніби позичив їх у тебе, хоч насправді розумів, що просто украв їх. Тож, пробач мене. А оскільки шкури, точніше те, що від них лишилося, ще й досі в мене, то я хочу тобі за них заплатити. — Сказавши це, Ерагон дістав із-за пояса важку золоту кульку, що зберігала тепло його тіла, і простягнув її Гедрікові.

Чоловік здивовано поглядав на блискучу металеву перлину, а його масивні щелепи стислися так, що довкола вузьких губів утворились глибокі зморшки. Потому він зважив золото на руці, попробував його на зуб, й аж тоді сказав:

— Я не можу взяти його, Ерагоне. Я був гарним кожум'якою, але шкура, яку я робив, не коштувала аж так багато. Дуже ціную твою щедрість, проте мені незручно брати від тебе такий подарунок. Я його не заслужив, тож думка про це весь час мені дошкулятиме.

Ерагон не здивувався такій відповіді.

— А якби хтось інший вирішив з тобою поторгуватися, ти б не відмовив йому? — спитав він.

— Звісно, ні.

— От і добре. Тоді ти й мені не відмовиш. Більшість людей торгується задля того, щоб знизити ціну. А я торгуватимусь задля того, щоб, навпаки, її підняти. До того ж я робитиму це так завзято, ніби намагатимусь зберегти цілу жменю монет. Ти не повіриш, але для мене ці шкури справді варті унції золота кожна. Ти в жодному разі не отримав би за них більше навіть тоді, якби приставив мені до горлянки лезо ножа.

— Гаразд, якщо вже ти так наполягаєш, — мовив Гедрік, стискаючи золоту кульку своїми грубими товстими пальцями, — то я не буду впертюхом, згоден. Нехай ніхто не каже, що Гедрік Оственссон відмовився від цілого статку тільки через те, що хотів показати, який він благородний. Дякую тобі, Убивце Тіні. — Із цими словами він загорнув кульку в клаптик вовняної тканини, щоб захистити коштовний метал від подряпин, і поклав її до мішечка, що висів у нього на поясі: — Герроу добре тебе виховав, Ерагоне. Він добре виховав вас обох — і тебе, і Рорана. Старенький міг бути різким, ніби оцет, і сухим, як зимова бруква, проте він вклав у вас всю свою душу й дуже пишався б вами, якби був живий.

Від цих слів в Ерагона защеміло серце, а на очах ледь не виступили сльози.

Гедрік хотів був повернутися до решти селян, щоб продовжити тренування, але, якусь мить повагавшись, спитав:

— Ерагоне, а як же тобі допомогли мої шкури?

— Як? — захихотів Ерагон. — Бром допоміг мені зробити з них сідло для Сапфіри. Ясна річ, відтоді, як ельфи подарували їй справжнє сідло, вона вдягає його не так уже часто, проте воно зіслужило нам добру службу під час багатьох битв, зокрема й у битві під Фартхен Дуром.

Гедрік був такий здивований, що його брови повільно поповзли вгору, а зморшки на обличчі розгладились, показавши білі смужки шкіри. За мить, ніби тріщина в сіро-синьому граніті, засяяла і його широка посмішка.

— Сідло! — видихнув він. — Це ж треба, я вичиняв шкуру для сідла Вершника! І зовсім нічого про це не знав, анічогісінько! Для Вершника, для самого Вершника! Для того, хто нарешті переможе найчорнішого тирана на землі! Якби ж то мій батько міг мене зараз бачити! — Гедрік аж підскочив на місці, станцювавши щось схоже на джигу. Продовжуючи посміхатись, він вклонився Ерагонові й пішов до селян, де відразу ж заходився розповідати свою історію всім, хто тільки міг його почути.

Намагаючись зникнути, перш ніж потрапить в оточення галасливої юрби, Ерагон швидко пірнув між наметами й поспішив подалі від тренувального майданчика. «Може, мені й треба на це трохи часу, — подумав він, — але я завжди повертаю свої борги».

Урешті-решт юнак таки дістався потрібного намету, що стояв ближче до східного краю табору, й постукав у жердину, прилаштовану між двома пологами, які відразу ж відхилилися з різким звуком. Ерагон побачив на вході Гелену, дружину Джоуда. Вона непривітно зиркнула на Вершника:

— Гадаю, ти прийшов поговорити саме з ним.

— Якщо він удома, ясна річ, — відповів Ерагон, хоч не мав жодних сумнівів, що Джоуд у наметі, оскільки дуже добре відчував його свідомість.

Якоїсь миті юнакові здалося, що Гелена скаже, ніби її чоловіка немає, але та лиш знизала плечима й, відійшовши вбік, кивнула:

— Заходь.

Опинившись усередині, Вершник побачив і самого господаря, що сидів на стільцеві перед купою пергаментів, книжок та аркушів, розкиданих на незастеленому ліжку. Із лоба Джоуда, повторюючи обриси шраму, що тягнувся вгору від лівої скроні, спадало тонке пасмо волосся.

— Ерагоне! — вигукнув той, побачивши юнака, і на його обличчі засяяла радісна посмішка. — Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — він потис юнакові руку, а потім підсунув до нього стілець: — Сідай, а я примощуся ось тут, на краєчку ліжка. Ні-ні, навіть не думай заперечувати, адже ти наш гість. Може, чогось вип'єш або скуштуєш якого харчу? Насуада видає нам подвійний пайок, тож не думай, що, пригостивши тебе, ми помремо з голоду. Звісно, ми зараз не можемо почастувати тебе тим, чим частували колись у Тейрмі, але на війні всілякі ласощі бувають хіба що на столі в королів.

— Дякую, я не голодний, а от від чаю не відмовлюся, — сказав Ерагон.

— Гелено, — покликав дружину Джоуд, — принеси нам, будь ласкава, чаю й печива.

Швиденько схопивши чайник з підлоги, Гелена підійшла до бурдюка з водою й притулила носик чайника до його горлечка. Чайник миттю затремтів, оскільки вода вдарила в його дно надто сильним струменем. Тоді жінка міцніше стисла горлечко бурдюка, й вода потекла тоненькою цівкою. На обличчі Гелени лишався холодний і байдужий вираз, що зазвичай буває в людини, яка змушена займатися якоюсь неприємною справою. Вода лилась до чайника з монотонним жебонінням, і це неабияк дратувало.

На Джоудових губах з'явилась непевна посмішка. Схоже, він хотів перепросити за поведінку своєї дружини, проте передумав. Потому він опустив голову й заходився досліджувати клаптик паперу, що лежав біля його ноги, чекаючи, доки Гелена нарешті набере-таки води. А Ерагон тим часом замислено розглядав складки на стіні намету.