Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 37

І ПОЧАЛАСЯ ВЕЛИКА БИТВА...

Я розумів, що перемагаю навіть тоді, коли не здаюсь. Кожна вистояна секунда на багато тисячоліть робить мене сильнішим, а в Страха – все навпаки. Я знав, що як тільки якась одна наївна маленька страшилка потрапить в середину душі моєї, то вона прокладе шлях великим страховидлам, і рано чи пізно мене з’їдять та зап’ють, і я не тільки буду ходити у вічно мокрих штанях, а по ніс буду вічно плавати у гноївці, в лайні вічно свіжому, й чекати кінця світу... Який для моєї душі грішної і буде раєм, навіть в казані гріхів, що киплять...

Він президентською ходою підійшов до мене, взяв за шкварки, підніс до свого смердючого подиху, під сам ніс, і мільйонно в кишені перед мліючими від сенсації журналістами-зірками-скандалістами культурно проричав:

Тобі “пі...” з п’ятьма крапками! Довге і мученицьке “пі...”, - додав.

Камери, диктофони та мікрофони, і записники також, чекали побачити, що зробить раб, який зробив помилку не бути рабом.

Попри природну (наслідок вміло навіяної фікції) потребу всього в мені стати на коліна і рабськи покаятися перед господарем, я збунтував: я виліз на стіл-трибуну і міркував про сонце, яким буде воно, коли мене не буде. І сонце, яке в той час гастролювало по Америці, надіслало відверту есемеску в сектор повідомлень моєї черепної коробочки: “Дурню! З тобою чи без тебе я світитиму тільки так, як захочу ”. І тоді я сказав Страхові:

Бери мене! Я вільний! Якщо тобі “пі...”, то мені “по...”, - культура в деяких випадках не тільки зайва, і не лишень шкідлива, а – смертельна. Бо з вовком по вовчому...

Стількох соплів та піни на губах я ще не бачив. Стількох шибок ще не міняв. Стількох Ангелів, які мавзолейною колійкою підходили, щоб потиснути мені руку, мені ще не мерещилось...

Впертий Страх зі страху по псячому підніс ногу на дверку якогось “мерседеса” і побіг під двері успішного сусіда-особняка з супермодерними сигналізаціями.

Все так не буде...

Так...

Такою спокійно м’якою моя непостелена постіль ще не була з часу перебування в утробі матері!!!...

А Страх молодець! Хто вміє ігнорувати поразку, той не б’ється в передсмертних конвульсіях!

Сусіда шкода...

Не гарно лічити чужі статки, але грошей, викинених на дорожезну сигналізацію, – шкода теж.

45

У неї було все,

І все було у ній.

У небі було все...

Хоча час і не плив рікою, як ми звикли співати, а безтурботно собі відпочивав на березі якогось спокійненького затишного озерця, сьогодні-таки, нарешті, настав той день, коли приїжджає Яна.

Я замовив в готелі “люкс”, купив найдорожчі троянди, взяв таксі і поїхав на вокзал. При зустрічі Яна плакала, як мала дитина. За нею ледь не понесло й мене, але я стримався, бо вірив дідові Іванові, що чоловікам плакати зовсім не соромно. А раз не соромно, то можна й потерпіти...

А насправді, мені тремтіли руки і пересохло у горлі – нарешті я тримав в обіймах жінку, заради якої і завдяки якій залишився чоловіком... Бо кохав... Тільки це почуття здатне творити дива...

Будемо так стояти? – нарешті спробувала усміхнутися Януся. – Я думала, що львівські чоловіки принаймні запрошують у кав’ярню...

Я взяв її на руки, посадив у таксі, так само на руках заніс у готельний номер і... на деяку вічність стався найприємніший у світі кінець світу...

Афоризми дощу наплювали німбові в душу

І відстукали потяг, що шукає свого хвоста.

Я відкрасти тебе,

Я обожити мушу.

Мушу!

Розтулити до щастя

Твої

божевільні вуста.

І терпіти за сто,

І молитись за ціле пекло.

І співати пісень,

Які сам наспасав тобі.

Але:

Мушу!

Свідомо.

Вперто.

Ніяк не звикло

Йти на бі...

Йти на бі...

Йти на вічний омолений “й”.

46

Завтра можуть бути хмари...

А можуть і не бути...

Вечірній Львів перетворився у чарівну заспокійливу дитячу казку про велетенське щастя і не відпускав нас, переляканих щастям, від себе. Так-так, переляканих.

Хіба ми вміємо тішитися життям і насолоджуватися митями? – дивувалася моя Полтавська Зірка.

Звичайно, що ні, - погодився я.

Щоб ми були щасливими, - продовжувала резюмувати Януся, - потрібен цілий полк ангелів, які б тримали нас в обіймах щастя та й ще постійно витрушували з голови рої дурнуватих передбачень...

Так є, - сказав я. – Тільки не зараз. Правда?

Так. Інакше ми не робили б зі щастя інопланетян...

Збиткуватий, повний сил місяць викарабкався на вежу Високого Замку і, забувши про зірок, роздягав чарівних львів’янок, закутаних у вогні вечірнього міста. Молодець!

- Зірки йому це не скоро простять, - провіщувала Яна.

Я збентежився:

- Кому?

Не грай дурника, добре? Ніби ти не знаєш, про що ти подумав? – здивувалася моя чи вже й така маленька наївна квіточка... - Місяцю-розпуснику.

Однак вона допомогла мені зловити себе за думку, що я вічно думаю, що не маю часу нормально пожити через оте божевільне, комп’ютерне, завше проблемне думання-вираховування-прораховування-бідопророкування. І може, навіть ніколи у житті не відчую насолоди буття такої, як зараз у місяця-розумника, який знає, що завтра – буде завтра, що зірки ще не встигли висловити свого тимчасового “фе”, а може, і не встигнуть, бо завтра можуть бути хмари, а записників у зірок нема, а що не записується, те забувається... Та й жіночого вони роду, зрештою, а значить немає страхувальника від вибриків чарівної половини алогічності... Отак.

Ми невидимими сходинками спускалися в душу міста, втрачали себе, ставали ним і знаходили самих себе у ньому. МИ – ЖИЛИ!!! Ми були у потрібний час у потрібному місці – і життя не пройшло повз, а зупинилося, здивоване невідфутболенням, і захотіло намалювати фарбами вічності квітку душі, яку, при нагоді, і не соромно показати Богові.

- Блаженство приходить тільки тоді, коли його впускаєш, - розпочала Яна.

- І приходить не само – воно теж любить друзів...

- І, звичайно, таких, з ким поведешся...

- Тобто, друзів із раю.

- Правильно! – шаленіла Януся. – Мислити ти вмієш. А зараз подивимось, як ти вмієш любити! Адже ми – в раю!!!

Далі – без слів.

До готелю залишався крок...

47

Щастя...

Час все-таки плив рікою і дні минали без коментарів...

48

Безприкра дурість, як правило, прощається...

Чергова екскурсія по місту добігала до готелю.

Мені було так добре, що я мусив щось витворити.

Ти зараз заробиш! – відбивалася Яна від моїх привселюдних залицянь.

Аж ось... Життя завжди само підкидає те, чого хочеш. Треба тільки вміти побачити

Ти – мудило! - я тупо витріщився в отетеріле пампушкове личко даішника. – Ти хоч розумієш, що ти мудило, га? - я з нього глузував, я – розстрілював його наповал несподіваними для його недоторканних вух словами.

Він дивився на мене звірячими очима, переживаючи шок посягання кимсь на його всесильну на дорозі персону.

Скажи, ти дебіл? – бавився ним я і користав момент, поки він не оговтався і не заїхав мені межи очі своєю паличкою-виручалочкою. – За що ти з нього здер двадцятку, га?