Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 44

Не встигли ми оговтатись після такого, як нас викликали в нору Ради й підвели до генерала Звіробоя. Мені досі моторошно, як його згадаю. З таким не дуже порозмовляєш! Навряд чи навіть ти, Кучмо, зміг би впоратися з ним. Завбільшки він буде із зайця, і щось у ньому є таке дике, що навіює жах. От ніби кров, поєдинки, вбивства для нього буденна робота. Я гадав, що він почне нас розпитувати, звідки ми та чого прийшли до Ефрафи, але він сказав: «Я ознайомлю вас із правилами нашої колонії. Слухайте мене уважно. Цих правил треба неухильно дотримуватись, а хто їх порушить, той буде жорстоко покараний!»

Я зразу ж заперечив, що тут сталась якась помилка, що ми — посольство іншої колонії, послане в Ефрафу просити дружньої допомоги. І пояснив далі, що нам потрібна лише їхня згода на те, щоб ми умовили кількох кролиць піти з нами до нашої колонії. Коли я договорив, генерал заявив, що про це не може бути й мови. Я додав, що ми б хотіли зостатися в них на день-два, аби спробувати умовити їх перемінити свою думку.

«Та ніде ви не дінетесь — залишитеся! — відказав він. — Але іншої нагоди морочити Раду ви не дістанете — принаймні протягом кількох наступних днів».

Я сказав, що це надто суворе рішення. Адже наше прохання цілком прийнятне. Я тільки розтулив рота, щоб попросити їх подивитися на наше прохання нашими очима, коли один із членів Ради, старезний кріль, перебив мене:

«Вам здається, що ви тут стоїте для того, щоб сперечатися, торгуватися з нами. Але тут ми говоримо вам, що вам слід робити, і то без заперечень!»

Я попросив їх не забувати, що ми представляємо іншу колонію, хоч і меншу за їхню. Ми ж їхні гості. І тільки мовивши ці слова, раптом із жахом збагнув, що ми для них лиш полонені, затримані, чи ще щось таке, хоч би як вони це називали.

Що ще сказати про ту зустріч? Суниця старався як міг допомогти мені. Він дуже добре говорив про порядність і товариськість, природні для тварин.

«Тварини поводяться не так, як люди! — сказав він. — Вони б’ються, коли їм треба битись, і вбивають тільки тоді, коли не можна обійтися без убивства. Але вони не сушать мізків, придумуючи способів, як би зіпсувати життя іншим створінням. Тварини мають гідність і те, що я назвав би тваринністю!»

Але все було даремно. Нарешті ми помовкли, й генерал Звіробій сказав:

«Ви вичерпали час, який Рада виділила для вас, і я змушений доручити капітанові вашої мітки, щоб він ознайомив вас із нашими правилами. Ваша мітка — „Правий бік“, ваш капітан — Бурячок. Ми ще коли-небудь Побачимося з вами, і ви матимете нагоду переконатись, що ми завжди раді допомогти кролям, які розуміють, чого від них сподівається керівництво».

І сторожа вивела нас із нори Ради. Мабуть, того дня капітан Бурячок був надто зайнятий і не зміг нас побачити, та й я старався не потрапляти йому на очі, побоюючись, коли б він не почав нас зразу мітити. Помалу я зрозумів, що мала на увазі Хізентлай, коли казала, що цей лад стає справжнім безладдям. Нори у них переповнені — як на наші уявлення. Тож у них легко лишатися непоміченим, бо їхні кролі мало знають одне одного, навіть в одній мітці. Ми знайшли собі місце в одній норі й спробували заснути, але ще до півночі нас розбудили й вигнали на сильфлай. Я сподівався, що, може, поталанить утекти при місяці, але хоч би куди поткнувся, всюди натрапляв на вартових. А крім вартових, черговий капітан мав при собі ще й двох гінців, чиїм обов’язком було при першому сигналі тривоги мчати туди й з’ясувати, в чім річ.

Коли ми попаслися, нас знов позаганяли в нори. Майже всі кролі довкола нас були якісь покірливі, мов прибиті. Ми уникали розмов із ними, бо планували при нагоді втекти й не хотіли, щоб нас знали. Я думав, думав, але план утечі ніяк не придумувався.

Наступного дня ми попаслися десь перед ні-Фрітхом і знов нас загнали під землю. Час тягнувся жахливо повільно. Надвечір я приєднався до гурту кролів, що слухали казку. І там розповідали про королівську салату, тільки їхньому оповідачеві далеко до нашого Кульбаби. Та я все одно слухав, аби чимось займатися, і знаєте, коли оповідач дійшов до того місця, де Ель-аграйра перевдягається і зображає лікаря в палаці короля Дарзіна, мені раптом сяйнуло. План був вельми ризикований, але він міг легко вдатися з тієї простої причини, що в Ефрафі кожен кріль звик слухняно виконувати накази, не ставлячи запитань. Я спостерігав за капітаном Бурячком, і він видався мені славним хлопцем, сумлінним, але слабохарактерним і трохи затурканим від безлічі непосильних обов’язків.

Наступної ночі, коли нас знов вигнали на сильфлай, було темно хоч око виколи, і йшов дощ, але такі дрібниці в Ефрафі нікого не хвилюють: радій, що тебе взагалі випустили попастись. Уся мітка дружно вийшла нагору, а ми пішли у хвості. Капітан Бурячок стояв на пагорку з двома своїми вартовими, чи то гінцями. Срібний з товаришами пройшов уперед, і тоді я, хекаючи, от ніби примчав стрілою, підбіг до капітана Бурячка й сказав:

«Ви капітан Бурячок? Вас негайно викликають у Раду!» — «Що таке? Навіщо?» — спитав він. «Там вам скажуть! — відповів я. — На вашому місці я б не змушував Раду чекати». — «Але ти не гонець Ради! Я всіх їх знаю! Ти якої мітки?» — «Я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, — заявив я. — Отже, мені доповісти, що ви відмовляєтеся з’явитись до Ради?»

Він завагався, а я удав, ніби йду геть. І тоді він сказав: «Гаразд, я йду!» Вигляд у нього, бідолахи, був страшенно переляканий. «Але хто ж заступить мене на посту, поки мене тут не буде?» — «Я вас заступлю! Такий наказ генерала Звіробоя. Але вертайтеся швидше! Щоб не виконувати мені півночі вашу роботу». Він помчав прожогом, а я обернувся до вартових і сказав: «Стійте тут та глядіть, пильнуйте! Я обійду вартових!»

Ну, тут ми четверо як рвонули в пітьму! І, звісно ж, скоро наштовхнулися на двох патрульних, які спробували нас зупинити, але ми гуртом накинулися на них.

Я думав, вони втечуть, але де там! Ті двоє билися, мов божевільні, й один роздер Жостірові носа. Але нас недарма було вдвоє більше. Зрештою ми прорвались і дременули безбач у поле. В такий дощ, поночі ми й не тямили, куди біжимо — бігли, та й усе.

Звісно, за нами погнались, але з погонею вийшла затримка, бо сердеги Бурячка не було на місці й нікому було дати команду. І ми взяли добрий розгін. Але скоро почули за спиною тупіт переслідувачів. І що найгірше — нас наздоганяли!

Оусла в Ефрафі — це вам не жарти, повірте мені.

Туди беруть за зріст і силу. Вони чудово вміють переховуватися і знаходити шлях поночі й під дощем. Вони так трусяться перед своєю Радою, що не бояться більш нічого на світі.

Скоро я збагнув, що нам від них не втекти. Патруль уже наступав нам на п’яти. Я вже хотів був дати наказ накинутись і прийняти бій, як раптом перед нами виріс високий і дуже крутий пагорб. Він був крутіший цього нашого пагорба і дуже правильний, от ніби його зробили люди.

Обдумувати, що воно таке, у нас не було часу, й ми подерлися нагору. Там росли кущі, груба трава. Не знаю точно, який він заввишки, але, мабуть, ледь вищий за високе горобинове дерево. Вихопившись нагору, ми відчули під ногами невеличкі, легкі камінчики, що розсувалися у нас під лапами. Ну, думаю, тепер ми пропали! Потім ми опинилися на якихось широких пласких шматках дерева, під ногами у нас заспівали-загули якісь дві довжелезні, прикріплені до того дерева смуги металу. Не встиг я подумки проказати собі: «Ну, це вже достеменно робота людських рук!», як покотився вниз по другому схилу пагорба. Поночі я не роздивився, що вершина того пагорба дуже вузька в ширину, а другий схил — такий самий крутий. Я покотився перевертом і влетів у кущ бузини, де й застряг…

Просто й не знаю, як описати вам, що трапилося потім. Четверо нас там було, а жоден з нас того не втямив. Але я скажу вам чисту правду: пан Фрітх послав одного з своїх великих гінців урятувати нас від ефрафанської Оусли! І він нас порятував! Усі ми четверо скотилися з пагорба й лежали хто де. Жостір, засліплений власною кров’ю, що заливала йому очі, опинився аж біля підніжжя. Я звівся на ноги й став дивитися на вершину пагорба. Небесне тло було ледь світліше, і я побачив би ефрафанців, коли б вони перелазили через вершину. Й тоді… тоді щось величезне… ну, таке як тисяча грудуділів, чи й більше… із страхітливою швидкістю вискочило з ночі! Воно бурхало вогнем, пихтіло димом, сліпило світлом, а як гриміло, як гупотіло по металевих смугах! Аж земля тряслась. Воно промчало поміж нами й патрульними, мов тисяча ураганів із блискавками. Я був такий нажаханий, що й ворухнутися не міг. Той блиск і гуркіт розкололи ніч надвоє. Вже й не знаю, що спіткало тих ефрафанців: чи вони побігли назад, чи їх пошматувало те чудовисько. Коли це дивлюсь, а воно вже й пролетіло, тільки гур-гур! гур-гур! а тоді тук-тук-тук — і пропало вдалині.