Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 5

Цю палицю Ерагонові дав Роран, щойно вони залишили варденів на Палаючій рівнині. «Тримай, — сказав він, — Фіск зробив її для мене, коли разаки поранили мене в плече. Я знаю, ти втратив свого меча, тож вона може стати тобі в пригоді… Якщо ти схочеш мати новий меч, я не заперечуватиму, але повір, майже будь-яку битву можна виграти кількома ударами міцної палиці». Ерагон трохи поміркував і відразу ж згадав палицю, з якою завжди ходив Бром. «Якщо в Брома була палиця, то чом би й мені не воювати нею?» — вирішив юнак і таки відмовився від нового меча. Правду кажучи, після того, як він втратив Зарок, у нього не було жодного бажання мати якийсь інший меч. Тієї самої ночі він зміцнив свою палицю і руків'я Роранового молота кількома закляттями. Тепер вони могли зламатися лише під дією якоїсь надзвичайної сили.

Потому юнак поринув у неприємні спогади: ось Сапфіра пірнає в хмари, переслідуючи червоного дракона та його Вершника. Ось навколо Ерагона сумне жовто-гаряче й пурпурове небо. Ось вітер завиває йому у вухах… Ось його пальці починають терпнути від удару меча об меч під час бою з таємничим Вершником… Ось він зриває з ворога шолом і впізнає свого друга Мертага, якого давно вважав небіжчиком… Ось глузлива посмішка на обличчі Мертага й Зарок у його дужих руках…

Ерагон так заглибився в спогади, що, прийшовши до тями, кілька секунд розгублено кліпав очима й ніяк не міг збагнути, куди подівся шум битви й чому замість смороду крові так приємно пахне ялівець.

Потому він провів язиком по верхніх зубах, намагаючись позбавитись жовчного присмаку, який сповнив його рот.

«Мертаг».

Це ім'я породжувало в Ерагоновій голові химерні сплетіння думок. З одного боку, він любив Мертага, адже той урятував його та Сапфіру від разаків після першого горезвісного походу до Драс-Леони. Як не крути, а він ризикував власним життям, аби допомогти Ерагонові втекти з Джиліда. Мертаг бився як справжній воїн під Фартхен Дуром. Його катували, але він не виконав наказу Галбаторікса й таки відпустив Ерагона та Сапфіру після битви на Палаючій рівнині. Урешті-решт, Мертаг не винен, що Близнюки зрадили його й що червоний дракон Торнак вилупився саме для нього. Та й опиратися Галбаторіксові, який відкрив їхні справжні імена й за допомогою них змусив присягнути прадавньою мовою собі на вірність, у юнака не було сил… У цьому не було його вини, Мертаг став жертвою долі, до того ж став нею від самісінького народження.

Та з іншого боку… Мертаг міг хоча б якось опиратися тій жорстокості, до якої його спонукав Галбаторікс. Проте здавалося, що якась частинка його душі насолоджувалась новою силою. Адже під час битви варденів та Імперії на Палаючій рівнині Мертаг убив короля гномів Ротгара, хоч Галбаторікс і не наказував йому це робити. Він дозволив Ерагонові й Сапфірі піти, ніде правди діти, але зробив це тільки після того, як переміг Вершника, а потім почув з його вуст благання про свободу.

Невимовну насолоду Мертаг отримував і від болю, який закрався в Ерагонове серце після того, коли юнак дізнався, що вони обидва є синами Морзана — першого й останнього з тринадцяти вершників-клятвопорушників, які зрадили свій народ заради Галбаторікса.

Тепер, коли пройшло чотири дні після битви, в Ерагона з'явилася інша думка: «А може, Мертаг отримує насолоду від того, що хтось інший відчуває на власних плечах тягар, з яким він прожив усе своє життя?».

Чи була в цій думці бодай краплина правди, чи ні, а Мертаг нагадував Ерагонові того собаку, якого весь час били без жодної провини і який одного разу вкусив свого хазяїна. Життя завдало Мертагові чимало лиха, і ось тепер у нього з'явилась нагода завдати удару у відповідь цілому світу, що дарував йому так мало тепла й ласки.

І попри те добро, яке ще жевріло в Мертагових грудях, він і Ерагон були приречені стати ворогами, адже присяга Мертага прадавньою мовою поєднала його з Галбаторіксом на цілу вічність.

«Якби ж то він не пішов із Аджихадом переслідувати ургалів під Фартхен Дуром. Якби ж то я був хоч трішки спритнішим, тоді б Близнюки…»

«Ерагоне», — мовила Сапфіра.

Почувши голос дракона, юнак опанував себе й кивнув, вдячний за те, що Сапфіра вивела його з глибокої задуми. Він робив усе можливе, аби не згадувати про Мертага та про їхніх батьків, але сумні думки опановували його саме тоді, коли він зовсім того не чекав.

Потягнувшись і глибоко зітхнувши, Ерагон спробував повернутись до реальності, проте так і не зміг.

Тепер він згадував ранок після грандіозної битви на Палаючій рівнині, коли вардени готувалися переслідувати армію Імперії, що відступала вгору по річці Джиєт. Саме цього ранку Ерагон пішов до Насуади та Арії й став просити, аби ті дозволили йому допомогти своєму братові Рорану. Однак обидві жінки були проти, а Насуада назвала його намір «ідеєю, що народилась у заячому мозку». «Ти навіть не уявляєш, — мовила Насуада, — на яку катастрофу для всіх мешканців Алагезії обернеться твоя затія, коли щось піде не так!»

Суперечка між юнаком і жінками тривала дуже довго, аж доки в неї не втрутилась Сапфіра. Спочатку її роздратований рев заглушив усе навколо, а потім вона сказала: «Мені боляче, і я страшенно втомлена, а Ерагон нічого не може вам пояснити. У нас купа справ, а ми стовбичимо тут та ще й здійняли такий галас, ніби зграя сорок… А тепер послухайте всі мене».

Що не кажіть — сперечатися з драконом доволі важко.

І Сапфіра почала говорити. Вона говорила про те, що Ерагон дуже любить свою родину й саме тому зголосився підтримати Рорана. Адже він добре знає, що його брат усе одно піде визволяти свою наречену, байдуже, приєднається до нього хто-небудь чи ні. Проте самотужки йому ніколи не вдасться здолати разаків. Але найголовніше те, що доки Імперія триматиме в себе Катріну, її заручниками залишатимуться і Роран, і Ерагон, адже варто Галбаторіксу натякнути на те, що він може вбити Катріну, як Рорану доведеться пристати на всі його умови. То чи не краще буде залатати цю дірку у своїй обороні, перш ніж вороги зможуть нею скористатись?

А крім того, нагода була просто ідеальна. Ані Галбаторікс, ані разаки не могли чекати нападу в центрі Імперії, коли вардени билися з військами Галбаторікса біля кордону із Сурдою. Мертаг і Торнак зникли десь біля Урубейна. Насуада з Арією були впевнені, що новий Вершник полетів відбувати покарання, після чого вирушить на північ, аби вступити в бій із королевою Ісланзаді, ельфійська армія якої завдала Імперії першого удару. Тож разаків потрібно було знищити прямо зараз, іще до того, як вони почнуть підривати бойовий дух воїнів-варденів.

Сказавши все це, Сапфіра таки не втрималась і дуже обережно натякнула Насуаді, що якби вона, будучи повелителькою Ерагона, усе ж таки заборонила йому визволяти Катріну, то це могло б зіпсувати їхні стосунки й нашкодити всій великій справі варденів. «І тим не менше, — мовила Сапфіра, — вибір за вами. Можете тримати Ерагона тут, якщо на те ваша воля. Проте його присяга — це не моя присяга. Я буду супроводжувати Рорана. Із цього має вийти цікава напрочуд пригода».

Ерагон широко посміхнувся, згадавши Сапфірині слова.

Вислухавши дракона, Насуада та Арія, хоч і неохоче, але все ж таки згодились. «Ми віримо у ваші серця, Ерагоне й Сапфіро, — мовила нарешті Насуада. — І бажаємо, щоб удача не полишала вас жодної миті». Правда, тон, із яким було сказано ці слова, змусив Ерагона засумніватись. Юнак не міг збагнути, чи щиро говорить Насуада, чи в її словах криється якась погроза.

Так чи так, а решту дня Ерагон із Сапфірою збирали припаси, вивчали карти Імперії й накладали потрібні їм закляття, зокрема й такі, які не дозволили б Галбаторіксу або його слугам побачити Рорана в магічний кристал.

Наступного ранку Ерагон і Роран осідлали Сапфіру, й вона здійнялася в повітря, залишаючи під собою жовто-гарячі хмари Палаючої рівнини й прямуючи на північний схід. Вона летіла без зупинок, аж доки сонце не перетнуло купол неба й не зникло за горизонтом, а потім знову випірнуло, розливши фонтани червоних і жовтих бризок.