Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 36

Не може. А залишимо, - засміявся професор.

А чому залишимо?

Бо “може” – це вставне слово, і професор може ним бавитися так, наскільки йому дозволяє почуття власного професорства, - і мій друг кивнув на худого портфеля як символу ученості.

Там щось є? – нахабно запитав я.

Ні. Вже років десять нема. Коли конспекти стали не допомогою, а завадою. А портфель – мій амулет. Ти віриш в амулети?

Так. Я вірю у все, бо в те, що не вірю, збувається...

Я запрошую тебе на каву! – випалив професор.

З радістю.

Ми йшли мовчки. В кав’ярні професор замовив по п’ятдесят коньяку до кави.

Я не п’ю, - попередив я.

Чому? – запитав учений муж. – Якщо не секрет.

Бо стільки, скільки днів викреслила з мого життя горілка, вистачило б принаймні на вивчення китайської мови в домашніх умовах...

М-да, достатньо, - прицмокнув професор. - Значить, не вмієш пити.

Не вмію, - погодився я. – І не хочу. Але навчуся.

Вірю, - посміхнувся до мене професор. – Раз зміг я, то зможеш й ти.

Я з-під лоба глянув на нього.

Не дивуйся. У всякого своя доля, і в цій долі всяке переплітається, зростається, рветься та розплітається, тобто трапляється... – сказав професор. Його вуха милувалися тим, що чули. І було чим. Бо говорити він умів гарно.

Я знаю.

Тому нічому не дивуйся. А живи. І не допускай страху до душі, бо втратиш свободу. Професор випив мою порцію коньяку і замовив собі ще. Мене ж і надалі поїв кавою.

Мені треба сказати багато чого розумного. Ти не спішиш? – запитав він.

Ні, - відповів я. – Мені цікаво. - І вчений муж, активно жестикулюючи, продовжив:

Не можна одягти новий одяг, коли ти ще не скинув старого. Просто? Просто… Ні, взагалі-то можна, але як ти виглядатимеш? Ну, виглядатимеш ти, звичайно, препаршиво, але як ти себе почуватимеш? Так, почуватимеш ти себе, як муха в окропі, однак - як ти станеш кимсь? Ні-як. Вінегрет – і все. А користь вінегрету треба спитати у шлунка, але він мовчить, бо пристосувався ще не до таких отрут. Шлунок - пахар. Знаєш таке народно-ненормативне слово? Він вивергає тільки тоді, коли пахне реанімацією. І цим рятує від реанімації. Тобі подобається вінегрет? – запитав професор.

Так, - відповів я.

У цьому всі твої проблеми. А мені – ні! Ненавиджу ніяких мішанин, – сказав вчений муж. Я смакую всі складові тої зрадливої суміші поокремо. Мені дивуються – і я дивуюся. Бо знаю: щоб одягти нове, треба бути голим.

Ви можете мені прямо та доступно сказати те, що хочете?

Я все для того й роблю, - знітився професор. – Пояснюю для дитячого садка: щоб стати іншим Сергієм, треба позбутися того Сергія, що є. Однозначно. Трафарети були популярні тільки в радянських школах, а Радянського Союзу нема. І ти вже почав позбуватися себе вчорашнього, слава Богу...

Дякую... – не знаю, на що він натякав. Може, на те, як я мало йому не роздавив дверима носа.

А знаєш, Сергію, - повчав професор, - чому я так часто йду до тебе в гості?

Ні. Не можу знати, що твориться в професорській голові, - віджартувався я.

Тому що ти нещасний!

О, дякую за комплімент і за те, що хтось нарешті це побачив і визнав, та не проголошує промови про світле майбутнє, і що все так не буде, і що...

Це теж велика життєва правда, - перебив мене професор. - А чому ти нещасний, знаєш?

Так, це вже напевно! Бо дурний!

Бо – мудрий! – знову не дав виговоритися мені сусід.

На цей раз, після недавнього пояснення для дитячого садка, я, приємно здивований, мовчав.

Так-так. Попри деяку відсутність знань та в основному - життєвого досвіду… Ти думаєш, щокроку стаєш на граблі й заробляєш по лобі, правда?

Беззаперечна, - відповів я.

І помиляєшся. Ти щокроку переступаєш граблі. Я навіть припускаю, що вони вже й щокроку не трапляються, бо втомилися перебувати без ККД...

А що таке ККД?

Коефіцієнт корисної дії, двієчнику... Отож. З часом вони зникнуть з твоєї дороги, як і зникає з життя все, що не потрібне...

Дякую за розраду.

Не розраду, а факт!

Фактів мого життя ви не знаєте.

Знаю! На те й я професор. Ще до того від психології. Я вивчив майже кожен твій крок… Починаючи від народження до останньої роботи. Для себе і нової дисертації, чого гріха таїти... – сміявся вчений муж.

То я піддослідний кролик?

Ти просто людина, яка заслуговує на таку велику увагу. Ти виборсався зі всього. Ну, майже...

А якою ціною?

Міг заплатити й більше. Якби не був мудрим.

А збіг обставин? Допомога близьких?

Це теж мудрість. Нічого нема без нічого.

Чув тисячі разів.

І використав у житті. Ви-ко-рис-тав! У цьому теж – мудрість.

Я зараз вам повірю.

А я про це тебе не просив і не прошу. І не проситиму ніколи, повір… - професор засміявся. Його емоції стали яскравішими, а жести живішими.

Тому й повірю...

Так що, друже, якщо я не помиляюсь – на тебе чекає велике майбутнє.

Тобто?

Ти залишився ЛЮДИНОЮ в оточенні духовно-матеріального злочинного примітивізму. Ти – переміг його, тому ти – щасливець.

Професор, трішечки розігрітий коньячком, ще довго та красномовно мене хвалив, а я дав собі слово йому вірити. По-перше, воно мені не зашкодить, а по-друге – кому тоді ще вірити?..

Коли ми поверталися додому, за нами вже підглядали зірки, щоб розповісти професоровій дружині, з ким він напився. Так казав професор.

Я смішний? – раптом запитав учений муж.

Чесно кажучи, трохи так, - відповів я.

Тоді затям собі, шановний: той, хто не боїться бути смішним, рано чи пізно стає успішним. Геть те, що скажуть люди! Скромність дійсно прикрашає, але доріжка її прямо через нервову систему і систему принижень та обпльовувань тягнеться на якийсь маленький незнаний цвинтарик. І на хрест скромності не повісиш – вінка треба, і навіть на табличці не напишеш – не прийнято.

Ми підходили до гуртожитку. Мені справді було дуже цікаво, однак я мовчав, бо не хотів підігрівати професора до ораторства – хай швидше йде додому, адже його вірна дружина в аналогічних ситуаціях діє як кращий, яскраво виражений представник українського войовничого жіноцтва, сковорідка в руках якої – ніжні весняні квіточки. О, як я почав по-вченому думати. Набрався… А якщо чесно, одного разу я вже від неї заробив, правда, мокрою, не першої свіжості шматою (можна вважати, що мені пощастило, бо професор взагалі був побитий шваброю – дружина мила підлогу) – і більше не хочу, тим паче, що цього разу це буде не дуже-то й заслужено.

Я підведу підсумок, загальний, добре? – запропонував професор.

Прошу, - згодився я.

Головна наша біда в тому, що ми… чим думаємо, так і робимо. Все. Дякую за увагу. Ти вільний. А я - йду здаватися. Ніби. Бо впевнений, що переміг...

44

Якщо ти думаєш, що ти у безпеці, - ти так тільки думаєш...

У слів, які починаються з “без-”, завжди чогось не вистачає...

Він не міг не знати про те, що я задумав Його остаточно знищити – такої потужної агентури в сучасному світі не має ніхто.

Йому важко було збагнути, що якийсь мільйонлітній боягуз висушив свої просмерділі підпісюванням в його диригентський такт штани, впевнено, без плям пройшовся по квадрату своєї долі, бо стежок в таких нема, а потім і взагалі знахабнів до крайності та, стікаючи кров’ю, якої взагалі-то нібито й не мало би бути, гриз стіни свого бездоганно вимуруваного хлівника, аби... знайти шпарину до Його невмирущості...

Він впевнено, крізь стіни, пройшов у хлівник, щоб вкотре показати, хто в хаті господар, аж тут... Почалося! Він не передбачив, що я міг збудувати СВІЙ дім, вікна та двері якого для чужинців зачинені золотим ключем бажання бути невразливим.

І Він розгубився...

Він звечора сидів у вікнах, шукав шпарини, щоб хоч трохи своїми щупальцями зачепитися за мою душу, а потім знову всмоктатися на віки і за віки та добратися через очі до мозку, залякував корченими гримасами з-над двору, підступно солодко просив, до мурашок в кожній клітині передбачав жахи за непокірність, а коли великий молот Ночі захитав землю вдванадцяте, тріснула шиба і на порозі великої війни раба, що вирішив бути вільним, та володаря найбільшої людської слабості з’явилися МИ: Я і СТРАХ.