Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 6

Спочатку вони долетіли до кордону Імперії, де жило зовсім мало людей. Там вони повернули на захід до Драс-Леони та Хелгрінда. Звідти вони мандрували вже тільки вночі, аби уникнути цікавих очей селян, оскільки на їхньому шляху лежало безліч маленьких селищ.

Тепер Ерагон і Роран мали доволі дивний вигляд — вони позакутувались у плащі, повдягали вовняні рукавиці й шапки, оскільки Сапфіра вирішила летіти над вершинами гір, вкритих кригою, де повітря було розрідженим та сухим і кололо легені. Вона летіла так високо, що ані фермер, який би шукав свою худобу, ані вартовий із гострим зором ніколи б не відрізнили її від звичайнісінького орла.

І де б не пролягав шлях мандрівників, Ерагон скрізь бачив сліди війни, що тепер була зовсім поруч: табори солдатів, вози з припасами, загони ув'язнених, закутих у колодки чоловіків, яких змусили воювати на боці Галбаторікса. Імперія збирала проти повстанців просто гігантську армію.

Наприкінці другої ночі на обрії уже бовванів Хелгрінд: купа колон, примарна й лиховісна у попелястому передсвітанковому світлі. Сапфіра приземлилась у ярку, де вони проспали майже весь день, а потім розпочали свою розвідку.

Усе було спокійно. Роран копирсався гілочкою у згасаючих головешках, і над ними здіймався попіл. Невдовзі він зустрівся поглядом з Ерагоном, потер собі руки й гмукнув: «Холодно».

Та Ерагон не встиг йому відповісти: юнак несподівано почув якийсь скреготливий звук, схожий на той, із яким воїни дістають із піхов меча.

Не гаючи ані секунди, Ерагон відкотився вбік і припав до землі, звівши над собою палицю, аби відбити удар. Тим часом Роран блискавично схопив щит і дістав з-за пояса молот.

Брати насторожено застигли, чекаючи нападу.

Пильно вдивляючись у темряву, Ерагон намагався вгамувати дрож у м'язах. Його серце страшенно калатало.

«Я нічого не відчуваю», — сказала Сапфіра.

Пройшло кілька хвилин, проте так нічого й не сталося. Невдовзі Ерагонова свідомість поширилась на весь ярок, у якому ховалися мандрівники. «Здається, нема нікого», — сказав він. Поринувши в себе й торкнувшись потоків магії, юнак прошепотів: «Брізінгр раудрх!» І тієї ж миті за кілька футів від друзів з'явився блідий червоний ліхтарик, що плавав у повітрі на рівні очей і освітлював ярок водянистим сяйвом. Ерагон поворухнувся, й ліхтарик тут-таки повторив його рух, ніби був прив'язаний до хазяїна якоюсь невидимою ниткою.

Тоді брати стали просуватись уперед, туди, звідки до їхнього слуху долинув звук, униз до ущелини, на схід. Про всяк випадок вони тримали зброю напоготові й ішли дуже повільно, готові будь-якої миті захищатись. Приблизно за десять ярдів від табору Роран звів руку, спиняючи Ерагона, а потім показав на шматок сланцю, що лежав на траві. Швидше за все, він був не на своєму місці. Ставши на коліно, Роран потер його меншим шматочком сланцю, і брати почули той самий металевий скрегіт, що долинув до їхнього слуху раніше.

— Мабуть, він упав, — сказав Ерагон, вивчаючи поглядом ущелину, і загасив свій магічний ліхтарик.

Роран кивнув на знак згоди і звівся, обтрушуючи зі штанів бруд.

Вони рушили назад до Сапфіри. По дорозі Ерагон міркував про ту шалену швидкість, з якою вони зреагували на цього уявного ворога. Його серце ще й досі з кожним ударом оберталося на тверду болючу грудку, руки тремтіли, а сам він почувався так, ніби кілька миль, не спиняючись, пробіг пустелею.

«Раніше ми не були аж такими обачними, — думав він. — І в цьому немає нічого дивного: кожен бій знищував наш спокій, не залишаючи від нього нічого, крім оголених нервів, які тепер тремтять від найлегшого дотику».

І Роран, певно, думав те саме:

— Ти бачиш їх?

— Кого?

— Тих людей, яких ти вбив. Ти бачиш їх уві сні?

— Іноді.

Пульсуюче світло головешок вихопило з темряви обличчя Рорана, кинуло на його рот і чоло глибокі тіні, через що його очі зробились зловісними. Роран говорив повільно, ніби кожне слово було йому важким, мов камінь.

— Я ніколи не хотів бути воїном, а про кров і славу мріяв тільки тоді, коли був маленьким… як і будь-який хлопчисько. Для мене найважливішою була земля. Земля та наша родина… А тепер я став убивцею… Я вбивав і вбивав, а ти, мабуть, убив іще більше людей, ніж я, — його погляд прикипів до чогось дуже далекого, такого, що міг бачити тільки він. — Там, у Нарді, було двоє чоловіків… Я розповідав тобі про це раніше?

Роран уже якось розповідав йому цю історію, проте Ерагон мовчки заперечно похитав головою.

— Вони були вартовими біля головних воріт… Їх було двоє, розумієш… А той, що стояв праворуч, мав біле-біле волосся. Я добре його пам'ятаю, бо він був зовсім молодий — двадцять чотири чи двадцять п'ять років… Вони мали знаки Галбаторікса, але розмовляли так, ніби були з Нарди. Мені здається, що це були звичайні чоловіки, які хотіли захистити свої домівки від ургалів, піратів і розбійників… Ми не збиралися їх чіпати. Присягаюсь тобі, Ерагоне, це не входило в наші плани. Але я не мав вибору. Вони впізнали мене, і я вдарив білявого знизу в підборіддя… Пам'ятаєш, наш батько перерізав так горлянки свиням. А потім був той другий… я проломив йому череп. Мені ще й досі вчувається, як хруснули його кістки… Я пам'ятаю кожен удар, якого завдав, — від солдатів у Карвахолі до наших ворогів у Палаючій рівнині… І знаєш, коли я заплющую очі, то часом довго-довго не можу заснути, бо світло пожежі в доках Тейрма, причиною якої були ми, випікає мені мозок. Тоді мені здається, що я ось-ось збожеволію.

Ерагон тільки зараз відчув, що стискає палицю з такою силою, що в нього побіліли кісточки й випнулись на зап'ястках сухожилля.

— Авжеж, — сказав він. — Спочатку це були тільки ургали, потім люди й ургали, а тепер ця остання битва… Але я впевнений, що ми робимо правильно, хоча правильно не завжди означає легко.

Вардени знають, хто ми такі, і хочуть, щоб я й Сапфіра стояли попереду армії та знищували цілі батальйони солдатів. Ми так і робимо. Ми повинні так робити, — Ерагонові несподівано забракло слів, і він замовк.

«Хаос супроводжує кожну велику зміну, — сказала їм обом Сапфіра. — А ми відчуваємо значно більше, ніж нам того хочеться, адже ми і є посланцями цих змін. Я дракон, і мені не шкода тих, хто був нашими ворогами. А щодо вбивства вартових у Нарді, то це й справді не той учинок, яким слід пишатися, проте й не привід для того, аби все життя відчувати провину. Ти мав так вчинити. А коли ти повинен битися, Роране, то хіба не люта радість бою змушує твої ноги літати? Хіба ти не відчуваєш насолоду, коли б'єшся із гідним супротивником і бачиш тіла переможених ворогів? Ерагоне, ти мав це відчувати, тож допоможи пояснити це твоєму братові».

Проте Ерагон лише роздивлявся головешки, бо Сапфіра казала правду, якої він не хотів визнавати. Адже якщо він погодиться з тим, що хтось може насолоджуватись насиллям, то стане сам собі осоружний. Юнак не зронив ані слова, а навпроти нього сидів до краю схвильований Роран.

«Не сердься, — сказала Сапфіра вже значно м'якшим тоном, — я не хотіла тебе засмучувати… Часом я забуваю про те, що ти не звик до таких слів. Але мені довелось боротися за своє життя відтоді, як я вилупилася з яйця».

Ерагон звівся на ноги й підійшов до сідельної сумки. Він вийняв із неї маленький глиняний глечик, який дав йому Орик, коли вони прощалися. Юнак двічі ковтнув журавлиної медовухи, і його нутро сповнилось приємним теплом. Скривившись, Ерагон передав глечик Роранові. Той також скуштував варива.

Ще кілька ковтків — і медовуха таки здолала кепський настрій. Тоді Ерагон сказав:

— Завтра в нас можуть бути проблеми.

— Що ти маєш на увазі?

— Пригадуєш, — продовжив Ерагон, звертаючись водночас і до Сапфіри, — я казав, що ми — Сапфіра і я — легко можемо подолати разаків?

— Авжеж.

«Ми й справді це можемо», — сказала Сапфіра.

— Так от, я казав це, коли ми шпигували в Хелгрінді, проте зараз я вже в цьому не так певен. Адже є безліч способів керувати магією. Скажімо, якщо я схочу розпалити вогонь, то можу зробити це за допомогою жару, який зберу з повітря або землі, я можу створити полум'я з чистої енергії, я можу викликати удар блискавки, я можу сконцентрувати багато сонячних променів в одній точці, я можу скористатися тертям… розумієте?