Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 41

Раптом вдасться зрозуміти… Он які штуки витворяє, бідолаха!

Хлопчик діяв настільки переконливо, що пращники позадкували, роблячи знаки від «незвичайної сили». На жаль, довго це тривати не могло. Час ішов, кари земні й небесні не поспішали валитися на кавалеристів, і пращники от-от мали усвідомити: хлопець блефує.

Мускулюс зрозумів, що доля дає йому ще один шанс.

Непомічений бійцями, він зібрався з духом. Кавалерія була надто численна, мана чаклунова трималася на останньому подиху, сили тілесні відмовляли. Він шкріб по засіках, по закапелках, намагаючись не впасти в нестяму. Якщо відбудеться бодай щось, пращники повірять у чаклунство Яноша. Повірять. Злякаються. Охолонуть. Тоді можна буде спробувати втрутитися, поговорити, пригрозити гнівом Його Величності…

Янош підстрибнув, крутонувся в повітрі й несамовито завив.

Відповіддю йому був дикий крик кавалерії. З бравих військових вони перетворилися на божевільних від жаху дітей і кинулися до коней. Тварини казилися, ставали дибки, сісти в сідла вдалося не кожному. Забіяки скакали геть, нещадно на-хльостуючи коней і волаючи зірваними голосами, частина бігла пішки, не відстаючи від кінних товаришів. Що відбувається? Шмагія дурника, примхлива пані, врешті-решт здумала з’явитися в плоті?! Не тямлячись від подиву, Мускулюс обернувся до майстра Фортуната: може, він зміркує, в чому справа? На щастя, крик чаклуна загубився в загальному гаморі.

За спиною в малефіка стояв демон.

Живий і цілком дієздатний кошмар.

Мова людська погано здатна описати дітей Нижньої Мами. Ну, ікла. Ну, хвіст. Суставчастий, як у скорпіона. Ну, крила. Із зубцями, на яких кишить отруйна комашня. Пазурясті лапи, вивернуті коліньми назад. Будь-який опис блякне, губиться в звичному розумінні, мерхне перед особистим досвідом. Кричиш, а чого кричиш, і сам не розумієш, поки тебе не зжеруть. Або поки серце не лопне, як мильна булька.

Або поки кошмар не скінчиться, як, наприклад, зараз.

Дивлячись на корчі демона, з якого наново народжувався знайомий мисливець із охайною борідкою, Андреа думав, що в чаклунських плітках є частка істини. Виходить, правда. Виходить, майстер Фортунат дійсно має виплекану Подобу. Виходить, і справді здатен продовжити пошук або переслідування здобичі не тільки тут, але й на невиразних ярусах Нижнього Світу, в князівстві Пані Манії.

Зникли крила. Скорчились ікла.

Закрутився кілечком і згинув хвіст.

– Добре, що наші стояли до нас спиною, – безтурботно підбив підсумок Фортунат Цвях.

Із-за рогу від старої акації скаженим галопом вилетів китоврас Гриня. Верхи на ньому сидів знайомий Мускулюсу уніформіст із коцюбою в руці.

– Хто? Де?! – китоврасовий бас легко перекрив переполох, що панував у вуличці. І, коли новоприбулий побачив, як полишають поле бою пращники, перш ніж розвернутися на скаку, гукнув малефіку, ніби це все пояснювало:

– Ви Зізі захищали! Хо-хо, пане! Ви кумедний!

Копита вибили дріб смертельного номера. Григорій Інноліур з хвостом, що стирчав догори, кинувся за ворогами навздогін. І на спині в нього сиділа тепер не невагома ліліпутка Трабунець, а хорунжий Рустам Кліщ, найкращий вершник Дикого ескадрону.

«Хана пращникам», – подумав Мускулюс і зомлів.

Прохолодна, мокра ганчірка на чолі пахла винним оцтом.

Це добре.

Подушка була збита ласкавими руками. Голова тонула в хмарах найм’якішого пуху, пливла по білосніжному морю до далеких островів, де ні в кого немає основної роботи. А виходить, можна робити що завгодно, хоч із відривом, хоч без.

Це теж добре.

Тіло купалося в благодатній перині. Пір’я для цього дива світу здобув особисто Вічний Мандрівець, общипав зграю хмаринок небесних, що йшли від Краю Праведників. Там, у Краю, все росте, не вимагаючи дощу, й хмаринки переварюють дощик у ситих черевцях, від чого перо стає м’яким і шовковистим.

Краще й бути не може.

Збоку клопоталася любонька Цетинка. Коли дівчина схилялася над предметом свого піклування, обличчя її дихало материнською турботою. Мускулюс ніколи не бачив обличчя рідної матері, й це чудово. Можна наділяти материнськими рисами будь-яке обличчя, котре сподобається. Наприклад, личко Цетинки. Кривенька розпашіла, на чолі – намистинки поту. У оченятах янголи грають концерти для арфи з оркестром.

«Добре було б оженитися, – спливає із дна щастя млява думка. – Не вік же нежонатим ходити, як учитель Просперо! Кульгава? Ну то й що! Зате он яка мила…»

Думка спливає і тоне, залишаючи по собі присмак медяника з кмином.

Хочеться їсти, проте ліньки.

Поруч сидить майстер Леонард. Ще тиждень тому навіть у страшному сні не привиділася б ця акварель у пастельних тонах. Брутальний і свавільний чинбар Швелер чатує обіч постелі слабого та кволого гостя, й під бровами майстра течуть блакитні джерельця. Здоровенні лапи статечно складено на колінах.

У двері пхається Фержерита, поправляючи свіжого чепця: поцікавитися самопочуттям «улюбленого благодійника». Леонард Швелер жестом відсилає невістку геть. Улюбленого благодійника не можна турбувати. Улюблений благодійник спочиває, слухаючи неквапне оповідання хазяїна про те, що трапилося.

Пізніше подію назвуть «Тріумфом Гвардії Кожум’як».

А вийшло так. Коли Мускулюс, хмільний від куражу, воював у Фільчиному Бору з родиною Борнеусів, у домі Швелера це зрозуміли відразу. Першими постраждали гвардійці: після неабиякого терміну помірності, викликаного «крижаним домом», сила, що повернулася, виявилися настільки могутньою, що один капрал на якийсь час втратив свідомість. Другий кинувся був у покої лілльчанок, громовим голосом закликаючи гвардійця Т’ядена взяти участь, але cталося диво. Навіть без «нагаданої присяги» обов’язок і честь успішно повстали. Обов’язок тримав, честь не пускала. Внутрішня боротьба призвела до витікання крові з обох ніздрів капрала, Т’яден же відбувся очним крововиливом і став схожий на бичка-трилітка. Проте, вдалося зупинитись на порозі краху. Задкуючи, пирхаючи та сварячись чорними словами, обоє спустилися на подвір’я і прихопили з собою побратима по зброї, що саме отямився, де й кинулися рубати дрова, тягати воду з колодязя та віддаватися іншим вправам до повної тілесної знемоги.

Наношена водиця йшла на обливання.

Незабаром майстер Леонард поцікавився причинами таких дивних дій. Після короткої бесіди стало зрозуміло: з високоповажним чаклуном лихо. Велике лихо, що призвело або до тимчасового потьмарення розуму, або, упаси Овал Небес, до смертельного фіналу. Інакше досвідчений малефік нізащо не залишив би своє маленьке військо без захисту.

«Живому чи мертвому, ми збережемо йому вірність! – заприсяглися троє гвардійців, Леонард Швелер же тільки кивнув. – Справу доведемо до кінця!»

Якою ціною далася гвардії подальша охорона довірених панянок, не зміг би описати й знаменитий бард-вигнанець Томас Біннорі. Почав би баладу чи гімн, та й кинув би на другій строфі. Перед цим тьмяніють подвиги аскетів Ясної Пустелі та діяння Ухтирських старців-оптиматів. На додачу, дівки зачули грозу, правдами й неправдами вивідали в надто молодого й тому говіркого Т’ядена причину труднощів. О складна дівоча душа! – і перейнялися співчуттям та примудрилися скерувати природну паскудність у потрібне річище. «Дядечко Андреа», як називали чаклуна панянки, був із ними добрий і терплячий, вони глибоко вболівали за нього, а тому, хто ввійде до них без дозволу, очі видеруть, вуха обірвуть і вкусять, укусять, укусять! Гюрзель, Химейра та Емпуза виявилися настільки переконливими, що гвардійцям полегшало.

А тут ще, на лихо чи на щастя, виник новий фактор відволікання.

Повертаючись із центру Ятриці в розташування ескадрону, що стояв нижче по річці, троє корнетів, шість плац-поручиків, дюжина зауряд-офіцерів і близько десятка інших кавалеристів, перебуваючи в неабиякому підпитті, зачули відповідні еманації. Якщо в цивільних осіб у даній ситуації зривало крокви, то що казати про осіб військових? Одним словом, по нетривалих дебатах рушили. І були зупинені на підходах до мети двома капралами зі столичної гвардії, котру пращники споконвіку вважали притулком маміїв і задавак.