Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 29

Для нього це була звичайна розвага, хоч і небезпечна. Для мене — щось непрощенне, жорстоке, демонстрація нарцисизму, змішаного з егоїзмом.

Чоловіки зраджують своїх дружин, бо так закладено в них генетично. Жінка це робить, бо вважає, що її не досить шанують, і, крім віддати своє тіло, завжди віддає й трохи серця. Для неї це справжній злочин. Викрадення. Гірше, аніж пограбування банку, бо якщо одного дня її викриють (а викривають її завжди), вона завдасть непоправної шкоди своїй родині.

Для чоловіків це лише «дурна помилка». Для жінки — духовне вбивство всіх тих, хто оточує її ніжністю й піклується про неї як про матір і дружину.

Тому коли я лягла поруч зі своїм чоловіком, то уявила собі Жакоба, який лежить поруч із Маріанною. У нього зовсім інший клопіт у голові: завтрашні політичні зустрічі, завдання, які треба виконати, і порядок денний, заповнений переговорами та нарадами. Тоді як я, ідіотка, дивлюся в стелю й пригадую кожну мить, яку провела в тому готелі, безперервно прокручуючи порнофільм, у якому грала головну роль.

Я спогадувала події від тієї миті, коли підійшла до вікна й захотіла, щоб хтось спостерігав за мною в бінокль і, можливо, мастурбував, побачивши мене голу, підкорену, принижену, побачивши, як мене трахають у зад. Як збуджувала мене ця думка! Вона робила мене божевільною й примусила відкрити в собі те, чого доти я абсолютно не знала.

Мені тридцять один рік. Я не дитина й думала, що вже ніколи не довідаюся про себе нічого нового. Але довідалася. Я стала таємницею для самої себе, відкрила певні види поведінки й хочу піти далі, експериментуючи з усім, що, як я знаю, існує: з мазохізмом, груповим сексом, фетишами, з усім.

І не можу сказати: я більше його не кохаю, це була фантазія, вигадана моєю самотністю.

Можливо, я справді його не кохаю. Але мені подобається те, що він у мені розбудив. Він поставився до мене без найменшої поваги, не щадив мою гідність, нічого не боявся й робив зі мною все, що хотів, а я намагалася йому догодити.

Мій розум помандрував у якесь таємне й невідоме місце. Цього разу я буду володаркою. Я знову побачу його голим, але тепер я віддаватиму накази, прив’яжу йому руки до ніг, сяду йому на обличчя й примушу його цілувати мою пуцьку доти, доки я вже не витримуватиму оргазмів. Потім покладу його на живіт і застромлю йому пальці в зад — спочатку один, потім два, потім три. Він стогнатиме від болю й утіхи, поки я дрочитиму йому члена вільною рукою, відчуваючи, як гаряча рідина тече мені крізь пальці; потім я піднесу пальці до рота, оближу кожен окремо й обітру об його обличчя. Він попросить іще. Я скажу, що досить. Вирішуватиму я!

Перш ніж заснути, я помастурбувала й спізнала два оргазми один за одним.

Сцена, до якої я вже звикла: чоловік читає новини на айпеді; діти вже наготувалися їхати до школи; сонячні промені проникають у вікно; а я вдаю, ніби чимось займаюся, тоді як насправді помираю від страху, аби ніхто ні про що не здогадався.

— Ти здаєшся щасливішою сьогодні.

Здаюся і є справді щасливішою, але не мусила б.

Досвід, який я пережила вчора, був надто ризикований для всіх, а надто для мене. Чи ховається підозра в словах мого чоловіка? Сумніваюся. Він вірить абсолютно всьому, що я йому кажу. Не тому, що він ідіот, — до цього далеко, — а тому, що він мені довіряє.

Це дратує мене ще більше. Не дуже приємно усвідомлювати, що ти належиш до жінок, яким довіряти не можна.

Ні, у чомусь таки можна. Це я винайняла той готель для невідомих мені обставин. Це можна вважати виправданням? Ні. Воно не відповідає дійсності, бо ніхто мене не зобов’язував іти туди. Я завжди можу посилатися на те, що так себе почувала, що не мала уваги, якої потребувала, а лише розуміння й толерантність. Я можу сказати самій собі, що мене слід було б стримувати від учинків, на які я здатна. Можу нагадати про те, що таке відбувається з усіма, хай навіть лише вві сні.

Але, по суті, те, що сталося, мало просте пояснення: я лягла в постіль із чоловіком, бо мені шалено хотілося це зробити. Нічого більше. Жодного інтелектуального або психологічного виправдання. Я хотіла піднятися над своїм нудним життям. От і все.

Я знаю жінок, які одружилися задля безпеки, статусу, грошей. Кохання стояло останнім у списку. А от у мене воно було головною причиною. Я одружилася з чоловіком, у якого була закохана.

Чому ж тоді я вчинила те, що вчинила?

Бо я почуваюся самотньою. А чому?

— Мені дуже приємно бачити тебе щасливою, — сказав мій чоловік.

Я відповіла, що так, я справді почуваюся щасливою. Осінній ранок чудовий, у помешканні прибрано, і я поруч із чоловіком, якого кохаю.

Він підводиться з-за стола й цілує мене. Діти, хоч вони й не чули нашої розмови, усміхаються.

— Я також поруч із жінкою, яку кохаю. Але чому говорити про це тепер?

— А чому б не говорити?

— Бо тепер ранок. Я хочу, щоб ти знову сказала мені про це вночі, коли ляжемо в ліжко.

Господи, хто ж я така? Чому я говорю такі речі? Чому він вірить усьому? Чому я поводжуся не так, як щоранку: діловита жінка, що дбає про добробут родини? Що я хочу вдати? Адже якщо я покажу себе надто ніжною, це може викликати підозру.

— Я не зміг би жити без тебе, — сказав він, повертаючись на своє місце за столом.

Я пропала. Але, дивно, я анітрохи не почуваюся винною за те, що сталося вчора.

Коли я прийшла на службу, головний редактор мене похвалив. Матеріал, який я запропонувала, опублікували сьогодні вранці.

— Редакція одержала багато електронних листів зі схвальними відгуками на історію про таємничого кубинця. Люди хочуть знати, хто він такий. Якщо він дозволить нам повідомити свою адресу, то забезпечить себе роботою надовго.

Кубинський шаман! Той, хто прочитає газету, переконається в тому, що я нічого про це не сказала. Усю інформацію про шаманство я витягла з Інтернету. Схоже, мої кризи не обмежуються матримоніальними проблемами: я поступово перестаю бути добрим професіоналом.

Я розповіла головному редактору, як кубинець заглянув мені у вічі й чим погрозив, якщо я відкрию, хто він такий. Шеф сказав, що я не повинна цього робити й можу дати його адресу лише для однієї особи — його дружини.

— Вона переживатиме менший стрес.

Усі переживають певний стрес, включно з шаманами. Я нічого не пообіцяла, але вирішила поговорити з ним.

Головний редактор наполіг, щоб я зателефонувала негайно. Я зателефонувала й була здивована реакцією кубинця. Він подякував мені за те, що я була чесною й зберегла його ідентичність у таємниці, і похвалив моє знання теми. Я теж подякувала йому, розповіла про популярність своєї статті про нього й запитала, чи ми зможемо зустрітися ще раз.

— Але ж ми розмовляли з вами майже дві години! Матеріалу, який ви здобули, цілком досить.

Журналістика функціонує не так, пояснила я йому. Для публікації дуже мало було взято з тих двох годин розмови. Більшу частину матеріалу я мусила шукати деінде. Тепер я хочу проаналізувати тему в інший спосіб.

Мій шеф стояв поруч, слухав більшу частину нашої розмови й жестикулював. Зрештою, коли кубинець хотів уже припинити розмову, я наполягла, що в статті дуже багато чого бракує. Я повинна більше довідатися про роль жінки в цьому «духовному пошуку», а ще дружина мого патрона дуже хотіла б зустрітися з ним. Він засміявся. Я не маю наміру порушувати укладену з ним домовленість, але всім відомо, де він живе й у які дні приймає.

— Будь ласка, погодьтеся або відмовтеся. Якщо ви не захочете продовжити розмову зі мною, я знайду іншу особу. Чого нам не бракує, то це людей, які оголошують себе фахівцями в лікуванні пацієнтів, що перебувають на межі нервового зриву.

Єдина різниця полягає в його методі, але він не єдиний лікар духовних хвороб у цьому місті. Багато хто шукав нас цього ранку, здебільшого африканці, прагнучи рекламувати свою роботу, заробити гроші й познайомитися з важливими особами, які захистили б їх у разі експатріації.