Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 42

Слово за слово, у хід пішли образи, а там і зброя.

Дрюки капралів, користуючись вузькістю плацдарму, якийсь час стримували нахаб. Пращі були наявні лише в трьох вищезгаданих корнетів. Юні шибайголови взялися були крити гвардію навісним вогнем, і майже перемогли, коли на даху будинку з’явився метальник Т’яден. Для перепелиних яєць відстань виявилася завеликою, та і яєць у кошику лишалося хвилин на п’ять, – але доля посміхнулася юнакові. Поруч із будинком росли дві райські яблуньки з плодами несмачними, придатними на варення для свиней і скам’янілими від гіркоти. Він змайстрував із паска саморобну пращу та героїчно тримався один проти трьох, використовуючи переваги висоти.

На жаль, дрюк у одного з капралів незабаром тріснув навпіл.

Кавалерія перейшла в наступ по всьому периметру, й було б лихо, якби не ополчення.

Поява майстра Леонарда з ломакою викликала в пращників спершу регіт, а незабаром – сум’яття. На підмогу батькові прибіг розлючений Шишмар: озброєний жердиною, він бився біч-о-біч із волоцюжкою Яношем, який схопив лопату. До цього часу Т’яден уклав найбільш настирливих пращників. Сили, проте, залишалися нерівними. Захисників дому тисли, запас яблук на гілках сходив нанівець, і Т’яден подумував, чи не спуститися вниз та не кинутись у рукопашну, коли фортуна тицьнула загарбникам дулю.

Подальшу історію Мускулюс знав у подробицях.

Втопаючи в безмовних подяках, він несміливо потягся вздовж дозорної павутинки. Спершу чаклуна здивувала товщина та щільність нитки – тягтися виявилось неймовірно легко. Але край межі подиву ще не було покладено. Здригаючись від недовіри, бо удача зазвичай гребувала малефіком, він виявив твердиню «крижаного дому» навколо кожного з трьох гвардійців. У дужок замків-замолянь вигляд був, як у литих, вони блищали, немов їх ніколи не торкалася іржа. Нюх стомленої гвардії закорковував грубий кляп, рятуючи від ароматів Фарбівної Слободи, але пропускаючи неабиякий букет звичайних запахів. Здається, домінувала лаванда – геть-чисто відсутстня в слободі й у домі, лаванда згідно «Канону про фіміами» сприяла помірності та спокою почуттів.

Чаклун припускав, кому зобов’язаний дивовижною лавандою та рештою послуг.

Майстер Леонард негайно підтвердив:

– Атож, ледь не забув. Старію, пам’ять никудишня… Ваш товариш просив повідомити, що причин для занепокоєння нема. Ну, я піду. Вам треба відпочити, пане…

Чинбар важко підвівся, та малефік схопив його за полу каптана.

– Стривайте, друже мій…

Дивне звертання замість традиційного «майстре Леонарде» вирвалося саме по собі, мимоволі. Господар зупинився, доброзичливо глянув на гостя. Анінайменшого подиву не відбилося в маленьких блакитних очицях майстра. Немов кожного світлого дня його дім штурмувала легка кавалерія, а «столичні штучки» винагороджували кожум’як люб’язністю. Він стояв, дивився, поки Андреа набирався духу. Малефік потай дивувався з приводу в’їдливості, нітрохи не властивої Мускулюсу раніше, – але промовчати й не постаити одного надокучливого, неетичного, надто особистого й по суті не надто важливого запитання…

Ні, не міг.

– Скажіть, що ви відчуваєте, коли… – наступне слово далося з натугою, немов дипломований чаклун вимовляв його вперше. – Коли чаклуєте?

Нічого не змінилося в грубому, мужицькому обличчі чинбаря. Жодна жилка не здригнулася. На відміну, скажімо, від відьми Меліс, для якої тема шмагії була образливою та болісною.

Швелер замислився, по-простому почухав потилицю. Так, ніби гість лише продовжив природну та звичну для обох бесіду.

– Не мастак я розповідати, пане. Напевне, те ж саме, що й ви, не хочу вас скривдити. Руками різне роблю, слова всілякі говорю. Ясі легше й стає. Бо що ж це виходить: лежить і лежить, колода колодою. Шкода її, ось і допомагаю. Встає Яся, гуляємо ми з нею пагорбами й долинам, розмови ведемо… Раніше мало говорили, то хоч зараз відведемо душу. Ви уявіть, що в змозі Ядвізі моїй допомогти, й відразу зрозумієте: що та як. Втямили, пане?

– Не дуже. Зрозумійте правильно, друже мій, – я практик, для мене результат важливіший за самі дії! А якщо результату вдень зі свічкою не знайдеш…

– І я цей… ремісник, – схоже, слово «практик» не тим краєм лягло Швелеру на язика. – Ви, пане, знаєте: якщо сказати це й зробити те, виходить, гримнется молодик об землю й обернеться, скажімо, тарганом. Щоразу, як почнете говорити й робити – гримнется й обернеться. Хоч лови його, хоч дави.

А я знаю інше: якщо в дубилку крім кебраччо, сумаху й лірного кореню, ще додати ірису-болотянику, то шкіра забарвиться в жовток. Скільки разів додавай, стільки й забарвиться. Ну а тепер уявіть, що ми обоє все відразу знаємо. І про молодця-таргана, і про ірис-болотяник. Достеменно знаємо, тільки по-різному. У моє чаклунство нікому й вічком не зазирнути, а з вашої жовтої шкіри ніяких чобітків не пошити. Чи важливо це, коли ми знаємо? Вміємо? Робимо?! Ет, ну сказав же: не мастак я балакати…

Андреа подумав, що він схожий на недолугого лікаря. Не чинбар із його теорією шмагії, а Андреа Мускулюс із таким запитанням. Узяв, виходить, ланцета й тицьнув навмання, в червоне, живе, розкрите навстіж.

– Пробачте мені, майстре. Пробачте заради Вічного Мандрівця, заради шляхів його нескінченних. Але ж ви розумієте, що все це – лише плід вашої уяви? Що всього цього немає?! Що все – не насправді, як дитячі пасочки?!

– Не дурень, пане. Звичайно, розумію. Ну то й що?

Малефік відчув замішання, не знаючи, що відповісти. А чинбар правив своєї, замислено смикаючи пальцями мочку вуха. Переконатися, напевне, хотів, що не відірвали в сум’ятті.

– Усе я розумію, майстре чаклун. Усе до останнього ремінця. Не насправді…

Могутній кожум’яка говорив спокійно, без ніяковості чи образ.

Навіть посміхався трішки.

– Дякувати майстрові Яношу, що набрів на мій дім, не оминув Ятриці стороною. Не інакше, доля на старості літ зглянулася. Багато чого він мене навчив. Без нього я б, немов сліпе кошеня, самотужки тицяв… Піду я, пане. Добре б ще до Ядвіги зазирнути. Спочивайте.

Леонард подався геть, а чаклун лишився на ліжку. Переварювати оповідання господаря. «Майстра Яноша» він переварити не зміг, як не старався. Ледь на думку спадав хлопець із корчем напереваги, так печія від цього «майстра» мучити починала.

Ох, діла наші…

– Я тут узяв на себе сміливість…

На порозі став Фортунат Цвях. Колишній фат, глузливий чепурун, яким зустрічав його в Реттійському Універмазі. Таким, погодьтеся, було складніше здаватись у місцевому вбранні, за відсутності галунів, мережив і плюмажу на капелюсі! Але мисливцеві вдалося. Борідка стирчала списиком, у очах танцювали виразні бісенята.

Кандидат у державні злочинці був готовий до пригод.

«Але ж він мені радий! – сторопів Андреа. – Слово честі, радий! І не тільки через наказ Серафима… Цікаво, які приватні інтереси до скромного чаклуна плекає пан венатор? Якщо увійде знову в фавор, чи залишиться настільки радісним і привітним?!»

– Так, я гідно поцінував. Дякую вам, майстре Фортунат.

– До чого такий офіціоз? Чи ж ми не напарники?! Ваша справа – наша справа, спільна. Який відсоток обіцяли вам із дівочих шкір?

– Шосту частку, – спізнився заткнути собі рота чаклун.

– Непогано, непогано. Гадаю, з огляду на дані обставини, ми зуміємо вибити в скнари Просперо як мінімум п’яту частку, а то й чверть. Вершки – навпіл! Домовилися?

Він вловив у обличчі Андреа роздратування й миттю змінив тему. А чаклунові лишалося тільки дивуватись: жартував Фортунат, чи ні? Швидше за все, ні. Хоча малефік був поганим фізіогномом і міг помилитися.

Нюхаючи фіалку, зірвану казна-де й казна-коли, мисливець наблизився до ліжка.

– Як почуваєтеся?

– Непогано. Мабуть, встану…

– У жодному разі! Вам потрібен відпочинок. Скажу відверто, в домі у Меліс ви змусили мене добряче зопріти. Ваш «тин» був кращим із лорик, з якими мені довелося стикатись. Повірте, друже, магістерський ступінь стукає у ваші двері! Коли ми повернемося до столиці, я особисто звернуся в деканат із петицією… – Цвях обірвав грандіозні плани на півслові, видно, згадав, хто він і де перебуває. – А зараз я б рекомендував вам «сон золотий». Від тридцяти до сорока двох хвилин. Якщо нема заперечень, готовий зробити послугу.