Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 103

— Аж плакати хочеться… — Вайда ледь не стогнав.

— Може, повторююся, але в наших піснях уже стільки болю, як ніде в світі,— сказав Грицан. — Земля просякнута кров’ю — люди піснями…

— Плачте, люди, так вам треба, як не вмієте а чи не хочете за себе постояти і себе відстояти…

А в протилежному кутку села своя обізвалася пісня:

Вони так і не дочекалися Петруся — зморила-заколихала обох ласкава, тиха українська ніч… Тепла ніч у крижаному світі.

Уранці тільки-но Дударик розіслав під крислатою грушкою коц, аби виложити на ньому снідання, — як перед плетеними з лози ворітьми виріс на змиленому коні гонець. Не вітаючись і не злазячи з буланого, гучно спитав:

— Хто тут сотник Вайда?

— Я, — підвівся Антон.

— Сідлайте коня — і в штаб корпусу!

— Уже?

— Я чекаю! — стримував коня, що бив копитом землю.

— Властиво, я готовий. Петрусю, коня!

— А снідати… — почав був хлопець.

— У Фастові! — гримнув гонець.

Аж Грицан здивувався — здивувався не тому, що гонець гримнув, — нижчі чином, діючи від імені начальства, самі бачать себе начальством… Грицана здивував гострий його слух: Дударик говорив зовсім тихо. І Грицан сказав:

— Слухай, Антоне, бери заодно й Петруся, посадиш на якийсь потяг, і хай чвалить до Вінниці, раз ми ухвалили відпустити.

— Резонно, — погодився Вайда. — Петрусю, ти чув?

— Чув…

— Хутчій, хутчій! — квапив гонець генерала Кравса.

Грицан так і не попрощався по-людськи з Дудариком: буланий під гінцем усе бив нетерпляче копитом.

— Підшукай мені нового джуру, — плигнувши в сідло на свого вороного, розпорядився Вайда.

— Будь спокійний!

Коні поскакали, а Грицан самотньо, мов приречений, стояв посеред двору. Пахло хлібом, медом, яблуками, полином і м’ятою — величний, сповнений власної гідності, доживав останні дні серпень… Уже табунилися птахи, а в берізки, що край дороги, з’явилася перша жовтизна… Ярослав зітхнув і сів снідати.

— Смачного!

Грицан підняв голову: опершись на виплетені з лози ворота, до нього привітно всміхався молодик з русявими патлами до пліч, з ширшими, ніж уста, бровами. А, це ж бо Іван Горлицький, співробітник «Стрільця».

— Дякую… Заходьте. — Ярослав зіп’явся на ноги і, простягти руку, повторив: — Заходьте, гостем будете. І прошу до столу…

— З великим задоволенням. Треба ж нам коли-небудь сісти за спільний стіл… — очі Горлицького весело заіскрилися.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що й ви…

— Ах, ті мені журналісти…

— Як і дипломати та історики…

— Пити щось будете?

— Спека…

— Ще ранок…

— Хіба склянку вина, як маєте.

— Тільки ром.

— Най буде, одна чарка не пошкодить, — лице Горлицького враз наче видовжилося. — То що, пом’янемо Вітовського?

— Що ви мелете?! — Грицан різко підвівся, але щоки вколов холод.

— Ви нічого не знаєте? — щиро здивувався Горлицький.

— А що? — і знов щоки вколов холод.

— Ви мене не розігруєте?

— Іване! — тепер холод пронизав Грицана наскрізь.

— У такому разі наберіться мужності, мій друже, — голос Горлицького став монотонним. — Літак, у якому летів з Парижа полковник Вітовський, збитий під Дзєрговіцами на Шльонську…

— Та що ви?!

— Прошу, як мені не вірите, — відкривши планшет, Горлицький вийняв газету. — Ось тут, тут…

Грицан у якомусь безумстві впився в чорні рядки: «…збитий польською прикордонною сторожею при перельоті німецько-польської границі. Всі загинули…»

— А може, це неправда?

— На жаль, правда. Повідомлення офіційне.

Осліп і оглух Грицан. Дмухнув уранішній вітер, і самотня берізка край дороги зронила ще один пожовклий листочок…

XII

Після військової ради комендант III галицького корпусу, якому належало обложити і штурмувати-брати Київ, генерал Кравс, відпустивши командирів сотень, куренів та бригад, залишився сам — він хотів побути неодмінно на самоті. Бодай якийсь час. Проаналізувати пройдене, сягнути оком у завтра. Отже…

Отже, головний удар спрямовано на Київ. Перед тим у наступ на Вінницю ішов І Галицький корпус полковника Микитки, — III прямував за ним уздовж залізниці, не беручи участі в наступі, і тільки тоді, коли червоні здали місто, корпус вступив туди, а перед корпусом Микитки ставилось завдання здобути Бердичів.

Штаб свій генерал Кравс розмістив у віллі польського професора, в якій до того мала Свій осідок більшовицька «чрезвичайка», — тож над усіма входами були вимальовані червоні зорі з серпом і молотом. І написи: «Смерть Петлюрі!», «Смерть Денікіну!», «Смерть буржуям!». Всюди ще лишився подих смерті — принаймні Кравсу казали, що від рук «чрезвичайки» загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Зацікавлений, він оглянув місце страти: готель «Франсуа», на подвір’ї якого стояв флігель для службового персоналу, в нім — чотири кімнати, вікна загратовані, стіни оббризкані кров’ю та червоною фарбою, тут люди чекали страти. Розстрілювали їх уночі в пліснявому тьмяному льосі під готелем. Потому трупи викидали в сусідній город і запорошували злегка землею… А у віллі «чрезвичайки» Кравс одержав у спадок награбовані килими, картини, порцеляну…

Одначе у Вінниці корпус надовго не затримався — після кількох дрібних боїв зайняв Козятин; у свою чергу І корпус відбив у червоних Бердичів, а корпус Запорожців — Сквиру. Найбільшим трофеєм в Козятині було майже тридцять вагонів солі, якої в цю пору ніхто не мав: ні галицькі стрільці, ні петлюрівці, ані самі туземці,— за великі гроші її імпортували з Румунії. Звичайно, генерал Кравс у першу чергу наділив нею Галицьку Армію — її, сіль, вимінювали на черевики, білизну, харч…

Через два дні, проїздом до Бердичева, зупинився в Козятині Петлюра — зупинився і вразив Кравса: генерал чекав якихось оперативних порад, чекав постачу зброї, амуніції, патронів, а Головний отаман натомість повелів виставити для його привітання ту сотню, котра першою вдерлася до Козятина… Запальна промова! Гучна подяка! І дарунок — п’ять тисяч гривень… Наївний Кравс під шум помпезного торжества попросив Петлюру, щоб його індентура виділила корпусу бодай трохи білизни. «Дамо! Дамо! Занотуйте, Крушинський!» Обіцяв пан: кожух дам… А його й досі чекають! Хоч сотня задоволена, і то вже добре…

Після падіння Бердичева, як і передбачалось Штабом Головного отамана, але не без наполягання Тарнавського, нарешті було злучено в одну групу під командою Кравса І і III Галицькі та Запорізький корпуси. Об’єднаний штаб очолив теперішній начштабу II корпусу отаман Любковіц. І впали на обох, Кравса і Любковіца, нові турботи, нові вимоги і нова відповідальність.

Це дуже добре, що армія не ослаблена попередніми боями, — міркував генерал Кравс, — не більше ста люду полягло. Однак треба думати про будучність, зважити, що відпорність ворога могла нараз зрости. Що тоді? Правда, в кількох збірних пунктах проходять муштру кілька тисяч мобілізованих рекрутів, але вони не мають зброї… Запаси мізерні. Жити надією тільки на воєнну здобич — небезпечна справа. Яка користь від взяття Києва, якщо ми його не вдержимо? Ну виб’ємо більшовиків? А звідки гарантія, що не з’явиться новий противник? Той же Денікін. Але нікуди не дінешся: наказ на те є, щоб його виконувати.

Збагачені досвідом світової війни, Кравс і Любковіц вирішили скористатися панікою і розладом у ворожих рядах та нанести наглий, скорий, як блискавка, удар, щоби заволодіти Києвом, заки туди наспіє Денікін, котрий, за відомостями розвідки, втягнувся у кровопролитні бої з Червоною Армією десь під Полтавою та Ромоданом.