Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 45

Довго я не міг поворухнутись. Нарешті якось звівся на ноги й пішов, розшукав усіх по одному. Ніхто з нас не сказав і слова. Потім біля підніжжя укосу ми натрапили на тунель — він протинав той пагорб наскрізь. Ми пішли тим тунелем і незабаром вилізли там, де були подерлися на пагорб. Потім довго бігли полями, аж поки я вирішив, що це вже ми далеко зайшли від Ефрафи. Ми залізли в якусь канаву й проспали там до ранку. Звісно, елілі могли натрапити на нас і повбивати, але чомусь ми почувалися в безпеці. Ви, може, скажете, що це чудово — те, що нас порятував сам пан Фрітх. Та я скажу вам, що той порятунок був страшніший за ефрафанську погоню. Ніхто з нас до скону не забуде, як ми лежали під дощем на тому схилі, а вогняне чудовисько гуркотіло понад нашими головами. Чому воно надумало порятувати нас? Цього ми ніколи не дізнаємось.

Наступного ранку я глянув туди-сюди й незабаром зрозумів, куди треба прямувати. Дощ перестав, і ми вирушили далі. Але це вертання тяжко нам далось. Ми швидко зморилися — всі, крім Срібного. Не знаю, що б ми й робили без нього. День і ніч бігли ми, майже не перепочиваючи. Всі ми бажали тільки одного: чимшвидше опинитися вдома. Підходячи до лісу, я кульгав і марив. Я зараз не набагато здоровішій за сердешного Суницю. Він не нарікав, жодного разу не поскаржився, але і йому, й мені потрібен буде добрий відпочинок. І Жостір дістав уже другу рану. Але це не найгірше. Найгірше те, що ми втратили Ліщину. Дехто з вас питав мене перед цими зборами, чи зголошуся я стати Головним Кролем. Я, звісно, радий, що ви мені довіряєте, але я геть виснажений і тим часом не годжуся на ватажка. Я почуваюсь таким висушеним і порожнім, мов порхавка восени— от ніби мене щомиті може здути вітром.

28. ПIД ПАГОРБОМ

Поскубуючи траву, кролі звільна рухалися по залитій вечірнім сонцем траві. Падуб помітив, як Кучма задивився на північ, і простежив за його поглядом.

— Що ти там набачив? — поцікавився він.

— Ожина вернувся! — полегшено відповів Кучма.

Ожина, виринувши на лінії обрію, неквапливо скакав до них. Видно було, що він стомлений, але, побачивши інших кролів, припустив дужче, прямуючи до Кучми.

— Де ти був? І де П’ятий? Він же ходив з тобою? — засипав його запитаннями Кучма.

— П’ятий з Ліщиною! 1 Ліщина живий! — вигукнув Ожина. — Він поранений — не скажу, наскільки тяжко, — але він не помре!

Кролі дивилися на нього мовчки, мов поніміли. Ожина чекав, тішачись враженням, яке справили його слова.

— Ліщина живий? — перепитав Кучма. — Ти певен?

— Цілком! — відповів Ожина. — Зараз Ліщина лежить у тій самій канаві, де ви з ним сиділи того вечора, коли прийшли Падуб і Дзвіночок.

— Якщо це правда, то кращої новини я ще в житті не чув! — вигукнув Падуб. — А немає тут помилки, Ожино? Як усе це вийшло?

— Ніякої помилки! Ліщину знайшов П’ятий! Він змусив мене піти з ним аж до самої ферми. Там він пішов нюхати по канаві й знайшов Ліщину — під землею, у водостоці! Нам довелося витягати його звідтіля за здорову задню лапу. Там було так вузько, що він не міг повернутись.

— Але як же П’ятий здогадався, що Ліщина живий?

— А як він узагалі про що-небудь здогадується? Спитай його сам! Коли ми витягли Ліщину з труби, П'ятий оглянув його рани. У Ліщини препогана рана на задній лапі, хоча кістка ціла. І ще у нього порваний весь бік. Ми як уміли вилизали йому рани й повели його додому. Можете уявити собі наше становище: серед білого дня й мертвої тиші насилу кульгає кріль, тхнучи на всю околицю свіжою кров’ю? Ще наше щастя, що такого спекотного дня ще не було цього літа — хоч би тобі миша де шелеснула! Час від часу ми перепочивали в заростях дикої петрушки. Я страшенно нервувався, а П’ятий був спокійнісінький, мов той метелик на камені! Сяде у траві й тільки пригладжує вушка. «Ти не хвилюйся, — примовляв він. — Ми можемо не поспішати!» Тепер я повірю йому, хай навіть він скаже, що кролі можуть полювати лисиць! Та коли ми доплентали до підніжжя, Ліщина геть вибився з сил. Вони з П’ятим заховалися в тій порослій бур’яном канаві, а я побіг до вас із новиною. Ось так!

Запала мовчанка, поки Кучма й Падуб звикали до неймовірної новини. Нарешті Кучма запитав:

— Вони там і заночують?

— Мабуть, що так, — відповів Ожина. — Поки Ліщина не піддужчає, йому не здолати підйому.

— В такому разі я біжу наниз! — заявив Кучма. — Поможу їм влаштуватися зручніше.

— То поквапся, бо скоро зайде сонце! — сказав Ожина.

— Ха! Якщо мені здибається горностай, то хай він сам стережеться! А то я завтра принесу тобі його шкурку! — мовив Кучма, — і тільки смуга за ним лягла.

— Ходім, Ожино, заберем усіх, — запропонував Падуб. — І ти розкажеш усім, як це було, з самого початку.

У Ліщини так боліла лапа, що ті три чверті милі, які вони під пекучим сонцем пройшли від В'язового Гаю до підніжжя пагорба, видалися йому найтяжчою дорогою в його житті. Звісно, він таки помер би у водостоці, коли б його не відшукав П’ятий. Коли крізь припливи й відпливи гарячкового марення, крізь тупе заціпеніння до його свідомості дійшов голос П’ятого, він спочатку не хотів озиватись. Набагато легше було залишатися на місці, по той бік страждання, яке він переніс. Аж нарешті, коли він усвідомив, що П’ятий з Ожиною, важачи життям, прийшли на ферму з єдиною метою — врятувати його, він змусив себе зіп’ястися на ноги й зашкутильгав униз схилом до дороги. Зір йому знай затуманювався, і він йшов і знов зупинявся. Якби П’ятий не підбадьорював його, Ліщина здався б і ліг на землю помирати. Переходячи дорогу, він не зміг подолати укіс і мусив шкандибати дорогою попід обочиною, аж поки далі проліз попід хвірткою. А там звалився й зразу ж заснув од цілковитого виснаження.

Коли перед самими сутінками прибіг Кучма, П’ятий якраз пасся нашвидку серед високої трави. Про риття нори не могло бути й мови — щоб не потурбувати Ліщину… Тож вони пересиділи ніч у тісноті на дні канави.

На світанні Кучма вибрався з канави й зразу ж побачив Кегаара, що добував собі харч під бузиною. Кучма тупнув лапою, щоб привернути увагу чайки, і Кегаар, махнувши раз крильми, ковзнув у повітрі й приземлився поруч.

— Пан Кушма, ви знайти пана Лішшину?

— Авжеж! Він тут, у канаві!

— Не помер?

— Ні, але він поранений і дуже слабкий. Люди з ферми стріляли в нього з рушниці.

— Ви дістати шорні каміншики з рани?

— Що за чорні камінчики?

— Шорні каміншики від рушнисі! Ніколи не башив?

— Ні, я не тямлю на рушницях.

— Вийняти шорні каміншики — бути легше. Хай він вийти сюди!

— Хвилинку! — сказав Кучма й шаснув у канаву. Ліщина вже прокинувся і розмовляв із П’ятим. Коли Кучма сказав йому, що біля канави на нього чекає Кегаар, Ліщина зібрав усі свої сили й вибрався на відкрите місце.

— Клята рушниця! — сказав Кегаар. — Заганяє маленькі каміншики, шоб ранити тебе. Я подивитися, гаразд?

— Прошу, подивись! — відповів Ліщина. — 3 ногою у мене досі дуже погано.

І ліг на траву, а Кегаарова голова швидко завертілася над ним. Можна було подумати, що він шукає в брунатному хутрі Ліщини равликів. А це він так пильно вивчав порваний дробом бік.

— Тут нема каміншиків, — нарешті мовив він. — Вони увійти і вийти, не застрягати. А зараз я дивлюсь твою ногу. Може боліти, але недовго.

З’ясувалось, що в м’язі стегна застрягли дві дробини. Кегаар вчув їхній запах і висмикнув їх так легко, як витягував жучків із щілини. Ліщина не встиг навіть сіпнутись, як пара дробинок уже лежала на землі, й Кучма нахилився їх понюхати.

— Зараз трохи текти кров! — сказав Кегаар. — Полежати, пошекати день-два. А тоді добре, як було раніше. А ваші кролі все ждати, ждати пана Лішшину. Лешу, кажу їм: він прийти!

Ліщина й Кучма не встигли мовити й слова, як він уже й полетів.

Вийшло так, що Ліщині довелося пробути три дні під пагорбом. Спека не спадала, і він майже весь час лежав під гіллям бузини, дрімаючи на поверхні, мов який самітний глессіль, і відчуваючи, як до нього помалу вертаються сили. П’ятий не відходив від нього ні на крок. Він зализував другові рани, стежив за його одужанням.