Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 102

— Ви влучно сказали, отамане, і добре підмітили, — похвалив Тарнавський. — Хвалю за ініціативу! Завтра ж відбуду до Жмеринки.

— Тобто сьогодні?

— А, — Тарнавський кинув оком на настінний годинник, що чемно, розмірено цокав. — Це вже скоро сіріти почне…

— Ще не скоро, бо тільки перша, — і собі поглянув Шаманек, — одначе до світанку треба очистити мозок від намулу.

— Усе, лягаємо! — Тарнавський підвівся.

У бічній кімнатці, де він жив з сином, не засвічував світла — крався до свого ліжка навшпиньки, щоб не розбудити хлопця.

— То що ви порішили, тату? — виразно спитав Омелян.

— Ти не спиш?

— У такий час?

— Йдемо походом на Київ… — сказав генерал.

— Ура! Ура!

Вранці 12 серпня почався загальний наступ по всьому фронту. До 21 серпня, зломивши опір більшовиків, галицькі війська вийшли на лінію Козятин (третій корпус) — Бердичів (перший) — Житомир (другий). Тим часом 11-та галицька бригада здобула Вапнярку, через день — Крижопіль. Запорожці зайняли район Білої Церкви, а III корпус генерала Кравса — Фастів.

XI

Сотні Вайди не випало битися за Фастів, — вона йшла лівіше, де й боїв особливих не було: червоні планомірно відступали. Нестерпно пражило сонце. Нарешті в літньому мареві забовваніли під невеличким березовим гаєм та густими кущами верболозу, понад тонкою річечкою білосніжні хатки. Вайда подав команду зупинитися тут на нічліг, а сам, разом з Грицаном, став на обочині дороги, аби пропустити колону й обоз та простежити, щоби ніхто не відстав.

— Я поскачу в голову, — сказав Грицан.

— Гаразд. Дударика візьми. Най підшукає нам помешкання.

І Грицан пришпорив коня. Біля першої хати на воротях висла пристаркувата жовтолиця жінка. Ярослав спершу подумав, що вона звично, як у тутешніх краях, не хоче пустити на подвір’я, а коли порівнялися, жінка прошамкала широким ротом:

— Чи нема у вас краму?

— Нема, — захитав головою.

— А керасіна є?

— І керасіни нема.

— Жаль! — прицмокнула широким ротом. — А, кажуть, в Денікіна багато керасіни й солі, і дешево.

— Не знаю.

— А ви австріяки? Чи німці?

— Галичани. Українська армія.

— Може, й українські.

— Чому — може?

— Мундири чужі…

— Пустіть стрільців на подвір’я.

— Діти животами хворі.

— Облиште її,— махнув рукою Дударик. — У селі нам місця вистачить, я зараз щось придумаю. — Цьвохкнувши батіжком, поскакав у центр села.

Грицан, вйокнувши на коня, погарцював за ним. Посередині села — наголо витолочений, порізаний рівчаками майдан, велика криниця з журавлем і — ані душі. Лише, впряжена у бочку з водою, ревно пощипувала рідку травицю попід тином сухоребра шкапина, а за кілька метрів від неї на тичках висіли білі хустини.

— Що тут діється? — нічого не второпавши, спитав Ярослав низькорослого стрільця, котрий, сито витираючи долонею рота, вийшов з подвір’я, під яким паслася шкапина.

— Воду беремо.

— А чого білі прапори?

— Бо в тому кінці села ще більшовики, а їм також треба води… — незворушно пояснив низькорослий стрілець, ніби йшлося про компаньйонів.

Грицан стерп: ану схоплять в полон… Як колись, на Лисоні. І він, круто повернувши коня, помчав доповідати Вайді.

— Хай беруть і п’ють! — вислухавши, махнув байдуже Антон. — Якщо дійшли згоди, нехай п’ють… Однаково ж червоні відійдуть. Чи ти боїшся братання?

— Я не знаю, чого вже боюся…

— Не ламай собі голови: чому бути — того не минути. — Антон витягнув сигарети, простягнув Ярославові.— Кажуть, заспокоює…

— Ет! — скривився той, проте взяв, а все ж не без тривоги спитав: — То що будемо робити?

— Повечеряємо — і спати.

— Разом з червоними?

— А вони що, не люди? — Вайда всміхнувся. — Чи горілки не п’ють?

Ховалося за садками сонце. Вляглася збита копитами пилюка. Іржали коні. Клекотав гармидер. Хтось з кимось лаявся. Десь радісно вищала дівка. Свист. Крик. Наче з-під землі виріс Дударик.

— Ху-у, знайшов! — видихнув. — Є чиста кімната. А по сусідству… ви собі не можете уявити, що я видів! Приглянулась мені одна хата… Уявляєте, що бачу: в кутку лежать на животах наш і петлюрівець, в карти грають… на воші… Бр-р! А вошей — аж чорно… Плазують густо по дошці, а ті грають…

— Досить! — бридливо скривившись, обірвав Вайда.

«Коли сидиш по цілих тижнях в ямах, мимоволі затужиш за людьми, — розмірковував Ярослав. — Навіть персональних ворогів хочеться бачити… Але тепер люди легко знаходяться й легко тратяться. Команда «стріляй!» сприймається як «дай сірника».

— То ходім, — прохав палко Дударик, мабуть, радий, що так добре прислужив командирам.

— Ходім, — відразу сказав Антон, не бажаючи ображати його, бо іншого такого джури на світі не було.

Ще не вмостились вони за стіл, як всюдисущий Петрусь цокотливим своїм мелодійним голосочком радо сповістив, що червона частина залишила село.

— Я ж казав, — не в дорік Ярославові, а ніби про щось другорядне зронив Антон.

Грицан нічого не відповів. Гуртом повечеряли, а лягли, проте, на возі — і свіжіше, і блохи тяти не будуть.

— Пане сотнику, можна відлучитись? — попросив тихо Дударик.

— Знов на співи? — ніби обурився Вайда.

— А що подію — тягне…

— Ну йди-йди — тільки не до ранку.

— Я трошечки… Капіточку…

— Слухай, Петрусю, тобі треба перейти в наш військовий театр, — враз порадив Ярослав, — і не будеш мучитися.

— А хіба є такий?

— Тепер у Вінниці — якщо туди перебралася наша Начальна команда — все буде: вистави, пісні, танці, культурне життя… На це ми мастаки! — Грицан повернув голову до Вайди. — Не будеш заперечувати?

— Звичайно, ні. Хоча кращого джуру навряд чи знайду.

— А хіба мене приймуть?

— Приймуть! — впевнено ствердив Грицан. — Я напишу записку до режисера Леся Курбаса, і він послухає, ми з ним давні знайомі.

Петрусь недовірливо глянув на Вайду.

— Чого дивишся? — Вайда ніби сердито. — Я ж уже сказав: не заперечую! Справді. Там ти повністю розкриєш свій талант. А ми повоюємо… І за тебе, і за себе, і за тих, кого вже нема.

— І дамо тобі завдання, — додав Грицан. — По-перше, підеш до шпиталю, привітаєш від нас наших дівчат, а по-друге, берегтимеш там їх як зіницю власного ока.

— Все виконаю! Все-все! Що тільки скажете! — палко, наче клявся, запевняв Дударик.

І шмигнув підстрибом у темінь.

— Шкода мені його відпускати, — зізнався після мовчанки Вайда. — Іншого такого вже не знайду.

— Але ж і таланту шкода. Ми й так стільки вже їх погубили. Чи з легким серцем спровадили за границю. Чого варта Крушельницька! А Менцинський?! Мишуга… Ото хіба що Франко нікуди не захотів їхати, хоча запрошували в Софійський університет, обіцяючи блага.

Десь гупнула гармата, ніби хтось навмисне хотів потривожити вояків у цю тиху теплу ніч.

— Певне, під Фастовом… граються, — уточнив Антон.

— Жаль, що не довелося його брати…

— Щось тебе з ним зв’язує?

— Ще й як! — багатозначно, але й доволі весело мовив Грицан. — Я там уперше познайомився з Петлюрою.

— Яким чином?

— А мене Вітовський послав до нього, щоб дав нам генерала… Тож Петлюра й дав…

— Омеляновича-Павленка?

— Авжеж, — скупо сказав Ярослав. — І чим то все закінчиться — поняття не маю… І нарікати вже — несила.

— Нас попросту несе вихор…

— І я так мислю…

— Човен без керма…

— Може, після Києва щось зміниться? — Грицан питав немов сам себе. — Не знаю, нічого не знаю…

Змовкають. І спати вже не хочеться. І на роздуми сил нема. Порожнеча… Нараз звідти, куди підстрибом шмигнув Дударик: