Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 23

Янош зумисно байдуже споглядав метушню навколо шапіто.

– А виставу подивитися? Якщо, звичайно, у тебе нема важливіших справ…

– Нема в мене грошей, – зізнався хлопець. – Я б міг по-просити в майстра Леонарда. Він дасть. Мені – дасть. Тільки я не проситиму в нього.

Ляснувши хлопця по спині, чаклун розсміявся, дивлячись, як той давиться кашлем. Ич, витівник! Людині, якій Леонард Швелер у відповідь на її прохання дасть грошей, саме місце в «Цирку Виродків».

– А якщо попросити в майстра Андреа?

– Я не проситиму грошей, – повторив Янош, втягуючи голову в плечі. – Я не жебрак.

І, немов зважився на відчайдушний вчинок – видихнув:

– Я – вчитель.

«А чому ні? – Мускулюс пригадав „Зірку Бедламу“, притулок, заснований Департаментом Милосердя для вбогих розумом. – Один – Вічний Мандрівець у плоті, інший – драконоборець Арчибальд фон Тюхпен власною персоною, третій – змолоду вчитель без учнів… Буває».

– Але ж учителям не забороняється ходити до цирку? – запитав він, силкуючись зробити запитання спокійним та буденним.

– Н-ні… Не забороняється.

– Почекай на мене тут.

Чекати не довелося: чаклуна пропустили без черги.

З дивною єдністю ятричани розступилися, даючи дорогу. «Святий!» – кинув Тацит Горлань, нишпорячи по кишенях. «Рятівник!» – бабусі в мереживних чепцях так і пантрували, щоб доторкнутися до куртки, штанів, хоча б до закаблука малефікового, ніби він був горбанем-епілептиком, всипаним золотухою, котрий приносить, згідно з повір’ям, удачу. Якщо виходило, бабусі кричали «Ура!» і чіпці шпурляли в повітря. Біля самого віконця відступив убік, звільнив доступ ландвер’єр Намюр; строго віддав честь, тримаючи за руку шмаркатого небожа: «Радий вас бачити, майстре чаклун!»

– Два квитки в партері, прошу вас!

– За мій кошт! – втрутився ланд-майор.

– За мій! – підскочив живчик Тацит. – Кішечко, запиши на Нізі!

Підсумок підвів мюнцмайстер, пихкаючи від ретельності:

– За кошт міста. Нелі, ластівко, запиши на скарбницю. Запит надішлеш узавтра до ратуші.

– Не треба в партері! Я не хочу в партері! – із-за спин кричав гордий Янош, відмовляючись жирувати за кошти зі скарбниці. – Мені нагорі! Подалі…

Прохання упертюха довелося виконати.

Мабуть, ніхто б не повірив, якби Мускулюс надяг мантію з чорного оксамиту, вийшов на арену замість шпрехшталмейстера та оголосив у рупор:

– Пані та панове! Ваша вистава цікавить мене в останню чергу…

Але це було чистою правдою. Сидячи в другому ряду партеру, він нудьгував, розглядаючи довгоруких гномів-жонглерів, що метали під купол ґрона шпичакастих булав і заточені по краєчку кільця. Позіхав під дотепи глумотворців на килимі. Ледь не заснув під поглядом василіска-більмача. Змучена рептилія витріщалася на публіку, викликаючи ви-бухи жаху, «підсадженим» у проході зробилося зле, блазні-буфони кам’яніли та лопалися мильними бульками, – а чаклун щиро співчував тварині, чий погляд давно згас від сутички з їй подібним. Музичний ексцентрик, у минулому – хатній шишок-погорілець, виконував похоронні марші. На гребінцях, на липових балясах, на волинці на кшталт кабретте, з хутром зі шкіри блукаючої химериси. Народ радісно підспівував, Мускулюс же страждав від позіхання, ризикуючи звихнути щелепу.

Одного разу він підвівся й виглянув, як там Янош на вершечку західних трибун. Хлопець кричав разом із дітьми й ляскав у долоні. Хлопцеві було весело. Щаслива людина… Чаклун подумав, що він сам у отроцтві був зовсім іншою істотою: серйозним, обов’язковим, віддавав зубрінню перевагу перед будь-якими забавами. Притулок, пізніше – суворий волхв Грозната, ще пізніше – Просперо Кольраун… Напевне, тому шалапутний Янош викликав у малефіка приховану симпатію.

Тролі-еквілібристи з тарелями.

Доппельгангери-антиподи.

Ілюзіон «Сансара».

Він ледь дочекався антракту. Те, що привело його до цирку, крилося в другому відділенні, між феєю з бородою та бійцями на першах. Він вийшов у хол; спочатку вирішив відшукати Яноша й купити хлопцеві медяників із брусницею. Але гордій вочевидь ховався від благодійника, не бажаючи бути зобов’язаним над міру. Рідкісний випадок: гординя в бурлаки. Хоч у музеї виставляй, для огляду неробам…

– Візьміть льодяничків, пане!

– Не треба. Дайте краще солоних горішків.

Решту антракту малефік згаяв, розглядаючи акварелі на полотняних стінах холу. Ковтач списів Герш Кожух, вольтижер Меровій-син, престидижитатор Хільперик Спритний, Адельгейда й Гі Цюльпіхи, повітряні атлети… Найдовше Мускулюс затримався біля ліліпутки Зізі, «Бравої Гутаперчинки», як було написано під аквареллю.

Зізі була зображена в жовто-чорному трико й нагадувала добру осу.

Незабаром ударив дзвін, і народ повалив назад у залу. Доїдаючи горішки, Мускулюс пройшов на своє місце, готовий нудьгувати до переможного кінця. Але в житті завжди є місце несподіванкам: репризу клоунів було порушено галопом китовраса Грині. Клоуни бризнули врізнобіч, загавкали по-собачому, а китоврас рвонув по колу, регочучи та виспівуючи басом непристойні арії. На спині в Грині, – фактично, на людській його спині, – стоячи обома ногами на кінському крупі та вчепившись у маленькі ріжки, які робили китовраса придатним для «Цирку Виродків», тріпотіла ліліпутка. Її гнучке тіло виписувало божевільні кривулі. Коли Гриня бив озаддям, малу підкидало в повітря. Часом починався «лангсь-кий шкереберть»: Зізі виявлялася задом наперед, обличчям до хвоста китовраса, відпускаючи рятівні ріжки, й лише запаморочлива рухливість рятувала ліліпутку від загибелі.

Трибуни вибухнули оплесками.

Ніхто з публіки не встиг зрозуміти, що номер – смертельний.

«Та він п’яний!» – здогадався чаклун. Дорослі китовраси були химерні й непослідовні, як діти, але їхня вірність дружбі ввійшла в прислів’я. Тверезий, Гриня нізащо не піддав би напарницю такому ризику. Але хмільних китоврасів охоплювало молодецьке завзяття, небезпечне саме по собі, а в цих могутніх створінь – вдесятеро. Добре ще, галопуючому співакові не спало на думку схопити ліліпутку руками: якби Гриня зігнувся, то цілком міг зробити цей подвиг на повному скаку. Ошурки летіли градом, відважний берейтор клацав бичем, марно силкуючись прояснити затьмарений розум китовраса. Блазні вдавали, що все чудово, корчили пики й викаблучувались, але потроху всі розуміли: довго маленькій не протриматися. Оса вжалила жеребця, чіпляючись усіма лапками. Жеребець поніс. Час життя чорно-жовтої бестії добігає кінця.

Ще один виток навколо арени. Ну, десяток.

Край.

– Гриню, годі… добрий, гарний Гри… – дивом розчув чаклун, коли китоврас пролітав повз нього.

На південній трибуні в нестямі закричала дитина.

Той лемент тріснув, розлетівся сотнею гострих скалок. Ранячи, розпорюючи, відкриваючи жили юрби. За мить кричали всі. Люди підхоплювалися, жінки кидалися в проходи, намагаючись врятуватися від лиха, що загрожувало аж ніяк не їм; чоловіки вимагали припинити, погано розуміючи, від кого вони це вимагають. Ридали діти, заражені панікою. Бічним спуском донизу проштовхувався ланд-майор Намюр, намагаючись швидше досягти арени. Невідомо, що планував робити бравий ландвер’єр: навряд чи Гриня послухався б начальницького наказу… Мускулюс припізнився: збираючи ману в кулаці, він не знав, як краще скувати молодця, щоб вершниця не постраждала. Навіть повний маг не зумів би на око вгамувати збудженого китовраса без наслідків. Завалити? – скільки завгодно. Наврочити, зіпсувати, зав’язати вузлом путовий суглоб? На раз. На жаль, малефік чудово уявляв, чим це може скінчитися для Зізі.

А як оком змигнути протверезити п’яницю до кришталевого дзвону, й не просто п’яницю, а китовраса, який зайве хильнув… Замолоду Мускулюс учив напам’ять «Сказання про Третю Спробу». І добре пам’ятав, чим скінчився аналогічний дослід Вічного Мандрівця, що нам, смертним, не рівня.

Із другого ряду Андреа чудово бачив, як літній уніформіст відкинув берейтора, вихопив бича-шамбар’єра. Манежний бич у його руках клацнув… Клацнув? Вибухнув! Оглушливо різко, просто перед налитими кров’ю очима китовраса. Гриня рвучко звернув до центру арени, зірвав музикантам, що підтримали його спів усім квартетом, блискуче «prestissimo». Але уніформіст метнув шамбар’єр п’яниці в обличчя, одночасно хапаючи ліліпутку під коліна.