Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 40

Виходить, ще поживемо?!

Насилу придушив сплеск бурхливої, щенячої радості, ретельно понишпорив навколо. Дівки були самі в своїх апартаментах. Проекції ґрат свідчили, що їхні матеріальні носії не пошкоджені. Суспензія на скобах встигла схопитися й тримала міцно. Чи не вперше в житті доля виявляла скромному чарівникові Мускулюсу не цапину морду, а світлий лик.

Може, й «крижаний дім» стоїть твердинею?!

Збоку потягло тривожним протягом. Із червоними іскорками. «Лисячий хвіст» завжди обіцяє неприємності… Чаклун негайно поткнувся в той бік. Будь-які події у ницому світі на Вишних Емпіреях відбиваються слабко. Якщо, звичайно, не починають рухатися потоки мани. Породжені, приміром, прокльоном, що здавна тяжіє над лілльськими панянками.

У цьому випадку маною і не пахнуло. Зате луна прокльону мала місце. Вона дозволила Мускулюсу відчути, як розбурхався внизу буревій почуттів і якихось невиразних, але активних дій. У Емпіреях цей вихор нагадував бурю в склянці води; однак сам факт, що збурення, хай і мінімальне, докотилося до горніх висот, свідчив багато про що.

– То що ж там діється?!

Виявилося, малефік вимовив це вголос, бо майстер Фортунат негайно відгукнувся:

– Дозволите, колего?

– Вважатиму за честь…

Мить, і ефірне тіло мага виникло поруч. Мускулюс відчув скороминущий укол заздрощів. Коли ще він сам навчиться пушинкою літати межи шарами буття?! Цікаво, Цвях і в Пекло настільки ж легко сходить?

– Я кепський емпат, колего… Але там очевидний безлад. Де це?

– У Фарбівній Слободі. Мені варто поквапитися.

Мускулюс стрімголов випав у нижній світ – вихід із Емпіреїв завжди давався йому простіше за вхід. Похитнувся, з натугою втримав рівновагу.

Мисливець на демонів делікатно торкнув чаклуна за плече:

– Я з вами, напарнику. Чи я неправильно зрозумів шановного лейб-малефактора?

– Так, але… Нам доведеться бігти. Найвульгарнішим чином.

Обоє витріщились один на одного, прикидаючи можливості. На фугасіс-вектор піде забагато сили. Й обоє випадуть із нахилу-спатіуму в домі Швелера, вичавлені, як ганчірки в руках досвідченої прибиральниці.

– Бігти? Чудово! Я в найкращій формі, – Фортунат підморгнув малефіку відверто по-хлоп’ячому. – Хто останнім добіжить до мети, той дівчисько!

Меліс кинулася була за чоловіками, але відстала біля мосту.

Лагідний дощик виявився перевертнем. Із дрібного мазунчика він спершу став дрібним пройдисвітом, а там і сущим розбійником. Трава йорзала, ковзала, намагалася заплутати ноги. Над головою реготали ворони. Стерви. Стерв’ятники. Усіх ворон подушити. Усіх перефарбувати. Розстріляти з арбалетів. Раз-два, лівою-правою… Від Ляпуні тягло смородом твані, збивало дихання. Підйом до Вилкової Крутиці був тортурами. Ось коли Мускулюс пожалкував, що він – учень бойового мага Просперо, а не, припустимо, капітана лейб-охорони Рудольфа Штернблада. Мабуть, гвардійці, коли бігають, не тупотять, мов слони. Не хриплять, марно силкуючись примирити вдих із видихом. І серце в них не стукотить об ребра, сподіваючись вискочити й покотитися поруч вибоїстим путівцем.

Що, вже путівець?

Раз-два, раз-два…

Поруч спотикався майстер Фортунат. Тішило, що повний маг із усією його кваліфікацією виявився таким же нікчемним скороходом, як і його менш сановитий колега. Якщо Цвях і за демонами ганяється таким робом, легко зрозуміти, чому він вирішив сховатися на хуторі в здобної відьмочки. Підленька радість. Паскудненька. Дивна річ – саме підлістю своєю та гидотністю це почуття додало чаклунові нової сили. Ніби відвар ушлої злійки. Рідка, мерзенна, але корисна гидота. Сьорбнеш – півдня шукаєш, де стовп від землі до неба, та з кільцем, щоб узяти-перевернути. Наступного полудня втонеш у згубній мізантропії, радий сам повіситися й кожного задушити, починаючи з близьких родичів. Ох, мав рацію вчитель Просперо: лежати корисно, бігати шкідливо. Яка ж маячня в голову лізе!

Лівою-правою…

Пихкання Фортуната відчутно штовхалося у вухо. Часом воно переходило в уривчастий, знайомий кашель, але мисливець давив цю заразу зусиллям волі. Зі штучним гонором поглядав на малефіка: «Нічого! Прорвемося!» Одного разу Мускулюсу навіть здалося, що напарник – а куди подінешся? – Таки напарник… На коротку мить розтягся вздовж дороги пам’ятною колодою карт, але майже відразу зібрався в колишнього світського лева.

Цікаво, він справді не контролює цього процесу? Чи тут таємний намір? Навряд чи… Раз-два…

– Б-бі… біжимо-біжимо?

– Ще б-бі…

На підходах до Фарбівної Слободи дощ відстав. Віддаля стало чути крики, іржання коней, стукіт і тріскотняву. Знов пожежа? Заграви не видно. Орда найманців, позбувшися грошей на простої, бере Ятрицю штурмом? Командир пообіцяв шибеникам три дні на розгарбування? Ох, братику чаклуне, погано на тебе впливає біг. Добіжиш баран бараном. Послизнувся на мокрій брущатці, ледь не впав, але вчасно втримав рівновагу. З-під ніг сахнулася ряба курка: розумниця, вона рятувалася втечею з розбурханої слободи. За куркою дріботів цілий взвод жвавих курчат, неприємно нагадуючи живу зграйку кульбаб.

Усе звідтіля біжить.

Навіть кури.

Одні ви туди біжите, чарівнички драні…

І найбожевільніші припущення здалися дитячими витівками, коли Андреа Мускулюс побачив на власні очі: у Фарбівній Слободі, від будинку Швелера до самого глухого кута, точиться бій.

Люди, вдягнені в шнуровані камзоли-доломані, з ментиками на лівому плечі, числом до двох десятків, атакували дім Швелерів. Розмахуючи гострими шабельками, вони марно силкувалися прорвати різношерстий ланцюжок захисників. Вузька вуличка сприяла обороні, але досвід був на боці військових. «Однострій кінних пращників, – мимохідь зміркував малефік і згадав, що ескадрон цієї легкої кавалерії квартирує на най-ближчій околиці міста. – Що вони з чинбарями не поділили?!» На фронтах пращники, гордії та хвальки, використовувалися для рейдів у тил ворога, відловлювання дезертирів і супроводу піхоти, що зазвичай вербувалася з покидьків суспільства. Під час бунтів або відмови йти в бій заколотники-«піходрали» всмак наїдалися свинцевих і глиняних, висушених до кам’яної твердості ядер.

Припустити, що чоловіче населення Фарбівної Слободи за відсутності чаклуна встигло завербуватися в піхоту й відразу зчинити заколот – на це фантазії в Мускулюса забракло.

За спинами шалених кавалеристів, біля табунця коней, крутили пращами двоє офіцерів. Третього, зовсім молоденького, відтягали в укриття з пробитою головою.

– Котрі наші? – діловито запитав Фортунат Цвях, тримаючись за чаклуном. – Військові?

– Навряд чи…

У епіцентрі сутички сталася тимчасова пауза. Пращники сварилися, обіцяючи надерти «короїдам» сідниці, захисники ж незалежності перешиковувалися, керовані величавим майстром Леонардом. У лаписьках чинбаря загрожував ворогам кілок, гідний стародавніх легенд. Із паркана не своїм голосом репетував котисько Косяк, підтриманий гавкотом шаленого Нюшки.

Уперед, на нейтральну смугу, вибіг розхристаний бурлака Янош. Ліва холоша з дірою від стегна до гомілки, рукав куртки відірвано з м’ясом. На чолі садно. Струмочок засохлої крові цівкою іржі простягся через брову й нижче, по вилиці, де наливався гарний синець, і це робило обличчя волоцюжки невпізнанним.

– А я ось! Ось я вас! Зараз!

Хлопець зовсім задихнувся й запекло, з комічною безнадією випалив:

– Зачаклую!

«Дурник!» – охоплений болісним співчуттям, малефік ледь не кинувся до дурнуватого молодика, бачачи, як той починає робити різні паси й вигукувати лиховісні, страхітливі, та абсолютно марні слова. Схоже, шмагія вдарила парубійкові в голову. Навіть напружуючи всю уяву, якої Андреа було відпущено не так уже й багато, чаклун погано уявляв, що значить: бути шмагом. Зв’язаний воїн? Безрукий тесля? Німий оратор? Лікар, котрого ні за яких умов не допускають до пацієнта?! Ні, не те, не так… Мати й втратити – тут зрозуміло без запитань. Не мати й заздрити – тут теж зрозуміло. Дивлячись на викаблучування Яноша, чаклун сам собі заприсягся: якщо поталанить повернутися в столицю й зберегти голову на плечах – знайти меж колегами фахівців із «захворювання лжеманою» й розпитати.