Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 104

— Саме так — блискавичний удар! — підтвердив чи похвалив полковник Шаманек, який прибув на оперативну поміч.

— При тім наша армія могла би скористатися трофеями і затримати місто в руках так довго, доки не будуть, про всяк випадок, вивезені найвартіші запаси…

— Цілком резонно, — сказав-благословив Шаманек. Якщо врахувати, що Київ є постоєм цілої Дванадцятої більшовицької армії, то, безперечно, там колосальні запаси зброї, амуніції, одежі, взуття, провізії.

— То що, похід за здобиччю? — кисло пожартував Любковіц.

— Чому? — не погодився Кравс. — А політичне значення акції?

— Так чи інакше, а першою умовою успіху повинен бути… успіх, — Шаманек обвів усіх очима. — Кожна людина знає: часом перемогти можна тільки власними ногами…

— Стрілецтву мариться Київ…

— Ну й треба взяти до уваги, що Червона Армія веде бої не лише з Денікіним між Волгою та Дніпром, але в Сибіру — з Колчаком, на заході з поляками, на півночі — з Юденічем. Мені думається, становище червоної Москви зараз найтяжче від початку її кривавого панування, — говорив Шаманек так, наче вже переміг.

— Треба, щоб Антанта стала посередником між нами і денікінцями, — розмірковував Любковіц.

— Ви уточнювали більшовицькі сили? — спитав Шаманек.

— Не більше десяти тисяч.

— Щодо раптового удару — генерал Тарнавський схвалює.

— Більше того, — Кравс кивнув на свого начальника штабу, — ми з паном Людвіком вважаємо, що не варт чекати приходу першого корпусу, а брати Київ наявними силами: двома бригадами нашого третього корпусу і трьома дивізіями корпусу Запорожців, — разом це майже двадцять тисяч люду.

— Схвалюю! — кивнув Шаманек. — Але вважаю своїм обов’язком поставити до відома генерала Тарнавського.

— Генерал Тарнавський дав благо…

І вже 20 серпня 2-га і 8-ма галицькі бригади зайняли Попільню, 21-го — Романівку, 22-го — Фастів… Запорізький корпус, що посувався паралельно з Ні Галицьким, прогнав більшовиків зі Сквири, а 22 серпня — після лютого рукопашного бою в передмісті — з Білої Церкви. Лише корпус полковника Микитки відстав на сотню кілометрів.

Слідом за головними силами посувався штаб групи, осідком його Кравс вибрав Фастів, — і відразу ж повітряна розвідка в напрямку Києва. Результати вселяли надію: на лінії Київ — Васильків залізничні запори на десяток кілометрів. Міркувалося: імовірно, на національнім підкладі страйкують залізничники… Позаяк, опріч скупчення ешелонів, не виявлено пересування військ, евакуація Києва, що донедавна була в повнім розпалі, застигла на місці.

Правда, одне донесення вельми стурбувало Кравса: 25 серпня близько четвертої години дня частини 8-ї дивізії Запорозького корпусу зіткнулися під Білою Церквою з броньовиком і штабом 2-ї Терської бригади Добровольчої армії. «Що робити? Її комендант полковник Бєлогорцев взагалі не хоче з нами переговорювати…» Кравс зателефонував Тарнавському у Вінницю, куди остаточно перебрався штаб Галицької Армії,— головнокомандувач розпорядився негайно вислати до постою Бєлогорцева двох старшин, аби домовилися про демаркаційну лінію, яка б не перешкоджала нашому походові на Київ та за„іишала вільним шлях — як і залізничний, так і грунтовий — Фастів — Київ. Зі своїм завданням парламентарії вправилися, на думку штабістів, дуже добре, правда, ціною… Білої Церкви — її довелося віддати денікінцям, — а демаркаційна лінія пролягла через Устимівку — Барахати — Обухів, котрі також відходили до денікінців. Протоколи переговорів були ратифіковані обома сторонами, і генерал Тарнавський дав наказ продовжувати наступ, висловлюючи при цьому здогадку, що Денікін на Лівобережжі сягнув околиці Пирятина: «Якщо хочемо випередити його, треба негайно брати Київ! Не чекаючи Першого Галицького корпусу».

До Фастова негайно прибув Петлюра, бронепоїздом виїхав на передову; коло полудня повернувся, і Кравс запросив його пообідати, але за столом сказав фразу, що вельми вколола Головного отамана: тільки, мовляв, завдяки Галицькій Армії, в якій Добровольча армія бачить регулярну, як і завдяки кмітливості галицьких парламентарів, удалося встановити таку вигідну для подальших наших операцій демаркаційну лінію…

— Я пущу на денікінців Ангела і Зеленого, — самовпевнено прорік Головний отаман і, подякувавши за гостину, сів у свій вагон-салон.

Тієї ж ночі його штаб надіслав з Кам’янця-Подільського у Фастів телеграму: доки не прибуде Перший Галицький корпус, ні в якому разі не йти вперед… І Кравс обурився:

— Петлюра кидає нас у руки Денікіну!

— І зриває наш наглий удар на Київ… — додав Любковіц.

Довелося наказу Головного отамана підкоритись — втрачено було чотири дорогоцінні дні. Штаб Кравса так і не довідався, що тим часом більшовики підтягнули свої резерви, придушили страйк залізничників та планомірно провели евакуацію Києва, заодно використавши населення для будівництва оборонних споруд.

Корпус полковника Микитки прибув аж 28 серпня, і генерал Кравс негайно скликав командирів сотень, куренів і бригад, — на поклик його прискакав і Вайда разом з гінцем.

Найперше слово мав полковник Шаманек:

— Третій Галицький — полуднева група — і Запорізький корпуси повинні зв’язати ворога, а Перший корпус і решта частин Третього, передислокувавшись через ліси на захід від Києва, наносить вирішальний удар. У тім часі група Зеленого перепливає коло Трипілля на власних човнах Дніпро, займає Бориспіль, перекриває, властиво, лінію Київ — Пирятин. Повстанський загін Ангела разом з кінним полком, який щойно прибув до Фастова, стає заслоном від денікінців під Білою Церквою… Подробиці командувачам роздані, ви будете їх мати.

— Хочу додати, що в нас достатньо сил, аби взяти Київ, — голосно сказав, підводячись, Кравс; сама його кремезна постава вселяла надію. Дужий, з великим, майже прямокутним лицем, коротким — під їжака стриженим — волоссям, генерал Кравс справді виглядав монументально. — Повторюю: дос-тат-ньо! За підрахунками штабу, маємо сорок тисяч рушниць, дві тисячі шабель, тридцять п’ять легких і шість важких батарей.

Під кінець військової ради прийшло звідомлення-бажання Штабу Головного отамана про… святкове вмарширування військ у Київ. Кравс лише плечами стенув: Петлюра варить зайця, якого ще не вполював… Шаманек з Любковіцем були такої ж думки. А в телеграмі йшлося про те, що з кожної дивізії чи бригади для параду виділяється один курінь і батарея, — вмарширування відбудеться в наступний, після зайняття Києва, день, — всі групи збираються на головному вокзалі, там чекають прибуття головного командування об’єднаної Української Армії…

«Парад під кулями?» — Кравс не міг заспокоїтись, тож, коли закінчилася нарада, забажав побути на самоті.

Так чи інакше, а 29 серпня, як тільки почало світати, група генерала Кравса перейшла в наступ по всьому фронту.

XIII

Рано-вранці того ж таки 29 серпня, як тільки почало світати, прокинувся і генерал Тарнавський, зиркнувши машинально на протилежну стіну, де належало б стояти ліжку сина, — ні ліжка, ні сина… Омелян зажадав служити у команді охорони штабу Галицької Армії, тож тепер спав разом із стрільцями, зрікшись усіх привілеїв. Ну й добре! Хай гартується змалку — Україна потребує відважних.

Він одчинив вікно — надто сперте з ночі повітря. Хочеться свіжого. Відчинив вікно й затримався коло нього.

Вінниця… Мальовниче місто на мальовничих берегах Бугу. Перлина Поділля… Її столиця. І, здається, ніде у світі нема стільки садів. Усі вулиці в каштанах, липах, акаціях. Модерні європейські будинки. Школи, церкви, готелі… Трамвайна лінія. Місто козацького полковника Івана Богуна, є й вулиця його імені, як і Богдана Хмельницького, Михайла Коцюбинського. Правда, він, Тарнавський, ще не встиг оглянути дім, у якому мешкав славетний письменник, але неодмінно знайде час.

Перед Тарнавським лежав Миколаївський проспект — центральна магістраль міста. Поки що безлюдно, тихо, а вдень оживе, заклекоче — тут зосереджено всі головні торговельні точки. І, отже, повно євреїв. Не менше, здається, і поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл, — польську мову чуєш на кожному кроці. Вражало іще одне: вінницька інтелігенція розмовляє переважно по-російськи… Що ж, то вже трагедія: українці — як східні, так і західні — доволі часто, легко, бездумно цураються рідної мови. Чи не в тому першопричина, що інертно, сказати б, ліниво думають про власну державу? Наче безрідні. Гай-гай! Єдина така нація в світі…