Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 35

Не розумію.

Тебе б’ють, а ти ні на кого не тримаєш зла, навіть не ображаєшся.

То хіба погано?

Погано, - здивував мене Ангел.

Я почав до нього придивлятися: чи часом він не з тих, хто намовляв на яблука.

Не сумнівайся, я - справжній. Твій.

Але й я колись бив!

Бив, – спокійно мовив Ангел. – А знаєш, чому ще Бог дозволив мені вийти до тебе?

Я махав руками, як птах крилами у польоті. Мені було соромно, таке, напевно, мало виглядати дуже смішним, та Ангел не звертав на це ніякої уваги.

Тому що ти бив, але не бажав зла, - спокійно мовив він.

То хіба погано? – повторив я.

Погано. І не придивляйся. Я справжній. Твій.

Вірю.

А знаєш...

Ні, - зразу відповів я.

То я тобі скажу. Ще Бог дозволив мені вийти, бо ти пропадаєш. Не вмієш боротися. Ти тільки тупо працюєш. Ні, гаруєш, так краще. А коли в тебе забирають роботу – ти повільно вмираєш. Як святий. Однак все одно попадеш в пекло. Бо самогубство – найтяжчий гріх. Зрозумів?

Ти говориш моїми словами, та ти – близько не я.

Якби я був близько ти, я б не мав, що тобі сказати. Слухай далі. Найголовніше: Я НАВЧУ ТЕБЕ БИТИСЯ!!! Бувай.

Зачекай! – заблагав я. – Чому ти не приходив раніше?

А ти мене впускав? - і Ангел зник.

Були хмари. Звичайнісінькі, дорослі. І була дорога до міста, в самісіньке безнеб’я. І був я – якийсь трохи інший, зі золотим ключиком на душі, якого подарував мені Ангел. І я не думав, чи він був, чи я собі його придумав, чи мені вже мерещиться, що теж ймовірно, бо він – є. Відрадно, що у своєму житті я все-таки з декількома Є вже подружився.

Я їду додому. Ні, я їду у стіни, які наївно називаю домом. Зрештою, все одно... Поки що я тільки йду.

42

Продатися можна завжди...

Ні, тільки тоді, коли купляють...

Порізаний на кусочки, перемішаний та политий зверху майонезом хмарочесний світ конвульсивно витанцьовує запозиченого у безвиході репа щастя, усміхаються люди, все навколо наркотично радіє та тішиться, шизофренічно скалю зуби й я та показую всім за американською модою, який я великий оптиміст, а на душі така темінь, що хочеться просто вити від безсилля бездомним голодним псом... Немає нічого – пустка. Навіть страх злякався і втік кудись, і мені нема з ким боротися...

Жах...

Нестерпно хочеться випити! Хоча б на час п’яного бездумного сну зробити собі трохи легше. “Так!”, “ні!”, “так!”, “ні!”, - галасували прибічники сірої та білої сторін, демократично відстоюючи свої позиції. А їх лідери почали жорстокі дебати…

“Творчо мислиш, це єдиний вихід”, – нашіптує мені пустка... Уява малює пляшкоподібну зелену змію з яблуком на шиї. Змія каже: “А Яна може й не приїхати, та й навіщо їй ти?”, і ще каже: “І Ангел не прийде, бо двері до тебе замкнені невидимими замками пустки...”

А не правда! – він так легко скрутив змії шию, що я знову засумнівався у Його правдивості, бо спланувати аферу, яку тепер називають піаракцією – раз легенько плюнути для зміюк світу сього, й особливо легко засліпити тих, хто вже в акції брав участь...

ІНКОЛИ ТРЕБА БАЙДУЖЕ ПЕРЕЧЕКАТИ. ЦЕ ДУЖЕ ВЕЛИКЕ МИСТЕЦТВО. І ПІДКОРЯЄТЬСЯ ВОНО ДУЖЕ СИЛЬНИМ. БО КОЛИ НЕ МОЖЕШ НІЧОГО ЗРОБИТИ – РОБИШ ДУРНИЦІ, - я впізнав мого Ангела. Він був серйозним та сумним.

Та у мені порожнеча, - заперечив я.

Твоя “порожнеча ” переповнена безпорадністю. Бо ти не вмієш побачити те, що маєш. Ти бачиш тільки те, чого хочеш.

Хіба я хочу багато?

Ні, ти забагато хочеш того, чого хочеш мало. Послухай мене дурного: почекай добу. До завтра до цієї ж години. Якщо не пройде, тоді пий, скільки влізе. Добре? Даєш слово?

Даю.

Точно?

Так-так. Точно даю, - мене зацікавило інше. – А чому ти себе назвав дурним?

То ще легко сказано, - засміявся Ангел. – Бути відповідальним за такого рідкісного кадра, як ти – повна клініка. Деякі колеги мої Ангели спокійно собі на Канарах п’ють пиво... А деякі спокійно пасуть овець... Деякі будують Україну... А я?..

Мені стало шкода цього впертого охоронця.

Тільки не подумай, що я нарікаю, - додав Він, - бо Деякі вже століттями воюють з цілими полками чортів. Зрозумів? До завтра. До восьмої – запиши собі, а то забудеш.

А...

А він зник...

І знову з’явився.

Маленьке “пе-ес”, - сказав. – ЦЕ НЕ ЗЛО. ЦЕ – ІСПИТ. СКЛАДЕШ – ПІДЕШ ДАЛІ. НЕ СКЛАДЕШ – ВИЖЕНУТЬ. ВТЕЧЕШ ВІД ІСПИТУ – ЗАГУБИШСЯ В МУРАШНИКУ ВТРАЧЕНИХ ДОЛЬ.

І Він зник.

Я тільки почав переварювати...

Вибач, ще одне “пе-ес”, - переді мною знову був Ангел. - Гальмую, певно. Треба на лікарняний. Маленьке уточнення: ЯКЩО НЕ СКЛАДЕШ – МОЖНА ПЕРЕСКЛАСТИ. МАЙЖЕ ЗАВЖДИ. Думай...

Я чекав Його знову, але Він не з’явився.

Я заснув і бачив Яну.

Ранок підкинув мені ідею намотати кругів на стадіоні до повної фізичної втоми. І я побіг.

43

Думаєш, земля крутиться навколо тебе?

Ні, вона крутиться навколо своєї осі...

Підзаробляння за харчі мене тепер, перед приїздом Яни, вже не влаштовувало. Я мав мету і тому загорівся пошуками хоча б якоїсь постійної роботи. І знайшов. Львівська мерія вкотре боролася зі своїм чиряком – ремонтувала дороги.

Я собі спокійно клав бруківку. До мене підійшов чоловік, пштикнув собі під бороду і спокійно сказав:

Давай.

Не буду, - відповів я.

Як? – дивувався чоловік, - Чому?

Я собі далі клав бруківку. Він стояв наді мною.

Давай швиденько. Не вийо... За компанію.

Слухай, - злився я, - я тобі не ясно сказав: не бу-ду! Врубав?

То ти не жартуєш?

Чоловіче, якщо я не можу робити того, що хочу, можу я хоча б робити те, чого не хочу?- запитав я зі стисненими кулаками та очима, що світяться не від святості.

Можеш! – відповів шокований дядько-збирайко на пляшку, щоб краще працювалось та швидше до вечора, та ще для того, аби не у всіх кольорах бачити в деяких місцях зовсім невеселковий світ.

Втеча в чорнобілість, - підсумував я собі під ніс, коли посланець народу все-таки прийняв нелегке рішення йти геть, оскільки остаточно збагнув, що я не жартую.

Так-так. Я зрозумів. Чорнобилець, – і дядько прямо-таки втік та понарозказував усім, що я смертельно хворий, що був у дні вибуху в зоні, і... всі вони мені потайки чимось допомагали. Наївні, добрі, довірливі... А якщо б дядькові-збирайкові не привуханилось, що б тоді, га?.. Обличчям по бруківці?..

Не казка, а вийшло гарно, зі щасливим закінченням...

Я мав повний спокій – до мене боялися не те, що близько підійти, зі мною боялися розмовляти. Хтось поставив діагноз - серйозна і заразна хвороба ...

Мені було створено найкращі умови радіти думкою: до мене приїде Яна...

Після роботи на вулиці я зустрів професора. “А він взагалі-то не такий професор, як професор мій сусід”, - подумав я. Професор мій сусід був розгублений та втомлений, професор як перехожий, був упевнений та сильний... І з розумнющим портфелем...

О, Сергій... – професор винувато заблимав очима.

Я зрозумів, що він ще не відійшов від офіціозу.

Петрович, - допоміг йому я. - Якщо вам так хочеться.

Так, Сергію Петровичу… А знаєте, я хотів вас бачити. Вже декілька разів. Однак... вас нема... або ви... мене не хочете бачити...

Хочу. І мушу, - сказав я.

А чому мушу? – професор відчув, що я сьогодні в гуморі.

Бо хочу!

Не логічно. Однак якесь конструктивне зернятко думки є...

Ви ще на роб-боті?

Ні, нехай Бог боронить... – професор скривився. Видно, не весело було йому сьогодні серед вчених умів та серед тих, хто їх старається перехитрити. Щоб згодом, можливо, вченими умами стати.

То, може, логіку залишимо до дев’яти нуль-нуль завтрашнього дня?